Як зробити похід у музей цікавим та корисним для дітей

Як зробити похід у музей цікавим та корисним для дітей
Дата: 01.11.2021

Цієї осені Платформа культурних ініціатив Ізоляція видасть книгу-методичку «Лабораторія сучасного мистецтва». У текстах українські культурні менеджерки, кураторки та дослідниці розкажуть про те, як навчати дітей і підлітків актуальних художніх практик, а також як працювати з дитячою аудиторією в музеях і галереях.

Ми публікуємо текст Софія Рябчук, у якому розповідається, як зацікавити дітей музеями, а також перетворити споглядання мистецтва в ефективну та корисну практику.

Відвідувач у музеї проводить в середньому від 8 до 27 секунд перед одним експонатом. Швидкісний марафон експозицією спирається на типові твердження: «Я вже прийшов до музею, отже, треба побачити якнайбільше»; «За квиток вже заплачено — хай окупиться»; «Наступного разу я тут буду нескоро»… Працівники освітніх відділів нерідко відповідають на цей запит відвідувача й проводять екскурсії, у які намагаються вмістити якомога більше інформації. У результаті, попри назагал приємні враження, дуже часто залишається присмак пересичення та втоми. Проблема посилюється тим, що у світі колекції переважно ростуть, експозиції утискаються й така всеохопність незабаром буде (а десь вже є) неможливою.

Ще складніше дітям — молодші відвідувачі не готові за рівнем психологічного розвитку сприймати великий обсяг наочної інформації в музеї. Що менші діти, то меншу кількість експонатів треба їм демонструвати. Не забуваючи про включеність і взаємодію.

Альтернативою такому «швидкісному» підходу для багатьох музеїв світу стала методика повільного споглядання й обговорення експоната. Йдеться про  ретельне вивчення музейного об’єкта самостійно чи в групі. Освітня мета цього підходу — допомогти відвідувачам практикувати нові способи бачення та аналізу об’єкта, замість того, щоб завантажити якомога більшою кількістю інформації. А це вже інструмент, який вони можуть застосовувати як до будь-якого музейного (і не тільки) предмета, так і у своєму житті.

Підхід неспішного споглядання на перший погляд може здатися нудним і недієвим. Але досвід показує, що, за наявності вправного провідника, а згодом —  набутої навички, цей підхід захоплює відвідувачів будь-якого віку й дарує унікальні переживання.

Важливий нюанс полягає в тому, що занурюючись у повільне споглядання і ділячись своїми спостереженнями чи асоціаціями з групою, кожен із нас — хай це дорослий чи дитина — привносить у процес частину внутрішнього світу, власних спогадів, переживань, асоціацій. Тобто фокус із музейного об’єкта й інформації про нього зсувається на власний досвід відвідувача, на його/її внутрішні процеси. У цьому сенсі досвід повільного споглядання є терапевтичним.

Діти з найменшого віку розуміють, що таке речі. Музейний експонат може дещо розказати про людей, які його створили й використовували. Ця розповідь не буде вичерпною, але предмети нерідко дають інформацію, якої не здобути з інших джерел. Чи це предмет археології часів палеоліту, живопис ХХ століття, об’єкт побуту чи меблів часів бароко, набір інструментів середньовічного лікаря чи колекція метеликів — про кожну річ можна вести розмову з групою будь-якого віку чи рівня досвіду й можливостей. «Вести розмову» — це визначальне вміння для якісного досвіду неспішного споглядання.

Ми значно глибше занурюємося в мисленнєві процеси тоді, коли самостійно пробуємо знайти відповіді на питання, осмислити певні спостереження, вирішити якусь проблему. Музей — ідеальний для цього майданчик. Музейний працівник тут відіграє роль провідника, модератора діалогу, який спонукає учасників рухатися до власних відкриттів. Важливо формулювати запитання так, щоб вони не замикали розмову, а розкривали її, стимулювали мисленнєвий пошук, а не зупиняли його. Тож певний тип запитань матиме неабияку силу, а деякі будуть відверто слабкі.

Слабкі запитання:

• мають відповідь «так» або «ні» — це одразу «замикає» розмову;

• потребують специфічних знань (скажімо, історичних імен чи дат) — якщо учасник розмови не знає відповіді, він може замкнутися в собі й соромитися брати участь у розмові надалі;

• мають очевидну відповідь — подібно до «так/ні», такі питання замикають розмову. Замість «Що це?» краще запитати: «Що вам це нагадує, які асоціації викликає?»;

• хитрі запитання — коли напрошується очевидна відповідь, але вона буде неправильною. Такі запитання/відповіді добре запам’ятовуються, але залишають після себе прикрий осад.

