Чи винна школа, що «інженерні» спеціальності втратили популярність?

Автор: Сергій Захарін, державний секретар Міністерства освіти і науки України (2021–2023), доктор економічних наук, професор

«Лісовий: причина низького вступу на інженерні спеціальності – в школі». Під таким заголовком в інформаційний простір увірвалася новина, у якій наводилися заяви та думки міністра освіти і науки України Оксена Лісового щодо причин дефіциту абітурієнтів, які прагнуть опановувати технічні, технологічні та інженерні професії.

«Скільки б ми не розширювали «двері входу» на виробничі й інженерні спеціальності, держзамовлення, яке ми збільшуємо, не буде заповнене, якщо в школі ми не змінимо підхід до викладання», – підкреслив Лісовий.

Виходить, що винуватців двоє – «школа» і «ми».

Винуватець «школа» – це зрозуміло. Йдеться, вочевидь, про директорів шкіл, методистів, учителів.

А от хто такі «ми» – зрозуміло не зовсім. Про кого йдеться? Про суспільство? Про Міністерство освіти і науки? Про так звану «освітню команду»? Про міністра і його найближче оточення?

Словосполучення «підхід до викладання» також не зовсім зрозуміле. Під цією філософською категорією можна розуміти і методику викладання, і забезпечення наочними засобами, і організацію освітнього процесу, і модернізацію шкільних лабораторій, і багато чого ще.

На жаль, на підтвердження своїх слів – за «старою доброю традицію» – міністр не навів жодного доказу. Розрахунки, вдумлива аналітика, коректні порівняння, висновки – нічого цього немає.

На мій погляд, тема занадто серйозна. Тому будемо розбиратися.

Автор цих рядків провів у студентській аудиторії невеличкий «мозковий штурм». Запитання: «Чому серед випускників шкіл технічні, технологічні та інженерні спеціальності втрачають привабливість?»

Подаємо п’ятірку найбільш популярних відповідей:

• відсутність реальної профорієнтаційної роботи серед здібних школярів випускних класів;

• складно навчатися (вивчення інженерної справи вимагає значних інтелектуальних зусиль);

• слабкі знання математики, фізики, хімії у більшості абітурієнтів;

• невисокий рівень заробітної плати у інженерів та технологів, які не мають досвіду роботи;

• занепад промисловості, складність знайти перше робоче місце.

Можна припустити, що винуватець «школа» частково винен лише у тому, що більшість абітурієнтів мають слабкі знання математики, фізики і хімії, які є необхідними для опанування інженерних та технологічних спеціальностей.

Якщо вірити результатам Міжнародного дослідження якості освіти PISA (Program for International Student Assessment), українські учні у 2022 році продемонстрували гірші результати, аніж у 2018 році; гірші результати, аніж учні переважної більшості країн ОЕСР; гірші результати, аніж середньосвітові.

Дві третини українських школярів, які брали участь у дослідженні 2022 року, показали низькі або вкрай низькі результати з природничих дисциплін (рівні 1 та 2, а усього рівнів – 5). Рівень «5» продемонстрували лише 2% українських школярів, а середній показник у світі (включаючи бідні країни) – 6,3%.

Основною причиною, скоріш за все, є суттєві перерви у навчанні, що зумовлені спочатку пандемією, а згодом – широкомасштабною агресією російської федерації. Мабуть, інтуїтивно це відчувають всі – і науковці-педагоги, і звичайні вчителі, і батьки.

У документі «Національний звіт за результатами міжнародного дослідження якості освіти PISA-2022» наведено і інші причини:

• значно менші, аніж в розвинутих країнах, освітні витрати (у перерахунку на одного учня). У 2019 році 43 країни з високим рівнем доходу (за класифікацією Світового банку) витрачали на одного учня за період його навчання з 6 до 15 років в середньому 114 тис. дол. США, а Україна витрачала менше 40 тис. доларів (за парітетом купівельної спроможності), тобто майже втричі менше;

• брак навчальних матеріалів – підручників, комп’ютерів, лабораторного обладнання (на це вказали керівники закладів, у яких навчаються 75% учнів, що взяли участь у дослідженні);

• низька якість наявних навчальних матеріалів (70%);

• брак освітньої інфраструктури – відсутність сучасних навчальних корпусів, спортивних майданчиків, інженерних мереж (52%);

• низька якість освітньої інфраструктури (45%);

• брак або низька якість цифрових ресурсів (75%);

• суттєвий дефіцит педагогічних кадрів (на це вказали 30% керівників шкіл);

• неналежна або низька кваліфікація педагогічних кадрів (на це вказали 22%);

• падіння рівня охоплення учнів дошкільним навчанням.

Якщо розмірковувати вдумливо (а не гаслами та штампами), то в перерахованих причинах винуватець «школа» – насправді або не винен, або винен лише частково.

Не винні директори шкіл, методисти і вчителі у тому, що їхня зарплата невелика, навчальні матеріали – у дефіциті, сучасних лабораторій – майже немає, інтерактивні практикоорієнтовані підручники – лише в яскравих презенташках, підвищення кваліфікації – скоріше профанація, престижність професії – нижче вже немає куди.

Не секрет, що середня зарплата «пересічного вчителя» дорівнює 10–12 тисяч гривень, а молодий вчитель, у якого майже немає педагогічного стажу, отримує лише 6–7 тисяч. Не дивлячись на це, Міністерство освіти і науки для вирішення цієї проблеми зробило багато «корисного»: у 2023 році написало візію, у 2024 році – розробляло сценарії, а у 2025 році – розробляє механізми.

