Чи потрібна в українській шкільній освіті державна підсумкова атестація учнів (ДПА)?

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Про це мене сьогодні запитав журналіст одного із ЗМІ після того, як у публічному просторі з'явилася інформація про можливе запровадження в недалекому майбутньому державної підсумкової атестації для випускників 4-х і 9-х класів.

Перш ніж відповісти на це питання, я висловив йому кілька власних думок стосовно державної підсумкової атестації (ДПА).

1. Підсумкова атестація учнів у школі на етапі завершення кожного навчального року потрібна. Добре організований підсумковий іспит має важливий педагогічний сенс. Він допомагає учневі систематизувати знання, побачити предмет як цілісність, навчитися працювати в ситуації інтелектуального виклику, підбити підсумок певного етапу навчання.

Підсумкове оцінювання є у всіх шкільних освітніх системах світу. І форми його проведення достатньо різноманітні.

І от коли думаєш про це різноманіття – виникає головне запитання. Чи означає це, що такий іспит обов'язково має бути державною процедурою? Як у нашій ситуації – це ДПА?

2. ДПА в українській шкільній освіті не новачок. Вона існує із 2000 року. Тоді вона була запроваджена замість радянської системи підсумкової атестації, що відбувалася у формі шкільних перевідних і випускних екзаменів.

Це була серйозна система, яка мала багато недоліквів. Але у неї було дві важливі цікавинки.

Перша – учні складали іспит не лише вчителю, який їх навчав, а екзаменаційній комісії із трьох осіб. Екзаменаційну комісію очолювали директор школи або його заступник, що було дуже важливим мотиваційним моментом насамперед для учнів.

Друга – та, що така форма оцінювання була важливою персонально для учня. Бо він знав, що екзамен складає для того, щоб перейти до наступного класу чи отримати документ про освіту.

Між іншим, у радянській школі була достатньо поширеною практика, коли учень, який не склав екзамен, не переводився до наступного класу, або отримував «роботу на літо», щоб міг ліквідувати те, що називається сьогодні «освітні втрати», і скласти екзамен повторно напередодні нового навчального року.

Із позицій сьогодення та дитиноугодництва, яким хворіє теперішня школа, таку систему можна критикувати довго і красиво, але вона працювала.

Однак, від неї після проголошення Незалежності відмовилися.

3. ДПА, яка у 2000 роках була запроваджена замість шкільних екзаменів , так і не стала тим інструментом, без якого українська школа не могла б існувати.

І справа не лише в тому, що вона не мала статусу обов’язкової для переходу до наступного етапу навчання, хоч і це дуже важливо.

За двадцять п'ять років так і не з'явилося переконливої відповіді на запитання: яку проблему української школи вона розв'язує?

Натомість, ДПА зумовила появу нових проблем: масове «малювання» потрібних для звітів оцінок, аби не псувати статистику ані учню, ані школі, ані району; появу ринку «правильних відповідей» на завдання ДПА; вимоги керівників шкіл поставити «потрібну» оцінку; гонитва за середнім балом атестату, який залежав від випускної ДПА. І найголовніша проблема – повна субєктивізація оцінки. Адже, на відміну від радянських екзаменів, знання оцінювала не комісія, а один учитель.

І, мабуть, найкраще про роль ДПА говорить те, що за двадцять п'ять років система так і не змогла визначитися, чим вона є насправді: випускним іспитом, шкільним моніторингом чи якоюсь загадковою перевіркою знань. Формати проведення змінювалися чи не щороку. Її то призначали, то скасовували. У підсумку навіть слово «державна» у її назві фактично втратило свій зміст.

4. Тепер нам пропонують реінкарнацію ДПА.

Щоправда, вже в іншому вигляді. Із цифровими платформами, штучним інтелектом, централізованим аналізом результатів та обіцянками об'єктивного оцінювання.

Але головне запитання залишається тим самим, що й двадцять п'ять років тому: яку саме проблему української школи має розв'язати ця реінкарнована ДПА?

