Інклюзія: від мрії про турботу до пастки для вчителя

Автор: Володимир Онацький, освітній експерт з проведення інституційного аудиту

Коли в Україні тільки почали говорити про інклюзію, у це вкладали великі надії.

Здавалося, що ми нарешті виходимо з радянської тіні інтернатів, де діти з особливими потребами були приречені на ізоляцію. Ми хотіли, щоб вони сиділи поруч зі своїми друзями в класі, сміялися на перервах, співали на святах. Щоб у них було справжнє дитинство.

Тоді, років п'ятнадцять тому, все виглядало чесно і правильно. У класах було по одній-дві дитини з особливими освітніми потребами, загальна кількість дітей у класі не перевищувала 15, а поруч був асистент учителя. Було і відчуття турботи.

Минуло кілька років, і світла мрія почала давати тріщини. Закони змінилися, інклюзія стала масовою. У класі знову по 25–30 дітей. Серед них троє, а то й п’ятеро з різними нозологіями.

Асистент учителя – один. Асистента дитини, який мав би бути поряд із найскладнішими, майже немає. Формально школа інклюзивна, а фактично вчитель лишається сам на сам.

Вчора колега розповідав, що в них у школі звільнилась вчителька другого класу, де серед 38(!) учнів п'ятеро з інклюзією. Асистент вчителя є. Тепер буде безоплатно працювати за вчителя, поки не закриють вакансію.

Асистент учителя – це підтримка всього класу. Але коли різні діти мають абсолютно різні потреби, один асистент не може бути скрізь.

Асистент дитини мав би стати тією опорою, яка завжди поруч. Однак ця посада у нас вважається «соціальною послугою», яку громади не поспішають фінансувати. У результаті дитина, яка вимагає постійного контролю, приходить у клас без підтримки. І вся відповідальність падає на плечі вчителя.

Держава ніби подбала: у 2017 році з’явилася освітня субвенція. Але вона покриває далеко не все. Так, можна оплатити асистента вчителя, купити підручники шрифтом Брайля, облаштувати ресурсну кімнату. Але вона не покриває послуги асистента дитини, не оплачує ремонт чи доступність шкіл, не гарантує меншу кількість учнів у класі.

Тому ми знову маємо парадокс: права є, а ресурси половинчасті. На папері ми виглядаємо цивілізовано, а в житті педагоги залишаються самі, а діти не отримують належної підтримки.

«Ви знали, на що йшли!» – скільки разів це доводилося чути вчителям. Але чи підписувався хтось із них бути психіатром, охоронцем і пожежником водночас? Чи обирав педагог професію, щоб щодня рятувати клас від вибухів агресії? Учитель хотів навчати.

Та коли дитина б’є однокласників чи кидається меблями, саме він, учитель, стає крайнім. Саме його звинувачують у тому, що «не впорався». Хоча проблема існувала ще в садочку, ще тоді, коли батьки приховували діагноз і не хотіли йти до ІРЦ.

Учителі з різних регіонів розповідають схожі історії. Хтось із батьків залишає престижну роботу й іде працювати асистентом у клас своєї дитини. Вони поруч, підтримують і дитину, і вчителя. Це справжнє партнерство, і саме тоді інклюзія оживає.

А є й інші історії – печальні. Батьки роками приховували діагноз, не подавали висновок ІРЦ. Дитина зривала уроки, трощила парти, била однолітків. А у підсумку винною залишалася школа: «Не впоралася».

Є й ті педагоги, які не витримують і йдуть. «Я люблю дітей, але кожен день у школі перетворився на гру «виживи сам». Це не про освіту, це про виживання», – каже вчителька з багаторічним досвідом.

Інший вчитель додає: «Батьки кажуть: «Ми маємо право!» А я, вчитель, думаю: «А чи маю я право просто навчати, а не щодня відбиватися від агресії?» У цих словах – гірка правда.

Право на освіту – святе. Але не менш святе право кожної дитини на безпеку. Якщо поведінка одного учня реально загрожує іншим, школа має діяти.

Тимчасове усунення від занять, акт, наказ директора, виклик батьків чи навіть поліції – це не дискримінація. Це – захист. Бо інклюзія – це не про героїзм учителя, який мусить «тягнути все». Це – про баланс між правами і реальними можливостями.

Що робити далі? Держава повинна чесно сказати: інклюзія не може існувати без ресурсів. Має бути обмеження кількості дітей у класах, субвенція має покривати асистента дитини, ІРЦ повинні реагувати швидко, а не раз на рік.

Громади повинні виділяти кошти на асистентів дитини й ресурсні центри. Інакше інклюзія так і залишиться декларацією.

Школи повинні документувати все: інциденти, звернення, протоколи. Бо тільки так вони можуть захистити себе від звинувачень. І повинні мати власні інструкції – що робити, якщо дитина поводиться небезпечно, створює загрози іншим.

Ми починали з мрії про турботу. Але дійшли до того, що інклюзія іноді стає пасткою. Дитина без підтримки і вчитель без ресурсу.

Справжня інклюзія настане тоді, коли поруч із дитиною стоятиме команда, а не виснажений учитель, який боїться кожного уроку.

Коли відповідальність буде спільною: держави, громади, школи й батьків.

Тоді ми зможемо сказати: інклюзія не зламала вчителя, а зробила школу простором для всіх.