Голова освітнього комітету ВР: Хочу, щоб люди забули слово «бурса»

Попри війну, українська освіта змінюється – і ці зміни не менш важливі, аніж реформи у сфері безпеки, економіки чи оборони. Освітня система має відповідати викликам часу: забезпечити швидку перекваліфікацію, підтримати молодь, адаптувати школи до нових реалій та закласти фундамент відбудови країни.

В інтерв’ю Укрінформу голова Комітету Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій Сергій Бабак розповів про пріоритетні реформи: оновлення професійно-технічної освіти, запуск системи грантів, визнання навчання за кордоном, модернізацію природничих кабінетів, підтримку дітей з особливими освітніми потребами та протидію освітнім зловживанням у воєнний час.

РИНОК ПРАЦІ ПОТРЕБУЄ ЗВАРЮВАЛЬНИКІВ, А НЕ ЮРИСТІВ ТА ІТ-ФАХІВЦІВ

- Пане Сергію, які наразі пріоритети Комітету, який ви очолюєте? Які ініціативи плануєте найближчим часом реалізувати, аби покращити українську освіту?

- Якщо коротко, то можна поділити нашу роботу на дві частини – законодавчу і стратегічну. З точки зору законодавства – зараз на фінальній стадії кілька ключових законопроєктів. Наприклад, закон про професійну освіту, про академічну доброчесність, про посилення безпеки в закладах освіти, зокрема в школах. Це питання, яке стало особливо актуальним під час повномасштабної війни. Також уже готовий законопроєкт про гранти, які потрібно довести до логічного завершення. Окремо працюємо над посиленням дослідницької інфраструктури, підтримкою молодих вчених. І, звісно, важливий документ – це закон про пріоритети наукової та інноваційної діяльності. Ми вже його узгодили, і найближчим часом він з’явиться у парламенті. Це своєрідна “дорожня карта” на 5–10 років: у які напрями інвестує держава, які технології розвиватиме, які галузі підтримуватиме. Зокрема, йдеться про військові, оборонні, цифрові інновації – те, що нам критично потрібно зараз і буде потрібно в майбутньому. Все це – вже на фінішній прямій. І я впевнений, що до нового року ми побачимо конкретні результати.

- Пропоную поговорити про законопроєкт щодо професійно-технічної освіти. Знаю, що комітет довго працював над ним, зокрема щоб підготувати документ до другого читання. Як я розумію, він уже готовий і очікує розгляду. Що саме змінилося і які головні новації він передбачає?

- Про цей законопроєкт я можу говорити годинами. Було проведено десятки засідань робочих груп, ми вклали в цей процес сотні годин. Але якщо коротко – насамперед ми хочемо кардинально змінити імідж закладів професійної освіти. Я дуже хочу, щоб люди забули слово "бурса" і почали сприймати такі заклади як сучасні професійні коледжі. Маємо змінити свідомість, змінити культуру. Професійна освіта не повинна бути "останнім вибором". Насправді сьогодні випускники профтеху часто отримують значно вищу зарплату на старті, аніж ті, хто має вищу освіту. Наприклад, екскаваторник отримує 50-100 тисяч гривень на місяць, а молодий бухгалтер або юрист – 20–40 тисяч, то ринок праці сам усе показує. І саме ці люди – професійні спеціалісти – будуть відбудовувати нашу країну. Попит на них шалений і, відповідно, будуть привабливі зарплати. Тому наше перше завдання – підвищити престиж професійної освіти.

- Які саме механізми передбачає законопроєкт для цього?

- Перший напрям – зміна культури і ставлення до профтехосвіти. Ми інвестуватимемо в оновлення обладнання, гуртожитків, інфраструктури. Заклади мають бути сучасними, привабливими, з якісним навчальним середовищем.