Якщо її мета – мотивувати учня краще вчитися, то чим вона буде кориснішою за добре організований шкільний підсумковий іспит?

І тут не можу не згадати таке. Ми дуже любимо посилатися на фінський досвід.

Але у Фінляндії немає загальнонаціональної державної підсумкової атестації після завершення початкової чи базової школи. Держава отримує інформацію про якість освіти переважно через вибіркові моніторингові дослідження, а відповідальність за оцінювання навчальних досягнень покладається насамперед на вчителя.

Якщо мета нової ДПА - отримати інформацію про стан освіти, то держава вже сьогодні має нагромаджений величезний масив інформації за результатами ЗНО-НМТ, участі українських учнів у міжнародних порівняльних дослідженнях PISA, TIMSS, регулярно проводяться моніторингові дослідження якості освіти…

Проблема не у відсутності інформації, а у тому, що в Україні не вміють цю інформацію аналізувати, узагальнювати та продукувати на цій основі ефективні управлінські рішення.

Якщо ж мета нової ДПА - іще раз перевірити учня, оцінку вчителя і роботу школи, та ще й долучаючи до цього АІ, то це вже не про педагогіку. Це про іншу модель управління освітою, в основі якої лежить недовіра до вчителя і до школи в цілому. А це, на мою думку, зло. Велике зло.

А тепер відповідь на запитання журналіста, з якого я почав це есе.

Українській школі потрібне підсумкове оцінювання. Але не потрібна реінкарнація державної підсумкової атестації в тому вигляді, який сьогодні пропонується.

І тут важливо мати на увазі таке.

Державна атестація потрібна на етапі завершення навчання в закладі освіти та для продовження здобуття освіти. У формі зовнішніх іспитів. Із чіткою відповіддю на запитання: «Для чого цей іспит?»

Після завершення кожного навчального року підсумкове оцінювання також потрібне. Але це — справа школи і вчителя. Бо жодна цифрова платформа, жоден алгоритм і жоден штучний інтелект не здатні замінити професіоналізм учителя. Вони можуть бути лише технологічними помічниками, а не контролерами вчителя чи інструментами тотального збору інформації про учнів, учителів чи школу.

І не можу не зазначити таке.

Я давно пишу про те, що для системи управління українською освітою в останні десять-п'ятнадцять років фасадний менеджмент став провідним.

На мою думку, система ДПА, яку нам наразі пропонують – продовження політики фасадного менеджменту.

Саме тому розмови про ДПА супроводжуються месиджами про нові платформи, нові цифрові рішення, штучний інтелект, грантові проєкти вартістю 34 млн.грн. Тобто, пісня чиновників стара.

Вона завжди добре звучить, коли йдеться про нові платформи, цифрові рішення, грантові проєкти. Бо приносить публічність, славу і поповнює власний гаманець чиновників.

Хоч насправді, для освіти зовсім не важливо, скільки нових платформ, алгоритмів чи мільйонів буде вкладено в систему ДПА. Якщо вона не дає відповіді на запитання «Навіщо?» для учня, вона так і залишиться оцінюванням заради оцінювання.

Замість епілогу.

Реінкарнацією ДПА ми знову лікуємо не ту хворобу. Українській школі сьогодні потрібна не іще одна ДЕРЖАВНА атестація. Їй бракує довіри до вчителя, здорового глузду й кваліфікованого стратегічного менеджменту.

Не знаю, чи колись до наших вищих освітніх чиновників дійде, що освіта починається не з державної атестації чи нової платформи. Вона починається з відповіді на просте запитання: «Навіщо?»

P.S. ЗНО мало шалений успіх та підтримку в людей, тому що була очевидною відповідь на питання: «Навіщо його запровадили». Дуже хочу почути таку відповідь і стосовно ДПА. Можливо, я помиляюся, але здається, що сьогодні відповідь на це питання одна: «Бо так хочеться чиновникам»