Дві освіти: чиї 200 балів?

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Родзинкою мого недавнього променаду Хрещатиком була двогодинна розмова у затишній кав’ярні із одним відомим київським репетитором, який уже років п’ятнадцять працює в цій сфері. Він офіційно зареєстрований як фізична особа-підприємець, сплачує податки, а  графік занять у нього щільно забитий до травня: дистанційно і офлайн.   Географія – майже вся Україна.

Результати його «студентів» (так він називає своїх учнів) на НМТ – від 195 балів. І це з математики!!!!

 Ціна заняття — 350 гривень і далі вгору. Він жартує: «Ціна залежить від глибини освітніх втрат». А потім  довго сміється із самого поняття «освітні втрати» і того культу, який навколо нього вибудувала офіційна школа. Іронічно додає: «Якби залишився працювати директором школи, мав би кабінет і нерви. А так маю нову квартиру, хороше авто, дружину – репетитора із української мови та дорослих дітей, які навчаються в зарубіжних університетах».

 Я слухав  його і думав: поки він спокійно будує свій бізнес на знаннях, країна впадає в екстаз від культу 200-бальників. Їм - щомісячні стипендії по 10 тисяч, їм - фанфари у ЗМІ. Навіть у поважних ректорів найбільших університетів «соцзмагання» новітньої версії: у кого більше «двохсотобальників».

 Я теж радію за абітурієнтів, які склали НМТ на 200 балів. Попри фантомність цього результату (про що я писав не один раз),  це їхнє досягнення. І воно справді може стати першим важливим кроком у житті молодої людини.

Але скажу те, що  навряд сподобається ортодоксальним захисникам  шкільного мундира: у більшості випадків загальноосвітня школа, якби вона не називалася,  до цих 200 балів має таке ж відношення, як блиск золота до мідної монети.

 В Україні давно співіснують дві загальні середні освіти.

 Перша - офіційна. У ній головне -  процес і показуха. Плани, звіти , інструкції, накази, рекомендаціі, «освітні втрати» й нескінченні «реформи». І сила-силенна чиновників, котрі з неї кормляться. Результат міряти небезпечно: бо тоді стане соромно за успіхи.

 Друга – неофіційна.  Репетитори, групи підготовки, онлайн-курси. Тут головне - результат. Бо якщо його нема, клієнти йдуть до іншого. Все просто: конкуренція замість  інструкцій і рекомендацій. Між іншим, якщо років десять чи п'ятнадцять тому послугами цієї системи користувалися лише ті, хто готувався складати ЗНО, то тепер репетиторів у багатьох випадках наймають і для учнів початкової школи.

 На мою думку, саме в цій системі готують більшість тих, хто набирає топові результати у зовнішньому оцінюванні. Іще у 2009-му якісна соціологія показувала: майже 80% абітурієнтів готувалися до складання тодішнього ЗНО  з репетиторами. Думаю, що сьогодні таких майже 100%.

 Ринок це підтверджує. Я попросив штучний інтелект зібрати інформацію про орієнтовний обсяг репетиторського ринку в грошах та про динаміку вартості години занять репетиторів в Україні. Так от, лише іноземні мови приносять репетиторам понад 600 мільйонів доларів на рік. Середня українська сім’я витрачає на оплату послуг репетиторів близько 380 USD щороку. А ціни ростуть, мов на біржі: у Києві година вже коштує півтисячі гривень, три заняття на тиждень — і сім’я викладає 5–6 тисяч щомісяця.

Цифри говорять самі за себе: в Україні репетиторство  стало системним  явищем  і створило реальну конкуренцію офіційній системі загальної середньої освіти. Формально дитина навчається у школі. Фактично — ключові знання і навички, необхідні для складання НМТ, вона отримує поза її межами. У тому числі, і у великій кількості випадків, репетиторські послуги надають ті самі шкільні вчителі. Добре, якщо у вільний від уроків у офіційній школі час.

 Більше того, візьму на себе сміливість стверджувати, що система репетиторства успішно конкурує із офіційною системою у боротьбі за якість. Репетиторів менш за все, на відміну від офіційної системи, цікавлять зовнішні ознаки освітнього процесу. Їх не цікавить процес боротьби із «освітніми втратами». Вони ці втрати ліквідовують без боротьби, методистів, вказівок і нагляду начальства. Репетитори працюють на результат, бо за нього платять гроші. Немає результату – будеш без роботи. Є результат, то той приклад з якого я розпочав свій допис, є достатньо промовистим.