Другий напрям – можливість для дорослих отримати кваліфікацію швидко. Ті, хто вже має повну загальну середню освіту, не зобов’язані проходити повний трирічний курс. Ми запроваджуємо короткі програми – від декількох тижнів до пів року, залежно від професії. Після навчання – іспит у кваліфікаційному центрі, свідоцтво про отримання кваліфікації – і людина може одразу виходити на ринок праці. Це особливо важливо для дорослих, які не мають часу або бажання проходити довгі формальні програми. Їм потрібна практична підготовка, швидке підтвердження кваліфікації – і вперед, до роботи. І я переконаний, що з часом таких "коротких треків" буде навіть більше, аніж традиційної профтехосвіти.

- Ви згадали кваліфікаційні центри. Яку роль вони відіграватимуть у новій системі?

- Це третій ключовий елемент. Кваліфікаційні центри передбачені законодавством з 2022 року. Станом на зараз уже створено понад 160 таких центрів по всій країні. Ми офіційно вводимо їх у систему професійної освіти. Що вони дають? Можливість підтвердити свою кваліфікацію незалежно від того, де й як людина її здобула. Навіть якщо вона ніколи не навчалася офіційно, але вміє, скажімо, зварювати – вона приходить у кваліфікаційний центр, складає практичний іспит, і якщо успішно – отримує свідоцтво. Без зайвої бюрократії. Це – визнання результатів неформального або інформального навчання. Хтось навчився вдома, у батька, на виробництві чи самостійно – головне, що людина справді щось уміє. Кваліфікаційний центр це перевіряє, підтверджує – і двері на ринок праці відкриті.

- Щодо перекваліфікації ветеранів. Чи буде це безкоштовно? Чи все ж існують якісь курси, які доведеться оплачувати самостійно?

- На сьогодні майже вся професійна освіта в Україні є безкоштовною. Це або державне, або регіональне замовлення, або ж замовлення від конкретного роботодавця. Випадки, коли потрібно навчатися на платній основі – справді рідкісні. Контрактна форма в системі професійної освіти трапляється, але вона швидше виняток, аніж правило.

Щодо ветеранів – я майже впевнений, що проблем із тим, аби знайти безкоштовне навчання для перекваліфікації, не буде. Навпаки – думаю, для ветеранів буде створено ще більше можливостей, адаптованих до їхніх потреб і досвіду. Враховуючи масштаби майбутнього запиту на фахівців у різних сферах – від технічних до соціальних – і важливість реінтеграції ветеранів у цивільне життя, держава точно буде зацікавлена в тому, щоб зробити цю освіту доступною, а часто й адресно підтриманою.

- Отже, ключові зміни – це нова культура, швидкі освітні треки і кваліфікаційні центри?

- Саме так. І все це – заради головної мети: щоб людина могла швидко, без зайвих бар'єрів, здобути професію та почати працювати. Особливо в умовах відбудови країни – це критично важливо. Розраховуємо, що незабаром Верховна Рада розгляне цей законопроєкт у сесійній залі та ухвалить у цілому таку важливу для освітян ініціативу.

- Як мотивувати молодь здобувати саме професійно-технічну освіту? Адже сьогодні більшість мріє про кар’єру в IT чи юриспруденції, бо вважає, що саме там гроші й успіх.

Якщо подивитися на реальний ринок праці, то чимало фахівців із професійною освітою заробляють більше, ніж представники IT-сфери

- Це правда, що IT-галузь сьогодні дуже популярна, але хочу сказати відверто: за останні роки зусиль із популяризації профтехосвіти стало значно більше – і це вже дає результати. Але найголовніше в цьому питанні – це усвідомлений вибір самої молодої людини. Наше завдання – дати їй інформацію, дати орієнтири. Якщо подивитися на реальний ринок праці, то чимало фахівців із професійною освітою заробляють більше, ніж представники IT-сфери. Наприклад, кваліфіковані зварювальники, крановщики, монтажники, кухарі – мають дуже конкурентні зарплати. Попит на них величезний, і це не тимчасова тенденція. Це питання потреб економіки.

Хочемо, щоб молодь знала: успіх можливий у будь-якій професії

Ми не маємо і не будемо змушувати когось обирати певну професію. Випускники – це вже дорослі люди, які мають самостійно обирати свій шлях. І якщо хтось дійсно хоче бути юристом, навіть розуміючи, що на ринку зараз перенасичення таких фахівців, – це теж свідомий вибір, і ми його маємо поважати. Але ми хочемо, щоб молодь знала: успіх можливий у будь-якій професії. І ринок праці найкраще це демонструє. Ключовим мотиватором має бути заробітна плата, умови праці і можливість швидко розпочати кар’єру після отримання кваліфікації. Професійна освіта дає цю можливість.