Сильні запитання:

• підсилюють розповідь і дають змогу її продовжити в діалозі;

• будують безпосередній зв’язок з учасниками й відсилають до їхнього власного досвіду;

• допомагають пов’язати минуле і сучасність.

На відміну від шкіл, які мусять зважати на річну програму, кількість та тривалість уроків, музеї можуть пропонувати свій матеріал дітям без особливих зобов’язань. Можна читати підписи до робіт або ні. Можна слухати аудіогіди або ні. Можна рухатися залами так, як захочеш. Можна відвідувати музейні програми або ні. Навіть музейні заняття для школярів не є типовими уроками — бо музейні педагоги в межах обраної теми можуть будувати своє заняття відповідно до власного бачення й розуміння його користі для учнів. Кількість оглянутих й обговорених експонатів може бути зовсім невеликою, утім, якість розмови про них дасть важливі плоди.

Як формулювати запитання, щоб вони легко відкривали дітей до розмови? Найочевидніша відповідь — говорити про те, що бачимо. Просити описати музейний експонат у найдрібніших деталях. Можна одразу легалізувати цей процес, зазначивши, що почнемо розмову з очевидного. Деякі з цих питань є закритими, проте тут вони потрібні, щоб розворушити аудиторію, допомогти дітям позбутися страху висловлюватися й увімкнути спостережливість.

Наприклад:

• Яке ваше перше враження від цього експоната?

• Які деталі, матеріали, кольори ви тут бачите?

• Чи знаєте, що це за предмет?

• Він новий чи старий? Що на це вказує?

• Важкий чи легкий?

• Яка текстура і колір?

• З чого він зроблений і чому?

• Чистий чи брудний?

• Цілісний чи якихось частин бракує?

• Як його використовували?

• Чи може хтось його використовувати в наші дні? Чому?

• Як він оздоблений?

• Які асоціації він у вас викликає?

• Кому він міг належати (людині якого типу)?

• Чи має цей об’єкт зберігатися в музеї? Чому?

• Які запитання виникають від споглядання об’єкта?

Розмову про твір мистецтва легко розпочати із запитань, які розробили викладачі департаменту освіти Гарвардського університету. Ця структура називається Artful Thinking Routines (з англ. — «мистецько-мисленнєві вправи»), цей вид діяльності використовують у своїй роботі працівники багатьох художніх музеїв у США. Одна з цих вправ об’єднує три запитання, з яких зручно починати розмову про мистецький твір чи будь-який інший експонат:

• Що ви тут бачите?

• Що ви про це думаєте?

• Що вас дивує? Що викликає запитання?

Ці питання допоможуть розговорити групу будь-якого віку. Тут важливо підхопити інтерес, вловити асоціативні ряди, «легалізувати» індивідуальне бачення (за умови, що воно не ображає нічиїх почуттів).

Як працювати з дошкільнятами?

Використовуючи подібні запитання в їхньому найпростішому варіанті, чимало музейників у світі працюють із дорослими і з дітьми, зокрема дошкільного віку. Представники цієї вікової групи є доволі частими відвідувачами музеїв — діти приходять не лише з батьками, а й групою з вихователями, і кілька сценаріїв занять для таких відвідувачів у музеїв завжди напоготові.

Для розмови з дошкільнятами найкраще обрати один музейний експонат. Початок заняття можна будувати залежно від складності експонату: це може бути спільна гра чи розмова, що буде віддалено пов’язана з експонатом. А можна одразу зібрати групу біля музейного предмета й почати із запитань, приклади яких наводили раніше.

Для маленьких дітей дуже важливо приготувати додаткові матеріали, з якими в процесі можна буде погратися: щось швидко поскладати в правильній послідовності, щось створити власноруч, понюхати контейнер із конкретним запахом тощо. Варто завжди тримати в полі зору потребу цієї вікової категорії в тактильному досвіді й пропонувати його впродовж заняття.

Наприклад, на занятті в Національному музеї американської історії дітям розповідали про побут ХІХ століття через процес прання. Зустріч починалася на вході в залу з того, що музейна працівниця розпитувала дітей, як брудниться тканина, одяг. У поліетиленовому мішечку був зібраний «бруд» — волога земля. Спершу діти по колу понюхали, як вона пахне. Тоді в мішечок запхали клапоть тканини, закрили мішечок, і кожен по черзі тер його так, щоб тканина забруднилась. Наступним було знайомство з іграшковим аналогом пральної дошки, об яку колись терли білизну в мильному розчині. Педагог описала весь процес прання: від замочування білизни на ніч до полоскання та сушки на прищіпках у подвір’ї (між іншим, сушка білизни на свіжому повітрі для американських дітей не є звичним щоденним процесом, бо більшість сімей у містах користується машинами-сушарками). Насамкінець діти читали книгу про персонажа, який забруднився і шукав способи відіпрати одяг.

