Атестація в освіті: ритуал заради ритуалу?

Автор: Юрій Подолич

Давайте чесно відповімо на просте запитання: що сьогодні реально дає атестація педагогів?

Чи справді вона допомагає вчителю стати кращим? Чи підвищує якість освіти? Чи, можливо, давно перетворилася на бюрократичний ритуал, який існує лише тому, що «так було завжди»?

Щороку держава витрачає величезні кошти. Учителі, директори, заступники, члени атестаційних комісій витрачають сотні тисяч годин на оформлення документів, перевірку папок, засідання, звіти та нескінченні сертифікати. Але чи хтось наважився порахувати, який реальний результат отримує освіта від цієї системи?

Колись атестація мала логіку. У радянські часи доступ до нових знань був обмежений. Учитель їхав на курси, відвідував бібліотеки, шукав дефіцитну методичну літературу. Це була майже єдина можливість професійного розвитку.

Сьогодні ми живемо в іншому світі.

За кілька секунд будь-який педагог може знайти найкращі світові методики, пройти курси провідних університетів, переглянути лекції найкращих викладачів, спілкуватися з колегами з будь-якої країни. Інформації стало більше, ніж людина здатна опрацювати за все життя.

А система атестації залишилася майже такою самою.

Натомість вона породила нову абсурдну реальність.

Одна колега розповідала, що під час онлайн-навчання одночасно відкриває чотири ноутбуки: на одному — семінар, на другому — вебінар, на третьому — конференція, на четвертому — курси. Головне — не знання. Головне — отримати сертифікат.

Саме так сьогодні часто виглядає так зване «підвищення кваліфікації».

Чи робить це вчителя професійнішим? Навряд чи.

Зате папка для атестації стає товстішою.

І ось тут виникає найбільше запитання.

Кілька років поспіль я ставав призером Всеукраїнського конкурсу «Шкільний портал». Це не формальний захід, а відкритий конкурс, який триває близько трьох місяців. Востаннє в ньому брали участь 635 педагогів. Учасники самі оцінювали роботи один одного, а результати були відкритими для всіх.

У підсумку — третє місце в номінації «Інноваційний прорив». Подібні результати були й раніше.

А реакція адміністрації?

Майже повна байдужість.

Тоді закономірно постає питання: що для системи освіти має більшу цінність — десятки випадкових сертифікатів чи реальні професійні досягнення, які визнають сотні колег з усієї України?

Складається враження, що система давно перестала оцінювати професіоналізм. Вона оцінює здатність накопичувати документи.

Але освіта — це не папки, не довідки і не сертифікати.

Освіта — це результат роботи вчителя. Це його ідеї, авторські розробки, інновації, успіхи учнів, повага колег і довіра батьків.

Саме це повинно бути головним критерієм професійного оцінювання.

Світ стрімко змінюється. Освіта також повинна змінюватися. Не можна будувати школу XXI століття за правилами минулого.

Настав час чесно переглянути саму філософію атестації.

Вона має підтримувати творчих і сильних педагогів, мотивувати до розвитку, заохочувати інновації та реальні професійні досягнення, а не перетворювати вчителя на збирача сертифікатів.

Якщо система стимулює не розвиток, а формальність, вона перестає бути інструментом удосконалення. Вона стає гальмом.

І, можливо, сьогодні варто поставити головне запитання, від якого багато років усі ухиляються:

Чи потрібна Україні атестація в її нинішньому вигляді? Чи настав час створити сучасну систему професійного оцінювання педагогів, яка оцінюватиме не папери, а реальні результати їхньої праці?

Мовчати про це вже не можна. Бо поки ми вдосконалюємо процедури, світ удосконалює освіту.