Діагноз важкої хвороби освіти: дитиноугодництво

Автор: Віктор Громовий, український педагог, освітній експерт, публіцист, шеф-редактор порталу "Освітня політика"

Ігор Лікарчук придумав влучний термін – «дитиноугодництво»*, який пояснює одну з причин феєричних провалів у шкільній освіті.

Цим неологізмом він характеризує викривлену, карикатурну форму «дитиноцентризму». Замість створення умов для всебічного розвитку особистості сучасна система освіти часто перетворюється на банальне потурання примхам, створення штучної психологічної «теплиці» та заниження планки вимог до рівня плінтуса.

Цей термін є чудовим маркером того, що в гонитві за формою (модними закордонними гаслами в ефектних презентаціях) українська освіта ризикує остаточно втратити сенс і залишки здорового глузду. Адже прагнення зробити навчання виключно комфортним, веселим і безтурботним нівелює саме поняття навчальної праці.

• «Тепер учні мають право хамити, смітити у класі, не виконувати завдання, скажемо культурно, говорити неправду батькам про вчителів, прикриваючи своє небажання робити уроки тощо. І це… назвали дитиноцентризмом! От тільки про обов'язки і норми поведінки чомусь забули розповісти».

  Chitarrio

• Діти виховані в дусі дитиноугодництва зовсім не пристосовані до вільного ринку, до ринкової економіки.

  Адже основний принцип ринкової економіки – це конкуренція. Конкуренція базується на самовдосконаленні, кропіткою працею над собою, своїми знаннями, навичками, вміннями.

Volodymyr Chaus

«Дитиноугодництво» зрощує тепличних дітей, які масово демонструють нездатність справлятися зі складними життєвими викликами.

Чому ви так не любите наших дітей?

"У мене склалося враження, що у пана Віктора несамовита ненависть як до дітей, так і до їх матерів...".

Такими словами дорікнула мене типова представниця дитиноугодівців, яка вважає, що освіта – це послуга, а тому її бубочка(квіточка тощо) хоче цією послугою користується(звісно, якщо вчитель «зацікавив»), а хоче не користується(якщо вчитель «не надихнув»).

Тобто ця категорія «учасників освітнього процесу» розглядає школи, а згодом і університети як дитячі садки, а вчителювання як роботу з догляду за дитиною у розважально-харчувальному закладі (не)освіти!

Дуже типова і примітивна маніпуляція. Бо вседозволеність з гарантією 99.99% вилазить боком.

• Відповів їй прямо: це ви не любите власних дітей, якщо замість підтримки культури зусиль, робите з них навченобезпорадних неповносправних представників втраченого покоління ні-ні*.

Школа має бути не суцільною розвагою, а серйозним випробуванням (викликом) для «здобувача» освіти. Бо саме через напрацювання звички не пасувати перед труднощами вона намагається його навчити бути успішним в реальному світі.

«Це важко, але я все одно рухатимуся вперед», — саме з таким переконанням має вийти зі стін школи її випускник. Бо тільки долаючи перешкоди(навчаючись робити важкі речі тощо) ми зростаємо.

Зверніть увагу на такий феномен. Мільйони наших співвітчизників, які зараз опинились на Заході, легко приймають правила гри їхніх систем освіти. Те, що був здетонувало б всеукраїнський скандал, там викликає лише легкий подив.

І ніяких активістів-грантивістів, які б цим обурювались! Бо такий порядок. Нічого не вдієш.

*NEET (Not in Education, Employment, or Training) — це термін що позначає молодь, яка не навчається, не працює та не здобуває професійних навичок.

Чомусь в останні 10 років НУШ-будівництва в суспільній свідомості утвердилась думка, що напружуватись під час навчання – це погано і школа має бути місцем, повністю позбавленим труднощів.

Батьки почали ставитися ледь не до кожного зусилля своєї дитини в школі як до чогось підозрілого(порушення її прав тощо).

Якщо якесь завдання вимагає тривалої концентрації та певних зусиль, виникає спокуса спростити його або зовсім скасувати. А напружуватись є природною частиною навчання.

Є фундаментальна різниця між надмірним тиском, який паралізує та позбавляє учня почуття безпеки, та зусиллями, які змушують його думати, експериментувати та робити помилки.

• Так, докладати зусилля може бути не надто приємним заняття для звичних до розваг ТікТошиків, але саме це і тільки це веде до зростання. Без цього навчання буде поверховим і позбавленим глибини.

Маючи намір захистити учнів від стресу, ми уникаємо ситуацій, які вимагають від них більшої залученості. Проблема полягає в тому, що таким чином ми згортаємо простір для розвитку стійкості. Учні не засвоюють, що труднощі тимчасові, тож вони можуть їх подолати та стати сильнішими.

Результатом такого підходу є створення аномального середовища в якому комфорт стає нормою, а все, що його порушує, сприймається як загроза.

Однак освіта має бути безпечним місцем для зустрічі з труднощами. Місцем, де можна помилитися, зупинитися, спробувати ще раз і побачити, що зусилля того варті. Інакше матимемо покоління, яке звикне уникати труднощів, а не справлятися з ними.

• Одиниці керівників шкіл публічно говорять про те, що ми вже доНУШились до самого краю, створивши культуру занижених очікувань.

  У цій культурі хороша школа – це школа в якій МОНа комфортно не вчитися.

А я зараз лише процитую вчителя-практика і черговий раз констатую, що ще ніде в світі ніхто не зміг створити систему освіти без використання інструментів мотивації 2.0, які передбачають жорсткі наслідки за неадекватну поведінку в школі.