Не секрет, що мережа шкіл стрімко скорочується. Міністерство освіти і науки ухвалює накази і приписи, які де-факто передбачають припинення фінансування малокомплектних шкіл. Ця робота проводиться кулуарно, широка громадськість та парламент до опрацювання цих питань не долучаються. Під тиском депутатського корпусу деякі передчасні рішення вдалося скасувати, але «генеральна тенденція» залишається незмінною. Звісно, вся ця колотнеча не додає вчительському корпусу впевненості в завтрашньому дні.

Не секрет, що дефіцит вчительських кадрів вже давно перевалив за 10 тисяч. Не дивлячись на це, Міністерство освіти і науки протягом 2023–2025 років ухвалило кілька рішень, спрямованих на ліквідацію педагогічних університетів. Процес ліквідації назвали красивим словосполученням «укрупнення університетів».

Невже і в цих негараздах також винна «школа»?

Одна із проблем шкільної природничої освіти – в її змісті. Для фахівців це – далеко не новина. Йдеться про теоретичність, абстрактність, відірваність від практики, перевантаженість відірваними один від одного фактами, неспроможність сформувати у здобувачів (учнів та учениць) основ так званого «критичного мислення» (у тому числі відносно природних явищ і процесів).

Звідси – сприйняття здобувачами природничих дисциплін (у першу чергу фізики і хімії) переважно як «книжного знання», яке неможливо перевірити або застосувати в «справжньому» житті.

У світі, де панують інформаційні технології, а суспільство стає мережевим, у людини (у тому числі дитини) поступово втрачається мотивація вивчати щось «абстрактне і книжне», натомість є потреба у опануванні практично орієнтованих компетентностей.

Чи слід дивуватися, що в таких умовах наші учні не проявляють великої цікавості до вивчення предметів природничого спрямування? Чи слід дивуватися, що випускники шкіл в переважній більшості випадків не обирають фізику і хімію як предмети, що можна здавати під час НМТ?

Профільне відомство, на жаль, не розказало про ініціативи, спрямовані на «осучаснення» змісту природничих дисциплін. Легше сказати, що винуватий «хтось» (приміром, школа).

Окрім того, широкій громадськості досі не відомо про зусилля, які вживає керівництво МОН у сфері підтримки технічних, технологічних та інженерних спеціальностей і освітніх програм (йдеться про підтримку і фінансову, і моральну).

Для відповідної управлінської активності великих талантів не потрібно, достатньо лише почати виконувати приписи вже наявної нормативно-правової бази.

9 грудня 2021 року Кабінет Міністрів України схвалив Концепцію Державної цільової соціальної програми розвитку професійної (професійно-технічної) освіти на 2022-2027 роки. Але від керівників освітнього відомства ми не чули звітів – яким чином вказане розпорядження виконується та імплементується у реальне освітнє життя.

Відсутність звітів цілком зрозуміла. Адже Концепція була розроблена командою попереднього міністра, а відтак – про її можна забути.

23 лютого 2022 року уряд України схвалив Стратегію розвитку вищої освіти в Україні на 2022–2032 роки. У цьому документі багато згадується про проблематику «інноваційних спеціальностей», професійної орієнтації, посилення зв’язку закладів вищої освіти з роботодавцями реального сектору економіки. Але керівники освітнього відомства під час численних форумів та презентацій про цю Стратегію не згадують. З тієї ж причини: вона розроблялася «попередниками».

Навіщо робити роботу, якщо її можна не робити?

Натомість нинішня так звана «освітня команда» у 2023 році, не погодившись з вищими органами управління, розробила і оприлюднила документ «Візія майбутнього освіти і науки України». У цьому документі написано багато гасел про престижність професії педагога, про гідну оплату праці вчителів, про якісну освіту, про формування «сучасних компетентностей», про «реформу НУШ» тощо. Але нічого не написано про «підхід до викладання» – тобто про те, що міністр нині вважає ключовою шкільною проблемою.

У серпні Президент України видав доручення спростити умови вступу до закладів вищої освіти. Зокрема, згідно з позицією глави держави, має бути опрацьоване питання про запровадження зимової вступної кампанії. На виконання цього доручення можна було б розробити ініціативи про оголошення «додаткового набору» на технічні, технологічні та інженерні спеціальності. Але широка громадськість не знає про рішення, що ухвалені на змістовне (а не удаване!) виконання доручення Президента. Боюся помилитися, але складається враження, що про продуктивну ідею зимової вступної кампанії так звана «освітня команда» хоче просто забути…

І наостанок – деякі професорські роздуми.

Ми живемо в країні, у якій триває війна. Ключові зусилля вищих органів управління державою сконцентровані на те, аби дати відсіч російській агресії.

Водночас не слід забувати, що ми живемо в бідній країні. Бюджети всіх рівнів не мають ресурсу, аби кардинально збільшити фінансування освіти.

Не слід забувати, що ми живемо в країні, у промисловості якої все ще панують нижчі технологічні уклади.

Також не слід забувати, що в системі освітнього управління катастрофічно бракує професіоналів.

Відтак, можна зробити припущення, що в найближчі місяці і навіть роки ситуація в системі освіти на краще кардинально не зміниться.

Але це – не привід нічого не робити.

Освіта – це не лише нескінченні гасла та обіцянки, не лише інтерв’ю і брифінги, не лише базікання про візії і інші псевдореформи. Освіта – надзвичайно складна сфера людської діяльності, а організація освіти – і наука, і мистецтво, і величезна відповідальність.

Зрозуміло, що «в школі» накопичилося багато проблем. І їх не можна замовчувати. Але перекладати усю повноту відповідальності за негаразди лише «на школу» – у корені неправильно.

P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.