ПІДРУЧНИК МАЄ ВИКЛИКАТИ ІНТЕРЕС, А НЕ СМУТОК З ПЕРШОЇ СТОРІНКИ

- Знаю, нещодавно на засіданні Комітету порушувалося питання підручників для школярів. Яка ситуація на сьогодні і як її можна виправити?

- Ситуація з підручниками залишається складною, хоча не критичною. Загалом, кількості підручників має вистачити, але головне питання – вчасна доставка та якість самих матеріалів. Саме на ці аспекти неодноразово звертав увагу наш комітет.

Минають роки, виростають цілі покоління, а підручники зовні практично не змінюються. Вони досі друкуються на сірому, неякісному папері, дрібним або незрозумілим шрифтом. Виглядають застаріло, нецікаво. А ми ж хочемо, щоб підручник був сучасним – і за змістом, і за дизайном, щоб дитині було приємно його читати, щоб він мотивував до навчання, а не викликав смуток з першої сторінки.

Чому ми відкриваємо звичайну комерційну книжку й отримуємо естетичне задоволення, а підручник – ні? Тому що є застарілі санітарні норми, які колись хтось затвердив і які обмежують якість друку, форматування, вибір паперу тощо. Це не просто технічна деталь – це частина якісної освіти. Крім того, потрібно змінити й підходи до змісту. Ми прагнемо зменшити кількість помилок, урізноманітнити подачу матеріалу, зробити його ближчим до сучасних дітей. Також важливо удосконалити систему експертизи підручників, аби вона починалася раніше. Це дасть змогу вчасно завершити весь процес і доставити книги в школи до 1 вересня. Ми хочемо, щоб процес планувався і запускався раніше, щоб усе відбувалося вчасно та якісно.

- А як щодо підручників для дітей з особливими освітніми потребами?

- На жаль, тут ситуація ще складніша. Підручників для дітей з ООП дійсно не вистачає, а їх виготовлення потребує більше часу. Наприклад, якщо мова йде про книги шрифтом Брайля – то насамперед має пройти експертизу стандартний підручник, потім він має виграти конкурс, а вже після цього починається адаптація та друк для дітей з порушенням зору. Це займає кілька додаткових місяців – переклад, редагування, друк. У результаті, якщо звичайний підручник надходить у школи до 1 вересня, то версія шрифтом Брайля – іноді лише до листопада або навіть грудня.

Це абсолютно несправедливо. Ці діти заслуговують не меншої, а більшої уваги з боку держави. Тому ми порушуємо це питання перед Міністерством освіти, перед іншими відповідальними органами. Механізм має бути змінений. Ми повинні забезпечити одночасний доступ до навчальних матеріалів усім дітям – без винятку.

- До речі, ви торкнулися дуже важливої теми – навчання дітей з особливими освітніми потребами. В Україні є спеціалізовані школи та інклюзивні класи при звичайних школах, де з такими дітьми працюють окремі педагоги. Але, за нашою інформацією, таких фахівців наразі бракує. Що може зробити держава, аби залучити більше спеціалістів до цієї надважливої роботи? Чи передбачаються якісь стимули чи зміни?

- Ви знаєте, з мого досвіду можу сказати: у цю професію зазвичай ідуть справді особливі люди. Це вчителі, які мають покликання – вони щиро люблять те, що роблять, і їм щиро болить за цих дітей. Але водночас, якщо говорити про державну політику, – зараз ці педагоги отримують таку ж оплату, як і звичайні вчителі, без урахування складності своєї роботи. І я вважаю, що це потрібно змінювати. Їхня праця значно важча. Вони працюють із дітьми, які справді мають особливі освітні потреби – з урахуванням стану здоров’я, психоемоційного стану, особливостей сприйняття інформації. Це іноді не лише викладання шкільних дисциплін, а й базове навчання – як жити, як комунікувати зі світом.

