Коли замість храму знань - вокзальний шарварок

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Іще раз повернуся до інформації, що цьогоріч предмет «хімія» для складання НМТ обрали лише 0,8% його учасників. 

Підняв свої архіви. І можу повідомити, що у 2008 році хімію для складання ЗНО обрали близько 6% учасників. Якщо порівняти із сьогоднішнім показником -  падіння у 7–8 разів. І це при тому, що у 2008 р.  тест був складнішим, із більшою кількість завдань кількох типів, проводився окремо від інших предметів. І у 2008 р. про STEM-освіту іще ніхто  не чув…

Тобто, навряд чи проблема в складності сьогоднішніх тестів, як пишуть деякі коментатори  до мого попереднього есе.  І не  тому, що багато учнів «не хочуть вчитися»

Причина інша. Здобувачі загальної середньої освіти  просто грають за правилами, які встановила теперішня система української шкільної освіти. А вони такі: головне компетенції, а не знання; складні знання – це перевантаження;  навчайся – граючись; не ризикуй - обирай простіше;  думай не про знання, а про оцінку: бал чи «мрійку».  Щоправда, мало хто задумується над тим, що без глибоких і міцних знань працюючих компетентностей не буде.

Тому, у  цій системі хімія, як складний предмет, - це ризик. Фізика - також ризик. І математика була б серед них, якби не обов’язковість її складання. 

Між іншим, нещодавно запитав учителів математики, чи використовують вони в роботі з учнями збірник задач із математики авторства М. Сканаві. Це збірник із достатньо складними завданнями з математики, який широко використовували в радянських щколах і у перші десятиліття школи незалежної України. Він перекладений кількома європейськими мовами та працює в хороших закладах освіти Європи. Зрозумів, що для багатьох учителів більш молодшого віку запитання було риторичним, для деяких воно -  із сфери «Поле чудес», а для більш старших – ностальгічнім. «Ви про Сканаві, а переважна більшість восьмикласників таблицю множення погано знає»,  – гірко зауважив один із них.  

І це стосується не лише «точних» наук. 

Як думаєте, чому із шкільної української літератури забрали вивчення таких творів, як «Бояриня» Лесі Українки, «Земля» Ольги Кобилянської, «Облога Буші» Михайла Старицького, «Перехресні стежки» Івана Франка та ряд інших? 

Тому, що ці тексти складні для розуміння. Їхня складність в тому, що   вони примушують думати про Україну та її державність, про громадянську позицію та відповідальність. То ж не краще дати можливість учням вивчати віршики про «бурундуків, які бурундукуються»… Це вже не складно, а весело…

А із вивченням вітчизняної історії у школах відбувається не щось подібне? Адже, вивчати розрізнений набір фактів, зміщаючись до якогось абстрактного  «європейського стандарту», замість впровадження шкільної історичної освіти, як цілісної системи смислів, - це легше і простіше. Тому і під час НМТ з історії стає важливішим стає уміння розпізнати обличчя історичних осіб,  ніж показати розуміння отих смислів…  І тут не можу не погодитися із твердженням одного із найбільш авторитетних фахівців у цій галузі Сергія Терно, що це «ризик розчинити власну ідентичність саме тоді, коли вона має бути кристально чистою». 

Тобто, спрощення стало основним сенсом існування сьогоднішньої школи. 

З місця, де учні пізнають світ шляхом нелегкої розумової праці, 

вона перетворюється на місце, де вчать  пристосовуватися до цього світу. 

Бо пізнання  – складний процес, який вимагає зусиль. Пристосування – набагато простіше, бо воно вимагає лише гнучкості.

А чому тут дивуватися? Зверніть увагу, що  Міністерство освіти і науки не втомлюється в останні роки наполегливо орієнтувати школи на підготовку учнів до життя в мінливому світі. Тобто, на підготовку хамелеонів, які зможуть до цього світу пристосуватися. Будь-де і за будь-яких умов.  Тобто, вибір уже зроблений. А 0,8% - лише підтвердження того, що він уже працює.

У коментарях до мого анонсу цього есе з’явилося багато думок про те, що  подібна політика -  це не помилки. Це свідомі дії. 

Коли таких коментарів одиниці - це емоції. Коли їх багато - це вже симптом.

Симптом втрати довіри до освітньої політики, яка впроваджується в Україні останніми  роками. 

