Кілька слів про Нью-Васюки в українській школі

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Сподіваюся, що ви, колеги, пам’ятаєте класичний епізод із роману Ільфа і Петрова «Дванадцять стільців», де Остап Бендер проводить лекцію з шахматної гри  у місті Васюки.

Остап не вміє грати в шахи (він знає лише кілька загальних фраз і назву одного-двох дебютів), проте це абсолютно не заважає йому з неймовірним пафосом і натхненням малювати перед провінційними любителями грандіозні перспективи: створення міжнародного турніру, перенесення столиці світу в Васюки та будівництво космічного масштабу «Васюківського палацу турнірів».

Я згадав цей епізод, коли переглянув, опубліковану учора,  гортайку МОН, в якій повідомляється, що «експерти й експертки ділитимуться власним досвідом, знаннями та ідеями освітніх рішень» у створенні профільної школи під час серпневої конференції конференції-26.

Цей текст із МОНівського повідомлення мене дуже зацікавив, адже як історик освіти і багаторічний практик добре знаю, що успіх будь-яких змін у освіті потужно залежить саме від досвіду та практичної апробації тих чи інших ідей. Адже генерувати ідеї, особливо після чисельних навколосвітніх подорожей, отримання солідних грантів від щедрих зарубіжних спонсорів - дуже просто. А от реалізувати їх – набагато складніше. Більше того, результатом такої реалізації дуже часто стає будівництво тих самих …Васюків. 

І в цьому контексті вирішив глибше розібратися у тому, а хто ж ті експерти, які, на думку організаторів серпневої конференції, будуть розповідати освітянам України, як створювати ліцеї «від організаційних рішень до професійного розвитку учителів та учительок». Тож щиро дякую МОН за те, що у цій гортайці розмістили портрети та прізвища експертів.

І дякую АІ за те, що допоміг знайти у мережі інформацію про професійний бекграунд цих людей. Я цю інформацію лише узагальнив, щоб кожен міг зробити власні висновки про них. 

Далі – дослівний текст із аналітики від АІ. 

«1. Професійне викладання в школі (Практика в класі).

З усього представленого пулу спікерів реальний і тривалий досвід роботи з дітьми мають лише двоє фахівців. Проте їхня практика має суттєву специфіку: один є чинним учителем історії в приватному київському ліцеї  (який двічі входив до ТОП-50 премії Global Teacher Prize), а інша — понад 13 років викладає мову підліткам, але реалізує це через альтернативні освітні простори, онлайн-платформи та недержавні студії.

Жоден із презентованих практиків не має досвіду роботи у звичайній комунальній чи сільській школі в умовах нинішніх катастрофічних освітніх втрат і кадрового дефіциту.

2. Управління закладами освіти

Серед експертів немає жодного чинного чи колишнього директора школи (ні міської, ні сільської). Найближче до життєдіяльності комунальних закладів стоїть одна з експерток, яка очолювала міський Департамент освіти і науки. Але це досвід муніципального чиновника вищої ланки, а не керівника, який щодня розв'язує проблеми конкретного закладу зсередини.

3. Науково-методичний та фінансовий блок

Решта команди — це класичне крило «реформаторів згори»: кандидати наук, PhD, доценти університетів та національні консультанти міжнародних проєктів (зокрема, швейцарського проєкту ецентралізації DECIDE та ЮНІСЕФ). 

Вони є блискучими теоретиками: вміють моделювати мережі ліцеїв на папері, рахувати фінансові формули субвенцій, розробляти методичні путівники та просувати концепції емпатії й м'яких навичок (soft skills)»/ Але вони не бачать школу, як живий соціальний організм у селі чи невеликому місті, де закриття 10 класу – це трагедія громади". 

Цитуючи АІ, я усвідомлюю, що він може помилятися;  деяка інформація може мати певні неточності. Тому особисто переглянув акаунти цих амбасадорів у соцмережах і був прикро здивований тим, що багато із них просто закриті. Чи люди бояться публічності, чи немає чим ділитися з іншими, але особисто мене це насторожує. Будь-яка закритість створює умови для здогадок. Тож, якщо комусь із амбасадорів не сподобається те, що тут написано – шукайте винуватих серед себе. 

Мій особистий висновок після ознайомлення із професійним бекграундом амбасадорів такий. 

У команді МОН, на мою думку, немає «голосу землі».