До речі, дитяча література є важливою частиною програм для дошкільнят. Такі книги переважно невеликі за обсягом, їх можна прочитати за доволі короткий час. Вдало підібрана до теми заняття, книга допоможе дитині краще зрозуміти експонат і уявити його в конкретній історії. Водночас книга — це не лише сюжетна лінія, а й ілюстрації (наочність), а також — реальний предмет (тактильність). Нерідко музейні заняття в США так і називають: storytime, або «час читання». Деякі з них — це просто зустріч для читання однієї чи двох книг на близьку музеєві тематику в залі серед експонатів або в дитячому просторі. Але в багатьох музеях книга є лише частиною ширшого переліку видів взаємодії з дітьми.

Наприклад, у вашинґтонському Музеї сучасного мистецтва імені Гіршгорна щотижневе заняття «Час читання» збирає аудиторію в понад 50 дітей і їхніх родичів. Починається заняття з інструкції для батьків: де в музеї розташовані вбиральні, де можна поїсти. А дітям нагадують про музейні манери. Дітей тут-таки у вестибюлі залучають до розмови запитаннями: хто в музеї вперше, які кольори вони помітили надворі (за вікном бовваніла чимала помаранчева скульптура). 

Наступною точкою в процесі заняття є огляд мистецького твору та розмова на обрану тему (однією з таких тем було поняття змін, трансформації). Що саме бачать діти у творі? Як змінюється зображення? Обговорюють деталі, асоціації, кольори. Фіксують, як тему трансформації представлено у творі. 

Потім група переходить до великої просторої зали, де розміщується для читання та творчості. Щоб продемонструвати процес трансформації, музейники обрали книгу Еріка Карле «Дуже голодна гусениця». Прочитавши твір, педагоги з дітьми й батьками обговорили, як гусениця перетворюється на метелика або як трансформується твір мистецтва, коли ми над ним працюємо. У такому віці дуже корисно включати в роботу й тіло: скрутитися і уявляти себе коконом або розправити «крила» і «полетіти». Завершилося заняття творчо-ігровою частиною — можна було вибрати матеріали й створити разом із дитиною паперового бантика-метелика, поскладати кубики або потанцювати з хустками, вдаючи, що це крила.

Тему показали з різних боків, вдаючись до знайомих і цілком доступних малим дітям видів діяльності:

• розмови про музейний експонат;

• читання й обговорення книги;

• перевтілення і танцю;

• пісні;

• саморобок.

Така робота музейників створює комфортне освітнє середовище, у якому навчання відбувається через наочні матеріали, читання та гру, а батьків залучають до глибокої взаємодії зі своїми дітьми. Проте схожа взаємодія можлива й без музейних педагогів. Наприклад, через ігровий набір або сімейну сумку. Формат передбачає можливість позичити сумку з книгою та ігровими матеріалами, які батьки з дітьми можуть взяти на вході, покористуватися й перед виходом віддати назад. У «Мистецькому арсеналі» до набору входить книжка (кілька варіантів книжок для різного віку і тем), кольорові форми й основа для створення аплікації, контейнер із запахом, а також інструкція для батьків. Інструкція підказує, про яку роботу найкраще поговорити з дитиною, які запитання можна поставити, на що звернути особливу увагу.

В інструкції є також загальна «доросла» інформація про твір, яку батьки на свій розсуд і власними словами можуть розказати дитині. Попри те, що інструкція в сумці спрямовує до певного твору в залах, батьки нерідко обирають власний маршрут й цілком інший твір, який їм здається не менш відповідним до теми книжки чи творчих матеріалів — або просто особливо цікавий для розмови з власними дітьми. Схожу сумку можна підготувати й для дітей старшого віку, які вже вміють читати самостійно. У набір може входити карта з ігровим маршрутом, який діти мають пройти у музеї. У сумку можна покласти допоміжні матеріали для досліджень, як-от лінійку, лупу, олівець або контейнери з тематичними запахами, іграшками, ліхтариком чи іншими об’єктами — всім, що стане у пригоді в ігровому маршруті. 

У Національній портретній галереї у Вашингтоні до ігрових наборів входять пошиті з тканини ляльки, які уособлюють найпопулярніших постатей із полотен у залах. Лялька не має очевидної освітньої функції, окрім відсилки до історичної особи. Та водночас, за словами працівників Музею, її головне завдання — бути тактильним матеріалом, якого дуже потребують діти в музеї. 

