Дві реальності освіти

В освіті давно живуть два світи - реальний і віртуальний, і вони майже не перетинаються, хоча всі вперто роблять вигляд, що це один і той самий простір.

У віртуальному світі все виглядає цілком пристойно. Там є звіти, форми, опитування, презентації, новини й формулювання на кшталт «ситуація під контролем». Саме з цього світу верхівка й отримує уявлення про те, що відбувається в освіті. Бо дивитись у таблиці простіше, ніж у класи. Читати зведення зручніше, ніж слухати тих, хто щодня працює на місцях.

Проблема в тому, що цей віртуальний світ живе за своїми правилами. Якщо десь показали зарядну станцію - значить, «у школах є зарядні станції». Якщо з’явилось відео - значить, «заклади забезпечені». Дрібні уточнення на кшталт де саме, у якій кількості й для кого саме зазвичай вважаються зайвими. Картинка ж хороша - навіщо її ускладнювати.

А в реальному світі освіти все трохи менш глянцево. Там є школи, де щось справді є, і школи, де цього немає. Є люди, які не читають звіти, а просто живуть у цих умовах. І саме між цими двома світами з’являється напруга, яку потім називають «незрозумілим обуренням».

Та варто визнати, що ми самі постійно підгодовуємо цей віртуальний світ. Заповнюючи форми, пишемо, що все більш-менш. У відгуках ставимо галочки «ок». У звітах обираємо формулювання м’якші, ніж реальність. Бо не час, бо незручно, бо якось викрутимось. А потім дивуємось, чому зверху щиро не розуміють, чому на місцях важко.

Так і виходить, що верхівка бачить освіту через звіти, таблиці й найближче коло інформаторів, а реальне освітнє середовище залишається десь за кадром. Так  вибудувалась система, де зручніше мати справу з цифрами, ніж з живими людьми.

На папері освіта виглядає переконливо. 

У новинах навіть оптимістично. 

А в житті вона просто така, як є.