На мій погляд, потрібно впровадити спеціальні стимули у вигляді надбавок, премій тощо. Ми вже почали обговорювати це питання на рівні Комітету. Можливо, вже восени винесемо його на розгляд у форматі конкретного рішення. Ці вчителі справді заслуговують на більше. І ми маємо зробити все, щоб вони не тільки залишалися в системі, а й щоб до неї приходили нові мотивовані фахівці.

БЕЗ ГІДНОЇ ЗАРПЛАТИ МОЛОДЬ НЕ ПІДЕ ПРАЦЮВАТИ В ШКОЛУ

- Продовжуючи тему вчителів, викладачів університетів та загалом працівників освітньої галузі. Чи справді в Україні є дефіцит кадрів у школах і вишах? Адже, за деякими аналітичними матеріалами, середній вік шкільного вчителя – понад 50 років, у вишах – ще вищий.

- Щодо точних цифр – я би був обережний. Дані про середній вік можуть бути перебільшеними. У вишах ситуація з кадрами, на мій погляд, менш критична, хоча й там є свої виклики. А ось у школах брак фахівців – реальний, особливо з окремих предметів. Нас турбує нестача вчителів природничих дисциплін – фізики, хімії, біології. Але найгостріше питання навіть не в цьому. Майже не приходять молоді вчителі. Це справжня проблема. І її розв’язання дуже просте  – заробітна плата. Держава може скільки завгодно говорити про престиж, мотивацію, місію, але поки молодий фахівець не бачить перспективи стабільного та гідного заробітку – він просто не приходить у школу.

Чи це у сфері компетенції Верховної Ради? Частково так, і ми вже свою частину роботи зробили. Закон «Про освіту» і Закон «Про повну загальну середню освіту» містять чітку норму: мінімальна зарплата вчителя має становити не менше трьох мінімальних заробітних плат. Це було підтримано на рівні парламенту. Проте щороку при ухваленні державного бюджету ця норма відтерміновується. Причина – банальна, але об’єктивна: державний бюджет не витримує такого навантаження, особливо під час повномасштабної війни. Проте я переконаний – іншого шляху немає. Якщо ми хочемо бачити в школах молодих фахівців, мотивованих, активних, то мусимо забезпечити гідну оплату їхньої праці.

ДІТИ ПОВИННІ БАЧИТИ, ЯК МАГНІЙ ГОРИТЬ, А НЕ ЛИШЕ ЧИТАТИ ПРО ЦЕ

- Давайте обговоримо ще одну вашу ініціативу – реновація природничих класів у школах. Що взагалі передбачає ця ініціатива? Для чого це потрібно?

- Природничі класи – це спеціально облаштовані кабінети з сучасним лабораторним обладнанням з фізики, хімії, біології. Ідея в тому, щоб діти не просто вивчали формули, а могли побачити, як наука працює на практиці, провести експерименти, відчути цікавість і захоплення предметами.

- Чому це зараз так актуально?

- Наразі з результатів НМТ бачимо, що випускники мають не дуже гарні результати НМТ з природничих предметів. Якщо дивитися на статистику, то з української мови, історії, географії і біології рівень складання дуже високий – понад 99%. Водночас 6% учнів не змогли набрати прохідний бал з хімії, з фізики – 10%, а з математики – понад 11%. Причина у тому, що в багатьох школах немає нормальних лабораторій. Часто фінансування шкіл здійснюється місцевими громадами за залишковим принципом. Лабораторії не оновлювалися десятки років, обладнання застаріле, реагенти не закуповуються. Діти бачать предмет лише на дошці або в підручнику, і це їм не цікаво. Тому ми ініціювали у державному бюджеті на 2025 рік окрему субвенцію для оновлення природничих кабінетів. Ми виокремили понад 100 шкіл у регіонах, де будуть проведені ремонти, закуплено сучасне обладнання. Було розроблено брендбук – рекомендації щодо кольорів, дизайну й оснащення кабінетів. Коли учні бачитимуть живі досліди, горіння магнію, реакції, фізичні явища – це зовсім інший рівень розуміння. Вони знатимуть, що хімія і фізика – це не просто формули, а справжня наука. Це зацікавить їх, і вони захочуть обирати ці предмети на НМТ, а потім і відповідні спеціальності в університетах. Попит на відповідних фахівців дуже великий. Навіть оборонні підприємства наразі не можуть знайти достатньо кваліфікованих спеціалістів. Тому це інвестиція не лише в освіту, а й в майбутнє економіки та безпеки України.