Ігровий набір іншого американського музею — Національного музею здоров’я і медицини — не пов’язаний із жодним із експонатів. Його завдання — доступно представити дошкільнятам і школярам тематику музею. Ігрова сумка медика містить медичний халат невеликого розміру, дитячу книжку про тіло, пазли із зображенням і назвами людських органів, клапоть тканини з голкою й ниткою для імітації роботи хірурга та інструкцію з користування. Раз на рік музей проводить цілоденну акцію для дітей 2–8 років «Клініка для ведмежати». Дитина може прийти в музей з улюбленою іграшкою й разом обійти усіх можливих лікарів, «лікуючи» свого ведмедика. Цей пізнавальний музейний проєкт не лише відповідає місії Музею медицини, а й допомагає дітям почуватися комфортно та знайомо серед людей в білих халатах.

Ще одним популярним наочним форматом є інтерактивні тумби. Це пересувні тумби на колесах, які працівники вивозять у вестибюль чи музейні зали. У тумбі зберігаються предмети з навчального фонду, присвячені певній темі чи всій виставці. Вивозячи їх до відвідувачів, музейники використовують стільницю тумби як вітрину, виставляючи тематичні артефакти. Об’єкти з навчальної колекції нерідко є предметами старовини, але з різних причин не мають цінності експоната та не належать до основного фонду. Це можуть бути «енні» копії наявної в основному фонді серії експонатів, репліки чи більш пізні імітації.

Їх можна чіпати руками, розглядати з усіх сторін, часом вони є елементами гри. Наприклад, на вході в нумізматичну колекцію Музею американської історії за допомогою інтерактивної тумби можна наочно дізнатися, як підробляли гроші у XVIII столітті. Можна спробувати пограти з монетами у гру «вірю-не вірю», вивчаючи всі деталі зображень на монетах, і розповісти про найгучніші кримінальні справи щодо підробки грошей. Для дослідження відвідувачі отримують збільшувальне скло. А ще можна спробувати вгадати два запахи, які  використовували фальшивомонетники, щоб гроші здавалися справжніми, — запах землі та кави. 

Інтерактивні тумби й діалог, який музейники створили довкола них, не лише інформують про експонати, а й забезпечують тактильний досвід і живу взаємодію з об’єктом (наприклад, дають змогу приміряти на себе шолом солдата Першої світової війни). Вони також стають тим простором для невимушеної розмови про предмет, яка, за умови грамотного провідника, посилює музейний досвід відвідувача. Тут ідеться і про осмислення сучасного світу в порівнянні з колишнім, і про проговорених власних переживань відвідувача, що постають на тлі сюжетів, про які розказує музей.

У музейних тематичних дитячих просторах важливо, щоб ігрові об’єкти перегукувались із музейними експонатами або темою музею. Наприклад, якщо це музей будівництва, то в кімнаті можуть бути конструктори, стенд із безпечними будівельними матеріалами, типами замків чи дзвінків тощо. В інших випадках це може бути іграшкова кухня 100-літньої давнини, індіанський вігвам, у якому можна заховатись і гратись, тощо.

За браком місця дитячі простори часто є залами-трансформерами: у якийсь момент вони слугують ігровим простором для молодших, а часом можуть перетворюватися на освітню територію для занять дорослих груп. Дитячі простори ще часом вміщують невеликі вітрини з експонатами зі спеціально підготовленим коментарем поруч. Такі простори є безпечною та пізнавальною зоною взаємодії, яка не замінює, а доповнює експозицію.

Також корисні творчі завдання, пов’язані з конкретним експонатом чи темою, з якою ознайомилися діти. Наприклад, можна домалювати власний сюжет до одного з об’єктів, які використав у своєму живописному творі художник. Після розмови в «Мистецькому арсеналі» про твір «Хто Ви, лікарю?» Андрія Сагайдаковського діти отримали аркуші паперу, на яких зображено одну з деталей на картині: стетоскоп, шприц, окуляри. Ці деталі сформували зв’язок між твором художника та історією, яку творить дитина.

Отже, є два важливі складники, які роблять освітній процес у музеї глибоким пізнавальним досвідом:

• обов’язкова включеність відвідувача-дитини в діалог про музейні експонати чи інші об’єкти; 

• доповнення експонатів (які вже є наочними навчальними матеріалами) навчальними об’єктами чи видами діяльності — тим, що залучає тіло, органи дотику, нюху, що запускає творчий потенціал дитини й дає змогу «програти» отриманий досвід. 

Бо гра для дітей — це не тільки розвага, а й спосіб закріплення (програвання) нового досвіду. 

Текст є одним із результатів досліджень Софії Рябчук, які вона проводила в музеях США за програмою Fulbright Research and Development Program 2018–2019.

Книжку можна буде отримати безкоштовно у друкованому форматі. Для цього потрібно заповнити форму на сайті

chytomo.com Джерело:
Слідкуйте за новинами:
Поділитися:

Коментарі

Додати коментар