Про фонди, або хроніки шкільного побуту з простягнутою рукою

Пам’ятаєте батьківські збори? Отой момент, коли класний керівник починає говорити спокійно, навіть із певною гордістю за дітей, але ближче до завершення в голосі з’являється нотка хвилювання. Таке несміливе: «І наостанок, є одне невеличке прохання». І ти вже знаєш. Це воно. Настає момент фондів. Чи, як тепер модно казати - батьківських внесків. Бо слово «фонд» уже давно викликає в багатьох не довіру, а хіба що анекдоти, скандали й підозру. І хоча суть залишилася майже та сама, тепер усе подається м’якше, делікатніше - з уточненням, що це, звісно ж, добровільно.

Стоїш тоді перед батьками, як біля церкви з пластиковим стаканчиком.

І думаєш не про те, як зібрати, а як не знецінитись. Бо хто ти такий? Ти ж не прошайка, ти класний керівник. Але водночас - той, хто має десь знайти гроші на кулер, на ксерокс, на фарбу, на батарейки для мишки і банально - на воду, бо з крану її пити ніхто не хоче та й не варто.

А потім читаєш закон. 

Там чорним по білому: «ОСВІТА БЕЗКОШТОВНА». 

От тільки не написано, чим друкувати розклад дзвінків. Не уточнено, хто має клеїти шпалери в кабінеті інформатики, якщо вони осипаються прямо на монітор. І точно не згадується, де взяти новий стілець, якщо старий хитається, як мораль педагога наприкінці навчального року.

Міністерство киває -автономія. 

Громада знизу кричить- бюджету нема. 

Департамент посередині вмиває руки. 

А ти - сам собі бухгалтер, дизайнер, господарник і моральний гід. Залишилось тільки збити цвяхи в двері табличкою «Не турбувати - шукаю спонсора».

І, звісно, є школи - особливі. Де після канікул учитель заходить у кабінет, а там нові штори, канцелярія в ящику, вода на кулері і навіть принтер не пищить по-дурному. Здається, це або щаслива громада, або десь між Хоґвортсом і Фінляндією. 

Але є й інші школи. Де якщо сам не зробив - не буде нічого. Де класний керівник - головний будівельник літа,  маляр і дизайнер. 

І ось ми знову стоїмо біля батьків. У когось 10 гривень - це максимум. У когось - можливість допомогти більшим. Але обов’язково знайдеться хтось, хто запитає: «А чому ми взагалі маємо щось здавати? Це ж школа!» - І так, це школа. Це держава. Це наш обов’язок. 

Але тільки от здається, що відповідальність між строками передали не в руки МОН, а в руки вчителів, які тепер не тільки навчають, а й «виживають красиво».

Бо й справді - освіта в нас безкоштовна. 

От тільки безкоштовного в ній не так вже й багато. 

Особливо, коли літо - це не відпустка, а тихий ремонт. Підфарбувати, підклеїти, підчистити. Бо на 1 вересня усе має виглядати, бодай не лякати дітей.

А як у вас?

Чи вже встигли увійти в ту легендарну автономію, де все працює без збоїв, а фінансування приходить ще до запиту?

Чи досі виживаєте, як можете - між проханням, поясненням і тією самою партою, яку склеїли на скотчі, надії, вічній самопожертві шкільної команди та залишками віри в те, що освіта ще комусь потрібна?