МОН пропонує освітянській спільноті України вчитися будувати профільну школу в людей, на його думку очевидно - амбасадорів, серед яких немає жодного директора звичайної комунальної школи, котрий знає як виживати закладу без міжнародних грандів і достатнього фінансування, щоб вчительки не випадали з вікон другого поверху, миючи іх, та не були офіціантами у шкільних їдальнях. 

Серед амбасадорів немає жодного для вчителя сільської чи селищної школи, якому із 2026-2027 року доведеться на практиці реалізовувати кабінетні концепції. І які добре знають як кілька разів упродовж дня вивести дітей в укриття і назад; скільки часу та зусиль потрібно затратити на заповнення таблиць оцінювання за ГР; як доводиться танцювати перед хамуватими батьками, маючи статус надавача освітніх послуг; як виживати на мізерну зарплату, просиджуючи весь світловий день у школі і відриваючись від сім’ї та власних дітей у вихідні задля МАН, конкурсів, оглядів, олімпіад…

Натомість, ми маємо пречудових фахівців із написання методичок та посібників, фінансових організаторів, які бачать українську школу лише як цифру у бюджетах громади, та успішних педагогів із елітних приватних закладів  столиці. Які щиро вірять, що індивідуальні освітні траєкторії, які ідеально працюють у класах на 12 вмотивованих дітей із дорогими ноутбуками, можна завтра механічно перенести у новостворений в містечку чи у великому селі академічний ліцей, куди дітей 40-45 хвилин будуть везти в спеку та мороз українськими дорогами українськими шкільними автобусами…

Думаючи над усім цим, я згадую кращі практики давньої і недавньої української освітньої історії. Починаючи від Софії Русової, включаючи Василя Сухомлинського і багатьох сучасних освітніх героїв. Їхні успіхи базувалися і базуються на власному досвіді, який напрацьовувався роками, узагальнювався, аналізувався і підтверджувався реальними успіхами і здобутками. Між іншим, багато сучасних керівників створили прекрасні заклади з поглибленим вивченням тих чи інших предметів, випускники яких уже показують потужні результати. Чи будуть академічні ліцеї кращими від них – питання дуже риторичне. Натомість, керівники чи вчителі із таких закладів до переліку спікерів із проблеми пробільної школи на серпневу конференцію не потрапили. 

Замість епілогу. 

Коли на Серпневій конференції-2026 нам знову малюватимуть космічні перспективи профільної школи, Нью-Васюки цифрових хабів та індивідуальні траєкторії міжгалактичного масштабу, не поспішайте захоплюватися. Ви ж не є, панове педагоги,  за класифікацією Остапа Бендера «провінційними любителями грандіозних перспектив»? Ви – практики! 

Написати красиву концепцію чи регламент після закордонних відряджень під грант від щедрого донора - це мистецтво, доступне багатьом. А от провести реальний урок фізики в сільському закладі без світла або розробити тарифікацію в умовах кадрового голоду - це щоденний подвиг, про який автори міністерських «гортайок», на жаль, знають лише з чуток. Які намагаються не чути. Бо живуть в інших реаліях. 

Мабуть, якби серпнева конференці-26 мала  не зефірно-мармеладну тему  «Освіта-справа кожного», а скажімо тему: «Чи потрібно переглядати Концепцію НУШ і відмовитися від кавалерійського штурму розбудови профільної школи», то були б й інші експерти, і зацікавленість широкої освітянської спільноти в участі в такій конференції. І була б вона справжньою конференцією освітян, а не черговим фестивалем-шоу за кошти 17 співорганізаторів, серед яких немає ні НАПН, ні жодного педагогічного університету, ні професійних спільнот керівників закладів освіти чи вчителів. А є лише те, що в молодіжній тусівці називається понтами. 

Висновки, колеги, як завжди, робіть самі. 

P.S. Написав і згадав кроткий анекдот до теми: 

Проводять тренінг з успішного бізнесу та досягнення мільйонних статків за три дні. В зал виходить лектор у крутому прикиді  й оголошує: 

- Вартість нашого сьогоднішнього семінару -1000 доларів з кожного учасника. Усі здали? 

-  Усі - радісно гукають слухачі. Лектор забирає гроші до кишені, закриває блокнот і каже: 

- Чудово. Перший урок успішного бізнесу ви щойно засвоїли. До побачення!