Чому ми, "СОВКОВІ" вчительки, не йдемо зі школи?

Автор: Світлана Чернишова, вчитель, ліцей 144, м. Дніпро

Чому, зав’язавши свої нерви у міцний вузол, ми знову й знову першого вересня радо зустрічаємо своїх учнів? Чому готуємося до уроків просто під час літньої відпустки? Чому сидимо ночами, вигадуючи щось новеньке, і витрачаємо власні гроші на курси з передових технологій - аби тільки здивувати підлітків своєю надсучасністю?

ВИ ДУМАЄТЕ, НАМ НІКУДИ ПІТИ? Чи ми більше нічого не вміємо робити?

Та ким ми тільки не були у дев’яності! Через що ми тільки не проходили.

Ось я, наприклад, їздила по селах, купувала пахучу олію і торгувала нею на ринку - увечері після роботи, у суботу та неділю. Вирощувала гриби й полуницю на продаж. Шила носовички та постільну білизну. 

А ще «совкові» вчительки робили ремонти на замовлення, доглядали сусідських дітей, їздили в Польщу, Туреччину, Одесу. «Оріфлейм» - то взагалі початок! Ми місяцями не бачили зарплати й усе одно виживали.

ТОМУ МИ ВМІЄМО ВСЕ

Саме ми й досі бачимо в учнях не просто «клієнтів», яким надаємо освітні послуги, а дітей. Дівчаток та хлопчиків зі своїм болем, домашніми проблемами, першим коханням, життєвими розчаруваннями та перемогами.

Саме ми можемо побачити в дитячих очах тривогу й спитати, що сталося. І забити на сполох, коли бачимо, що підлітку терміново потрібна допомога дорослих.

Ми не заплющуємо очі на списування, не дозволяємо писати твори й розв’язувати задачі за допомогою штучного інтелекту. Ми вчимо критично мислити, висловлювати свої думки, розвивати здібності й долати перешкоди.

Ми, «совкові» вчительки, працюємо на совість. Бо ми так звикли. Нас так навчили.

У цьому наша сила. У цьому і наша біда... Бо через чужих дітей ми майже не бачимо своїх. Не додаємо їм тепла, уваги та таких потрібних у дитинстві розмов...

І все ж ми - той самий хребет, який і досі тримає школу, не дає їй розсипатися.

Ми, «совкові» вчительки, не йдемо зі школи. Бо якщо ми всі підемо - з ким залишаться ваші діти?