- Чи вже можемо говорити про конкретні приклади, готові класи?

- Кабінет Міністрів уже ухвалив постанову, гроші розподілені. Вже цього місяця кошти мають надійти в регіони, і там розпочнеться повний процес облаштування. Я впевнений, що більшість цих кабінетів будуть готові до 1 вересня. Ми з колегами будемо контролювати цей процес. У вересні плануємо поїхати в регіони, щоб на власні очі побачити, як іде реалізація, перевірити якість виконаних робіт. Це дуже важливо – не лише виділити гроші, а й гарантувати, що вони будуть використані ефективно.

ВИЗНАННЯ ОСВІТИ ЗА КОРДОНОМ: ПРЕДМЕТИ ВИЗНАЮТЬСЯ АВТОМАТИЧНО, КРІМ УКРАЇНСЬКОЇ КОМПОНЕНТИ

- Хотіла б поговорити про закон, який уже вступив у силу, а саме про визнання результатів освіти за кордоном. Поясніть нашим читачам коротко, що саме передбачає цей закон і як виглядає покроковий механізм для школярів чи студентів, які повернулися в Україну і хочуть визнати свої освітні документи.

- Так, цей закон дійсно дуже важливий і дає правові підстави Кабінету Міністрів визнавати результати навчання дітей за кордоном, а також регулює діяльність наших освітніх центрів за кордоном.

Кабмін уже розробив і затвердив відповідний порядок, який фактично містить покрокову інструкцію, як це робити. По суті, результат навчання автоматично визнається, якщо дитина навчалася в школі іншої країни. Передбачається зарахування всіх оцінок, крім української компоненти, тобто української мови, історії, літератури. Цю складову дитина має пройти в Україні або дистанційно. Для цього Міністерство освіти розробило спеціальні дистанційні програми, щоб не було подвійного навантаження. Адже було б дуже складно, якщо дитина вчиться в закордонній школі повний навчальний день, а додатково має проходити повний курс української школи дистанційно. Тому з української складової зробили окремі курси, які можна проходити онлайн – у спеціальних дистанційних класах чи у Міжнародній українській школі.

СИСТЕМА ОСВІТНІХ ГРАНТІВ ПРАЦЮЄ ДРУГИЙ РІК – І ВЖЕ ДОВЕЛА ЕФЕКТИВНІСТЬ

- Ми з вами спілкуємось у період вступної кампанії – хтось із абітурієнтів вже пройшов випробування, на когось вони ще чекають. Якщо говорити про дітей із прифронтових територій – я знаю, що ви були ініціатором запровадження певного вступного коефіцієнта. Це вже закон чи лише ініціатива? І, наскільки мені відомо, уряд її нещодавно підтримав?

- Так, уряд буквально нещодавно затвердив відповідне рішення. Ми справді довго спілкувалися з представниками закладів освіти, які працюють у прифронтових регіонах – це, зокрема, Харківська, Запорізька, Сумська області. Освітяни звідти порушували різні пропозиції – дехто, наприклад, просив узагалі скасувати НМТ для дітей із цих регіонів. Але ми категорично проти таких радикальних кроків, адже не можна ламати архітектуру вступної системи і повертати корупцію. Водночас ми чудово розуміємо, що діти з прифронтових територій потребують особливої підтримки – і державної, і фінансової. Саме тому уряд вніс зміни до постанови, яка регулює питання освітніх грантів. Тепер, якщо дитина закінчила школу в прифронтовій області (наприклад, у Запоріжжі, Харкові чи Сумах) і вступає до закладу вищої освіти у своїй же області, то освітній грант для неї збільшується на 50%. Тобто фактично держава майже повністю компенсує навчання такої дитини – навіть у випадку, якщо вона вступає на умовно контрактну форму навчання. Це реальний механізм підтримки і самих вступників, і закладів освіти, які продовжують працювати в складних умовах.

