Чому розмови про «малу зарплату вчителя» стають дедалі гучнішими — і кому це може бути вигідно

Автор: Сергій Борисенко, заступник голови Харківської обласної організації профспілки працівників освіти і науки України

Останніми роками тема заробітних плат українських педагогів стала однією з найрезонансніших у публічному дискурсі. Вона регулярно виникає в заявах профспілок, у коментарях чиновників, у виступах експертів, а також — і це особливо цікаво — у рекламних кампаніях приватних освітніх платформ та численних «тренерів із побудови кар’єри».

На перший погляд, усіх їх об’єднує спільна теза: учитель в Україні отримує замало. Та якщо для профспілок це природна частина роботи — добиватися підвищення зарплат, — то приватні консультанти та деякі представники ринку освіти пропонують зовсім інше рішення: звільняйтеся зі школи та переходьте у приватний сектор.

Саме ця розбіжність мотивів і породжує запитання:

чиї інтереси формують нинішній інформаційний фон і кому вигідна постійна розмова про «злиденність» учителя?

Паралельні наративи: хто говорить про низьку зарплату і для чого.

Профспілки

Вони вимагають підвищення окладів, зменшення звітності та захисту соціальних гарантій. Це логічна частина їхньої функції. Профспілки виступають проти звільнення педагогів, за покращення умов праці в межах держсистеми та збереження існуючих закладів освіти.

Приватні школи та освітні стартапи

Ці структури часто наголошують на «неефективності» державної системи, а також позиціонують себе як «креативну альтернативу», де вчитель має більше свободи й отримує вищу зарплату. Водночас приватний сектор постійно відчуває дефіцит педкадрів — і формування негативного образу роботи в державній школі логічно стимулює перетікання спеціалістів.

«Освітні коучі» та онлайн-тренери

Це окрема індустрія, яка заробляє на продажу курсів: від «репетиторства за $3000» до «успішних YouTube-лекцій». Більшість таких пропозицій, м’яко кажучи, не відображає середньої реальності ринку — однак вони добре працюють як рекламний гачок, що переконливо доводить: “у школі ви тільки втрачаєте час”. На жаль досить часто вчителі "клюючи" на ці заклики та обіцянки просто втрачають кошти. Вони не розуміють, що мета цих коучів не навчання інших, а банальне особисте збагачення.

Усі ці голоси звучать одночасно, часто підсилюючи одне одного, і це створює потужний інформаційний ефект тиску.

Політичний контекст: оптимізація як аргумент

Додаткову вагу ситуації надають ініціативи влади, МОНУ та народних депутатів, значна частина яких має досвід керівництва у приватному секторі, який зацікавлений у великій кількості безробітних що дає можливість платити меншу зарплату та погрожувати легкою заміною працівникам. Не подобається йди, легко найду заміну. Серед їхніх пропозицій постіно просуваються ідеї щодо:

✔ збільшення педагогічного навантаження,

✔ укрупнення шкільної мережі,

✔ скорочення штату,

✔ закриття малокомплектних шкіл, при цьому межа малокомплектності постійно підвищується 30, 45, 60 і так далі і так далі.

У публічних поясненнях це подається як боротьба за ефективність та економію бюджету. Проте практичний результат таких змін може призвести до масового вивільнення педагогів, причому часто в умовах, коли формально відбудеться «звільнення за власним бажанням». При цьому вчителі які пішли з комунальної школи до приватної дуже швидко розуміють що там вони взагалі ніхто і ніщо і головне навіть поскаржитися нікуди і це при майже офіційній забороні, під загрозою звільнення, профспілок та навіть не санкцірнованого спілкування вчителів між собою соцмережах. Та повною відсутністю навіть мінімальних соціальних гарантій передбачених законом, адже це державні гарантії, школа то приватна тож не подобається - звільняйся.

Поєднання цих факторів із висвітленням школи як місця «низьких зарплат і бюрократії» створює підстави припустити наявність довгострокового тренду, який працює на:

✔ зменшення кількості вчителів у комунальних школах,

✔ переведення частини кадрів у приватний сектор,

✔ подальшу оптимізацію та закриття малих шкіл,

✔ постійна дискредетація якості освіти у комунальних закладах,

✔ розширення ринку приватної освіти як найбільш готового «поглинути» звільнених педагогів та платежеспроможних учніа.

Синхронність процесів: випадковість чи стратегія?

Самі по собі ці фактори можуть виглядати як сукупність несистемних явищ. Але якщо подивитися ширше, виникає враження, що вони працюють синхронно:

✔ приватний сектор активно рекламує себе як «єдиний спосіб достойно заробляти педагогу»;

✔ освіта в приватних школах подається як більш якісна;

✔ медіа часто підсилюють негативні історії про державні школи;

✔ політичні ініціативи спрямовані на оптимізацію мережі та зменшення витрат;

✔ вчителів заохочують шукати індивідуальні способи заробітку, а не вимагати системних змін;

✔ дискредитація профспілок як єдиного професійного вчителькоюго об'єднання;

✔ тема закриття малокомплектних шкіл посиійно лобіюється у владних та парламентських дискусіях.

У результаті держава отримує аргументи для скорочення освітньої мережі, приватний сектор — кадровий ресурс, та клієнтів, а самі вчителі — дедалі сильніший психологічний тиск, який підштовхує до звільнення.

Що це означає для майбутнього української освіти

Потенційні наслідки таких тенденцій можуть бути різними:

✔ трудова міграція вчителів у приватні школи або за кордон;

✔ нерівний доступ до якісної освіти для дітей у сільських та малих громадах;

✔ розрив у стандартах між державною та приватною системами;

✔ зростання витрат батьків через поступове перетікання освітніх послуг у платну сферу.

Питання про те, чи існує централізована стратегія, лишається відкритим, але збіг інтересів та послідовність подій дає підстави припускати наявність довгострокового тренду, у якому державна школа поступово втрачає кадри на користь приватної освіти.

---

Висновок

Суспільна дискусія про низькі зарплати вчителів давно переросла рамки простої боротьби за підвищення окладів. Сьогодні це — частина ширших процесів, що охоплюють політичну, економічну та інформаційну сфери.

На тлі структурних реформ, оптимізації шкільної мережі й активного розвитку приватної освіти в контексті воєнного та післявоєнного періоду українського вчителя фактично опиняють перед вибором:

залишитися у системі, що переживає кризу, або перейти у сектор, який активно формує власний ринок і потребує кваліфікованих кадрів.

І від того, яким шляхом піде система далі, залежить не лише доля педагогів, а й майбутня структура всієї української освіти.