Ми вже доНУШились до самого краю із сюсі-пусі педагогікою, псевдодитиноцентризмом та абсолютною безкарністю "альтернативно обдарованих".

Пише колега: за 20 років роботи в школі я зрозумів, що можу стерпіти неймовірну кількість лайна на мою голову від усіх (начальників, яжмамок, "здобувачів"...). А тепер я також зрозумів, що мені не слід це робити.

• У такій системі вже відбулося тотальне знецінення вчителя, який втратив авторитет і суб'єктність. Педагог перетворюється на «обслуговуючий персонал», зобов'язаний задовольняти примхи учнів та їхніх батьків. Якщо ж дитина не вчиться, винним автоматично роблять саме його, змушуючи виконувати роль «вічної невістки».

"Світ, у якому дорослі бояться дітей, прямує до катастрофи" – головна теза південнокорейського гостросюжетного екшен-серіалу 2026 року на Netflix "Teach You a Lesson".

Зараз вчителі та батьки на Південнокорейщині напередодні 2-го семестру* активно обговорюють цей фільм назву якого можна перекласти як "Даю тобі урок" (참교육).

Одна крайність(«дитиноугодництво») неминуче породжує іншу. Там є ну дуже ефективне "Бюро захисту прав освітян". Дітей, які зарвалися, ставлять на місце їхніми ж методами. З тим, щоб вони відчули на власній шкірі той самий біль і страх, якого вони завдавали своїм жертвам.

Для українського глядача цей серіал є максимально зрозумілим, адже він досліджує тему, знайому багатьом із підліткового віку — шкільний булінг та безкарність «мажорів».

Коли вчителі та закон безсилі проти жорстоких підлітків, корупції адміністрації чи тиску впливових батьків, у школу приходить інспектор На Хва-джін (колишній спецпризначенець). Його мета –перевиховати кривдників їхніми ж методами.

Автори фільму акцентують увагу на кризі, яка виникла від безкарності, коли закони захищають неповнолітніх злочинців більше, ніж їхніх жертв.

Мова йде і про захист вчителя та повернення поваги до педагогів, які часто залишаються беззахисними перед свавіллям учнів та токсичних батьків.

Автори серіалу про встановлення справедливості радикальними методами ставлять провокаційне запитання до глядача: чи виправдане насильство та порушення правил, якщо це єдиний спосіб зупинити зло?

Це класична історія про «справедливу помсту» та наведення порядку залізною рукою.

• Звісно, це не наш метод, але... Не важко спрогнозувати, що після демобілізації у нас з'явиться чимало своїх інспекторів На Хва-джін.

* У Південні Кореї новий навчальний рік починається на початку березня (2 або 3 березня).

1-й семестр триває з березня по липень. Наприкінці липня учні йдуть на літні канікули, які тривають близько місяця.

А 2-й семестр починається у вересні та завершується у лютому.

Служіння» і прислужування

Marina Riccitelli написала про «служіння» і «прислужування». «Дитиноугодництво» націлює саме на «прислужування».

Цитую Marina Riccitelli:

«Є два слова: служити і прислужувати. Корінь слів один, а стан описаний різний.

Коли я як вчитель служу Дитині, я - вільна людина, яка зробила свій власний вибір. Я вчитель, що бачить майбутнє і працює на нього. Я направляю, вірю, допомагаю. В мене є сенси і мета. В мене є власна думка. І я можу дозволити собі не бути зручною.

Я знаю, заради чого це служіння. Я - поруч і вся моя робота - навчити дитину обходитися без мене, мати власну думку, слухати своє серце. І мені радісно.

Бо служіння починається не з обов'язку. Воно починається зі свободи. Я сама обираю, чому, кому і заради чого хочу присвятити частину своєї праці.

І справжнє служіння зовсім не означає робити для дитини все, чого вона хоче. Іноді служити - це якраз сказати «ні». Не дати списати. Не виконати за неї. Не погодитися з капризом. Поставити межу. Бо моя задача — не зробити дитині зручно зараз, а допомогти їй стати самостійною потім.

Коли я «прислужую», я терплю. Терплю, стиснувши зуби, злюсь, але тягну той віз. Виконую безглузді забаганки і капризи, щоб тільки «сподобатись». Не вмію поставити кордони, бо боюсь стати «поганою вчителькою».

В мені повно агресії, бо я цього не вибирала! Я просто вимушена підлаштовуватись, бо.....

Я часом ненавиджу тих, кому прислужую. В мене немає сенсів, а є тільки бажання, щоб це все швидше закінчилось. (Коли там вже канікули!?) Це виснажує!

І ось тут головна різниця.

Зовні я роблю одне й те саме. Але всередині відчуваю себе по- різному

«Я це роблю, тому що сама вважаю це важливим» - це служіння.

«Я це роблю, бо боюся, що інакше про мене погано подумають» - це вже прислужування.

У першому випадку я залишаюся Автором власного життя. У другому - віддаю кермо іншому.

Але служіння не означає самопожертву.

Навпаки. Іноді відмова прислужувати - це спосіб зберегти в собі можливість служити.

В новий навчальний рік я беру з собою цю думку, тому що втомилась працювати без сенсів, просто «щоб було», для галочки.

І час від часу буду запитувати себе: що я зараз роблю - служу чи прислужую?

І слухати відповідь всередині себе. Своїм серцем, своєю втомою, своєю внутрішньою радістю, яка з'являється, коли я роблю щось справді своє».

* Викривлена форма дитиноцентризму, яка зрощує тепличних дітей, нездатних справлятися зі складними викликами.