- Скажіть, будь ласка, грантова система, яка прийшла на зміну класичному поділу на бюджет і контракт, уже діє? Чи це ще в процесі впровадження?

- Так, вона вже діє другий рік поспіль. Ця вступна кампанія якраз проходить у межах експерименту, який започаткував Кабінет Міністрів. Ми, до речі, могли ще минулого року одразу закріпити цю модель у законі, але вирішили спершу перевірити, як вона працює на практиці.

Хотіли побачити, чи підтвердиться наша гіпотеза, чи буде все так, як ми спрогнозували. І, скажу чесно, результати виявилися дуже позитивними. Загалом, усе спрацювало як слід – ми правильно змоделювали систему. Якщо не помиляюся, минулого року держава виділила на експеримент із грантами десь близько 500 мільйонів гривень. За ці кошти ми змогли надати освітні гранти близько 15 тисячам студентів, які вступали на контракт. По суті, ми відкрили двері для тисяч талановитих дітей, які через обставини не змогли потрапити на бюджет, але мали високі бали й мотивацію навчатися саме в тому університеті, який їм до душі.

- Тобто система виправдала себе?

- Так, але, як і з будь-яким нововведенням, були певні неточності. Наприклад, траплялися ситуації, коли дитина вигравала конкурс на бюджет, але, дізнавшись про можливість отримати грант, забирала документи з бюджетного місця і переходила до іншого вишу на контракт – за рахунок гранту. В результаті – бюджетне місце залишалося вакантним. А держава ж його фінансувала, планувала, що на нього прийде студент. Особливо це критично в таких галузях, як медицина чи освіта – наприклад, коли ми замовляємо підготовку 6 тисяч медиків, то розраховуємо, що саме стільки людей вийдуть працювати в лікарні. А коли частина місць залишається незаповненою – держава фактично втрачає інвестиції, не отримуючи фахівця.

- Щось змінилося у зв’язку з цими випадками?

- Так, ми вже врахували ці ситуації. Тепер, якщо абітурієнт бере участь у конкурсі на бюджет і виграє його, але вирішує відмовитись і забрати документи, – він втрачає право на освітній грант. Це логічно: не можна двічі отримувати пільгу від держави. Якщо держава фінансує твоє навчання, вона має отримати фахівця в обраній сфері.

- Наразі грантова система досі працює як тимчасова, в експериментальному форматі?

- Поки що так. Але я майже впевнений, що вже найближчим часом ми повернемося до розгляду законопроєкту, який зробить цю систему постійною. Бо вона показала ефективність, і є велике розуміння в комітеті та серед колег-депутатів, що цей механізм варто закріпити на законодавчому рівні.

МИ НЕ ЗАБОРОНЯЄМО НАВЧАТИСЯ – АЛЕ НЕ ДОЗВОЛЯЄМО ЗЛОВЖИВАТИ

- Ще одна важлива тема – виїзд наших дітей, зокрема хлопців до 18 років, на навчання за кордон. Чи є спосіб переконати молодь залишатися в Україні, попри страх війни та можливої мобілізації у майбутньому?

- Ми не можемо і не будемо забороняти виїзд, обмежувати права людей. Виїхати з країни та навчатися в іноземному ВНЗ – рішення родини. Але так, дійсно, прослідковуємо, хлопці часто виїжджають до 18 років. Серед них та їхніх родин існує побоювання щодо майбутньої мобілізації. Тобто є страх, що якщо війна затягнеться, то потім буде обов’язкова мобілізація. І деякі родини намагаються «застрахуватися» заздалегідь. Проте хочу запевнити, що наразі парламент не розглядає можливість зниження мобілізаційного віку.