 Між іншим, забезпечують якість результатів без державної служби якості освіти, інституту розвитку освіти, центрів професійного розвитку та інших чиновницьких новоутворень, котрі на цій якості паразитують.

 Тому 200 балів у сертифікаті НМТ — це не перемога школи. Це коктейль із чотирьох складників: репетитор, ресурси сім’ї, наполегливість дитини й… школа. І, на жаль, школи там — найменше.

 Але, в Україні  й досі репетиторство офіційно не визнано. Про нього не знайдете жодного слова в освітянських законах, про нього не воліють говорити чиновники, про нього не будуть вести мову в жодній із 15 локацій цьогорічної серпневої конференції МОН. Чому?

 Бо це дзеркало, у якому видно справжнє обличчя української загальної середньої освіти. Варто чесно сказати: без репетитора більшість учнів не подолали б вершини НМТ. Визнати репетиторство — це визнати безсилля офіційної системи. А хто з чиновників на таке піде?

 Робота репетиторів  не зараховується в педагогічний стаж.

Бо стаж у нас — не про якість, а про папери. Вчитель, який десятиліттями читає «уроки за програмою», має стаж. Репетитор, що реально доводить дитину до 200 балів, стажу не має. Він ніби «не педагог». Бо він не вбудований у вертикаль: без звітів, методичок і чиновницького контролю.

 Якщо у нас начебто гроші «ходять за дитиною», то чому вони не йдуть за репетитором? Бо це одразу зруйнувало б монополію школи. Якби батьки могли спрямувати бюджетні гроші не тільки на школу, а й на репетитора, то офіційна система розсипалася б за рік. Усі побачили б реальне співвідношення: знання отримуєш у репетитора, атестат — у школі. І це був би апокаліпсис існуючої реформованої чи недореформованої системи загальної середньої освіти.

 Звичайно, репетиторів не закличуть на серпневі конференції. Бо вони  можуть зіпсувати свято. Усі ці пафосні промови про «реформи», «інновації» й «методичні орієнтири» будуть виглядали  фальшиво, якщо слово візьме репетитор і скаже: «Я працюю без цього всього - і маю результат».

 А іще - держава не любить тих, хто не потребує її опіки. Репетитор не залежить від тендерів, чиновників, «сертифікатів підвищення кваліфікації» чи сертифікації. Його головний документ - результат учня. Його головний звіт - конверт із грошима від батьків. Репетитор на практиці реалізує один із засадничих принципів сучасної освіти – академічну свободу вчителя. А її, як чорт ладану, бояться і чиновники від освіти, і ті педагоги, для яких робота за рекомендаціями і вказівками – вище благо.  

 І суспільство мовчить. Бо така ситуація зручна для всіх. Батьки задоволені: їхня дитина має знання й шанси на університет. Школа робить вигляд, що «навчила». Чиновники — що система працює. Усі знають правду, але кожен має свій інтерес.

 Лише на майбутнє держави цей інтерес не працює. Не є нормальною ситуація, коли офіційна система освіти не виконує суспільний запит. Бо вона тоді втрачає будь-який сенс для свого існування. Час це визнати і нарешті перестати косметично реформувати цю систему, а почати змінювати її фундамент, який залишився радянським.

 P. S. Ми із моїм знайомим допили далеко не першу порцію кави. І я зрозумів, що уперше, більш як за 50 років роботи в освіті, напередодні нового навчального року побачив перед собою вчителя, у якого голова не забита  тим, що хтось із чиновників планує його «прокачати» чи «нашарувати» йому знання. Від нього не вимагають сертифікати про підвищення кваліфікації, складання планів, участі в нарадах, вебінарах, усілякій іншій методичній тусовці; йому  не планують  проведення «відкритих» уроків, не вимагають заповнювати  «таблиці оцінювання»,  чергувати в укриттях, їдальнях, шкільних коридорах… Я бачив перед собою вільного вчителя, який знає як ефективно навчити  учня і робить те успішно. І  гроші за ним ходять самі: без участі освітянських чиновників. Між іншим, чималенькі гроші. Які лише сняться  шкільним учителям… Хоча останнім тягнути того освітянського плуга набагато тяжче. 

 Дві загальні середні освіти в одній країні. І що далі – більше перемог за другою