Коли дорослі грають у «Квача»

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Панове! Можливо, хтось із вас пам’ятає дитячу гру тих, хто виростав на подвір’ях, а не на диванах; коли комп'ютерів і мобільних телефонів ще не було й близько.  Вона називалася «Квач». Це була  весела і дуже поширена гра. 

Молоде покоління її навряд чи знає, тому на всякий  випадок, нагадаю одне із залізних правил цієї гри.

Тікаючи від того, хто квачує (ловить), дитина могла скласти руки над головою у формі даху або забігти в заздалегідь визначену безпечну зону й вигукнути: «Я в доміку!» (або «Я в хатці!»). За законами двору, у цей момент її вже не можна було чіпати. Це була зона абсолютної, хоч і тимчасової, недоторканності.

Ми виросли, але гра нікуди не зникла.

У неї сьогодні люблять грати не діти. А її головне правило  давно перетворилося на метафору страусиної позиції або чиновницького інфантилізму.

Коли державна інституція вмикає режим «Я в доміку», це означає приблизно таке: «Я не бачу проблем», «Я сховався за інструкціями та папірцями», «Мене не цікавить, що відбувається в реальному житті», «Я за наслідки не відповідаю».

Саме ця асоціація виникла у мене, коли я прочитав бадьорий звіт УЦОЯО про результати цьогорічного НМТ.

Нам гордо повідомили: поріг «склав/не склав» подолали 85,09% учасників (торік було 86,47%). Мовляв, дивіться - статистика стабільна, аномалій немає, система працює, розходьтеся.

Але, панове,  оцінювати якість проведення державного іспиту під час чотирьох років пандемії та чотирьох років повномасштабної війни лише за відсотком тих, хто подолав поріг, - це приблизно те саме, що оцінювати якість роботи лікарні виключно за кількістю пацієнтів, які не померли прямо на операційному столі. Ну вижили ж? Вижили. А те, з якими ускладненнями, хронічними хворобами чи інвалідністю вони з тієї лікарні  вийшли, статистика сором'язливо оминає.

Коли суспільство, абітурієнти та експерти ставили зовсім інші, конкретні й болючі запитання стосовно НМТ - про очевидну різницю у складності тестових форм у різні дні, про окремі несправедливі завдання, про нерівні умови проходження тестування, про відсутність незалежної наукової експертизи тестових завдань, - чиновники, узагальнюючи результати, просто підмінили предмет дискусії.

Нам дали відповідь на те, про що ніхто не запитував.

Це і є класична чиновницька гра в «Я в доміку». Не відповісти на поставлені запитання, а зробити вигляд, що достатньо відповісти на зовсім інші.

За цими «стабільними» відсотками приховується ще одна обставина, про яку чиновники воліють не говорити.

І пороговий бал «склав/не склав», і таблиці переведення тестових балів у рейтингову шкалу щороку визначають чиновники. Не психометрики. Не незалежні експерти. Саме чиновники.

Візьму на себе сміливість заявити, що відсторонення психометриків і експертів від визначення порогового балу та таблиць переведення й було зроблено для того, щоб загальні показники стали «стабільними». Планку вимог опускають так низько, до рівня плінтуса, щоб тест склали навіть ті, хто просто натикав відповіді навмання. Якість знань катастрофічно падає, кумулятивні освітні втрати через війну та блекаути ростуть, але крива у звітах залишається красивою і рівною. Це чиста математична маніпуляція для захисту кабінетних крісел.

Тобто, за цими «стабільними» відсотками насправді ховається звичайний чиновницький фокус із ручним рубильником. Для незалежної екзаменаційної системи така конструкція виглядає щонайменше дискусійною.

Йдемо далі. Фахівці з питань педагогічних вимірювань, як і думаючі педагоги, прекрасно розуміють, що  порівнювати результати 2025 і 2026 років «в лоб» - статистично некоректно.

Щороку - зовсім інша вибірка тих, хто складав НМТ. Щороку змінюються умови навчання. Там, де у 2025 році воно відбувалося іще в нормальних умовах, то у 2026 -  у підвалах. Змінилася вартість репетиторських послуг: у 2026 р. в деяких випадках вона зросла до 1000 грн. за урок. Тисячі українських дітей навчаються за кордоном. Освітні втрати через війну, дистанційне навчання й блекаути накопичувалися роками.

Тому просте порівняння двох відсотків нічого не доводить.

Натомість суспільство так і не почуло відповідей на значно важливіші питання.

Де психометричні докази еквівалентності різних тестових форм?

Де результати незалежної експертизи тестових завдань?

Де пояснення того, що абітурієнт, який складав тест у вівторок, і той, хто складав його в четвер, перебували у справді рівних умовах?

Урешті, чому система збудована так, що абітурієнту всіх негараздах  апріорі стає винувати і позбавляється права на апеляцію, щоб довести свою правоту. Чи чиновники не помиляються? 

Адже саме це є основою довіри до будь-якого стандартизованого тестування.

Але найбільша проблема цьогорічного НМТ - навіть не у таблицях переведення і не в порогових балах.

Вона - у самій процедурі.

Про яку рівність умов можна говорити, коли одні абітурієнти складали тест у спокійній атмосфері, а інші - після багатогодинних повітряних тривог, у задушливих укриттях? Коли через технічні збої платформи окремі тестування переривалися, а ефективного механізму оскарження процедури учасники так і не отримали?

Рівність умов, заради якої колись і створювалася система зовнішнього незалежного оцінювання, дедалі більше перетворюється на декларацію.

І навіть якщо комп'ютер у підсумку видає красиву статистику, вона свідчить насамперед про неймовірну стресостійкість українських дітей, а не лише про рівень їхніх академічних досягнень.

І саме тому виникає ще одне запитання.

Можливо, настав час Верховній Раді України ініціювати створення незалежної експертної комісії за участю авторитетних українських і міжнародних фахівців із психометрики, педагогічних вимірювань та освітньої політики.

Не для того, щоб шукати винних чи вкотре когось виправдовувати. А для того, щоб провести незалежну професійну оцінку сучасної моделі НМТ, підготувати рекомендації щодо її вдосконалення й дати українському суспільству відповідь на головне запитання: наскільки нинішня система відповідає сучасним науковим вимогам, принципам справедливості та рівності умов для всіх учасників.

Якщо ми справді хочемо зберегти довіру до незалежного оцінювання, то найкращий спосіб це зробити  не дедалі наполегливіше переконувати суспільство, що проблем не існує, а чесно й професійно перевірити, де вони є, а де їх немає.

Тож заявою, посилання на яку розміщую нижче, УЦОЯО, на мою думку, вкотре зачинив двері свого паперового «доміка» і прозвітував про стабільність. 

Але тріщини в системі від цього не зникають. Їх можна приховати у статистичних таблицях, але неможливо приховати від людей, які щодня стикаються з ними на власному досвіді.

У дитячій грі «Квач» сховатися в «доміку» можна було лише на кілька хвилин. У реальному житті такого «доміка» не існує. Рано чи пізно з нього доведеться вийти. І відповідати - не перед статистикою, а перед українськими дітьми, для яких НМТ давно перестав бути просто тестом і став випробуванням на справедливість.

P.S. Випереджаючи можливі звинувачення, одразу скажу: якщо незалежний аудит системи НМТ колись і відбудеться (Contra spem spero — «Без надії сподіваюся»), моя участь у ньому виключена.

Я переконаний, що оцінювати нинішню модель НМТ мають незалежні експерти, які не брали участі ні в її створенні, ні в її нинішньому адмініструванні. Лише за такої умови суспільство матиме підстави довіряти їхнім висновкам.