І ще важливо: частину цих побоювань активно підігрівають іззовні – наприклад, російською пропагандою. Вони поширюють міфи, що всіх поголовно мобілізують і одразу відправлять «на нуль». Але це неправда. За даними Міноборони, із загального числа мобілізованих лише 10% перебувають на передовій. Решта – виконують інші важливі функції у тилу.

- Наскільки масовим є це явище? Це справді серйозний відтік?

- Ми не бачимо критичного масштабу. За нашими оцінками – йдеться приблизно про 10%. Але це приблизні дані. Ми зробили офіційний запит до Державної прикордонної служби, щоб отримати чітку статистику. Приблизність цифр обумовлена тим, що частина з тих, хто виїжджає, згодом повертається. Хтось – на канікули, хтось – назавжди.

- Ще одне запитання щодо теми вступу. Дуже багато чоловіків, особливо з початку повномасштабної війни, користуються можливістю вступити до ВНЗ – на магістратуру, аспірантуру – виключно як лазівкою для відстрочки від мобілізації. Чи розглядає парламент якісь ініціативи, аби це обмежити?

Вже було виявлено десятки випадків, коли чоловік формально вступив до вишу, але в ньому жодного разу не з’явився

- Тут важливо чітко сказати: ми не можемо і не будемо забороняти людям здобувати освіту. Навіть під час воєнного стану ми не маємо права обмежувати право на освіту. Це закріплено і в Конституції, і в міжнародних нормах. Деякі ситуації зі «вступниками» виглядають абсурдно. Наприклад, людина, яка 20 років тому закінчила бакалаврат, зараз раптом вирішила вступити на магістратуру, або ж приймальні комісії в університеті, де серед першокурсників сидять чоловіки по 50–55 років. Хтось ніколи раніше не вчився, хтось раптом “згадав”, що хоче в аспірантуру. Так, таке буває. Але ми не можемо сказати: “Вам 45 – ви не маєте права навчатися”. Проте ми не залишили це без уваги і запровадили важливе обмеження: відстрочку від мобілізації тепер отримують лише ті, хто послідовно здобуває освіту.

До війни в аспірантуру вступало приблизно 7-8 тисяч людей щороку. А в 2024 році – більше 90 тисяч заявок!

Більше того, ми залучили Державну службу оцінювання якості освіти і Службу безпеки України, які перевіряють університети. Вже було виявлено десятки випадків, коли чоловік формально вступив до вишу, але в ньому жодного разу не з’явився. Отримав довідку – і зник. Це – зловживання, і це вже кримінальна історія. СБУ розглядає такі випадки як організацію схем ухилення від мобілізації.

Щодо аспірантури: до війни в аспірантуру вступало приблизно 7-8 тисяч людей щороку. А в 2024 році – більше 90 тисяч заявок! Мотиви таких «науковців» одразу стають зрозумілими. Реакція на це також була.

Завжди кажу: не важливо, ким ви хочете бути – програмістом, лікарем, столяром чи пекарем. Важливо, щоб це було щиро

Частково нам удалося очистити ВНЗ від таких «науковців». Чи залишаються шпарини? Так. Але це вже не масовий потік, як на старті. Ми намагаємося тримати баланс. Якщо людина дійсно хоче навчатися, нехай вступає. Але держава не може і не буде сприяти ухилянню від конституційного обов’язку. Ми не караємо за вибір – але й не дозволяємо зловживати системою. Якщо бачимо прогалини – оперативно реагуємо. Але в межах закону.

- І наостанок: що б ви порадили тим, хто щойно завершив школу і зараз стоїть перед вибором професії, вступає до університетів або закладів профосвіти?

- Оберіть те, що вам справді цікаво. Не те, що радять навколо, не те, що модно чи популярно, а саме ваше. Те, від чого “горять очі”. Бо інакше – ви все одно потім повернетеся до того, що вам близьке, просто втратите час. Я завжди кажу: не важливо, ким ви хочете бути – програмістом, лікарем, столяром чи пекарем. Важливо, щоб це було щиро. І тоді буде і мотивація, і результат. А ще – задоволення від того, чим займаєшся.

Марина Шикаренко

Фото: Євген Котенко, Тарасов Володимир та надані пресслужбою