Коли чиновники знову вирішують за дітей

Автор: Сергій Борисенко, голова Харківської профспілки освітян

Складається враження, що українські чиновники від освіти вперто не хочуть вчитися ні на власних помилках, ні на досвіді інших країн.

Щойно розпочався новий навчальний рік — і знову замість розмови з учнями, педагогами та батьками маємо чергову кампанію «навести порядок».

Одне з найбільш показових питань — мобільні телефони.

Навколо обмежень використання гаджетів уже виникали гострі дискусії та протести учнів. Особливо це стосується старшокласників, для яких спроби встановити жорсткі правила без нормального діалогу сприймаються як чергове рішення дорослих «за них».

Показовим є досвід Франції. Заборона на використання мобільних телефонів у ліцеях, тобто старших школах, запроваджена з початку навчального року у вересні 2026 року, стала однією з причин масових протестів і сутичок учнівської молоді з поліцією.

І що роблять чиновники?

Замість того щоб почути дітей, дослідити причини конфлікту та виробити зрозумілі правила разом із учасниками освітнього процесу, вони знову йдуть шляхом адміністративних рекомендацій.

На Львівщині департамент освіти і науки Львівської ОВА затвердив методичні рекомендації щодо використання смартфонів, планшетів, смартгодинників та навушників і поставив перед школами завдання до 30 жовтня запровадити відповідні правила. Повної заборони формально не заявлено, але йдеться про суттєві обмеження використання гаджетів під час освітнього процесу.

А тепер головне.

Де законна підстава для загальної заборони або примусового вилучення телефонів у школах?

Служба освітнього омбудсмена ще у 2023 році чітко зазначала: законодавство України не встановлює загальної заборони на використання мобільних телефонів у закладах освіти, а школа не має права забороняти учням мати мобільний пристрій при собі. У 2025 році цю позицію було повторено.

Так, школа має право встановлювати правила, щоб телефон не заважав освітньому процесу. Учитель може вимагати припинити використання гаджета, якщо він реально перешкоджає проведенню уроку.

Але це зовсім не те саме, що забрати телефон у дитини, організувати його примусове зберігання, перевіряти особисті речі чи запроваджувати тотальний контроль за виконанням правил, яких закон прямо не встановлює.

До речі, навіть у квітні 2026 року освітній омбудсмен, коментуючи законопроєкт №15105 про заборону використання гаджетів на уроках, звернула увагу на неврегульованість питань вилучення телефонів, їхнього зберігання, відповідальності за майно та доступу дитини до пристрою в разі нагальної потреби.

Тобто законодавець ще навіть не визначив остаточно ці правила, а окремі чиновники вже намагаються спустити їх школам у вигляді методичних рекомендацій.

Методичні рекомендації не можуть підміняти закон.

І тут виникає ще одне питання: невже досвід інших країн нічого нас не навчив?

Служба освітнього омбудсмена наводить приклади різних моделей: від обмежень під час уроків до спеціальних процедур зберігання телефонів, винятків для екстрених ситуацій та участі самих учнів у виробленні правил. При цьому в Україні окремо наголошувалося на необхідності враховувати безпекові реалії воєнного часу.

Особливо дивно говорити про тотальний контроль над телефонами дітей в умовах війни.

Телефон для українського школяра — це не лише розвага. Це зв’язок із батьками, джерело інформації, інструмент навчання і в окремих ситуаціях — засіб фіксації порушення прав.

Водночас телефон — не причина поганого навчання, а радше наслідок застарілих освітніх програм і педагогічних підходів. Часто ці програми розробляють або майже без урахування сучасних реалій, або люди, які сформувалися як учителі ще в минулому столітті, коли телефон був чимось незрозумілим і дивним. Натомість сучасне покоління дітей інколи чи не перше, що бере до рук, — це телефон. Заборонити їм користуватися ним — майже те саме, що позбавити частини тіла.

На жаль, наші чиновники та академіки цього не розуміють. Замість того щоб інтегрувати смартфони в освітній процес, вони роблять те, що вміють найкраще, — забороняють. Це лише посилить конфлікт, що вже показав досвід Франції.

Тому замість чергової кампанії «заборонити та проконтролювати» потрібні нормальні, законні й зрозумілі правила, розроблені разом із учнями, батьками та педагогами.

Бо школа має виховувати відповідальність і цифрову культуру, а не перетворюватися на місце постійного контролю за особистими речами дітей.

Світовий досвід українських чиновників, схоже, нічому не вчить. А головне — чиновницьке бажання встановити обмеження не створює законних повноважень для їх запровадження.

Спочатку — закон.

Потім — правила.

І лише після цього — контроль за їх виконанням.

А не навпаки.