Іншими словами, за останні 10-15 років в українській освіті відбулася інституціалізована деградація, в результаті якої школа перестала бути «кузнею сенсів» і  формування громадянина України, а перетворилася на сервісно-розважальний центр з  підготовки до життя в мінливому світі.

Якими можуть бути наслідки цієї деградації? Чи вже є?

1. Створення «інтелектуального дефіциту» в державі. 

Країна, яка воює і збирається відбудовуватися, не може вижити на «компетенціях пристосування».  Для власного ВПК, енергетики та медицини потрібні люди, які знають, як працює молекула чи формула, а не ті, хто бездоганно володіючи навичками soft skills, навчився «комунікувати в команді» навколо порожньої проблеми. 

Ми створюємо пустку у тих сферах, де знання мають бути фундаментальними. Держава без «технарів» і науковців втрачає здатність до самовідтворення та захисту. 

Тобто, йдеться не просто дефіцит кадрів, а дефіцит інтелектуальної міцності. 

2. Легітимізація невігластва.

Коли складні предмети оголошуються «ризиком для отримання високого балу», а фундаментальні знання — «зайвим перевантаженням», невігластво отримує офіційний статус «індивідуальної освітньої траєкторії». Ми створюємо ілюзію вибору, але насправді система підштовхує дитину до шляху найменшого опору. 

За фасадом гейміфікації,  розмов про «перевантаження» та «втому», вибору власного освітнього шляху, засилля цифрових інструментів у освітньому процесі, насадження примітивних тестових технологій оцінювання ховається офіційний дозвіл  «не знати». Насамперед – «не знати складного». Це і є «фасадний менеджмент» у дії: коли форма (звіти про впровадження новітніх технологій) повністю заступає зміст (реальне опанування науки). Держава, яка офіційно визнала складність «ворогом дитини», власноруч підписує акт про капітуляцію свого розуму.

В результаті, школа готує не до життя в реальному світі, а до життя в ілюзії, де все вирішується без особливих зусиль, натиснувши клавішу «Enter». 

3. Соціальна капітуляція та формування нації-обслуги.

Фінальний і ганебний наслідок спрощення -  це втрата суб’єктності нації. 

Виховуючи «хамелеонів», адаптованих до мінливого світу, ми готуємо ідеальний обслуговуючий персонал для чужих технологічних та економічних систем. Гнучкість без державницького та інтелектуального стрижня - це ідеологія пристосуванства, а не творення. Людина, яка не навчена долати опір складного матеріалу в школі, не зможе диктувати свою волю чи захищати власні смисли в дорослому житті. 

Замість нації архітекторів майбутнього української держави, ми ризикуємо отримати покоління, яке здатне лише сервірувати чужі ідеї та обслуговувати чужі винаходи. 

Це шлях до перетворення України на інтелектуальну периферію, де «компетентні» пристосуванці просто чекають на вказівки тих, хто не боявся вчити хімію, фізику, власну історію та літературу.

Обравши цей шлях, українська школа стає вокзалом, як символічним місцем виїзду з України для молодих людей. 

В кінцевому результаті виходить, що за ширмами  «оновлення змісту», «soft skills», «компетентнісного підходу», «підготовки до життя в мінливому світі» ми фактично програмуємо майбутню поразку України, як держави. Кожен відсоток падіння інтересу до хімії чи фізики – це крок до того, що Україна з суб’єкту, який бореться за свою Незалежність та, образно кажучи, місце під сонцем, перетвориться на територію, яка пристосовуватиметься до волі сильніших гравців. А славна українська нація перетвориться на націю «обслуги».

Замість епілогу. 

У одному із коментарів до мого анонсу сьогоднішнього есе хтось дуже точно написав: «STEM і м’які навички, а насправді - туман яром, туман долиною».

І справді, цей автор таки має рацію. 

Далеко не перший рік в країні натхненно впроваджуємо STEM-освіту. У неї вкладаються солідні бюджетні кошти, створюються лабораторії, закуповується дороговартісне обладнання. 

А випускники шкіл, у т.ч. й тих, де STEM «на висоті», -  роблять свій вибір, обираючи освітню траєкторію без точних і складних наук. Тихо і без презентацій. І цей вибір звучить дуже просто: складні знання нам не потрібні.

Між іншим, на одній із лекцій-презентацій нових освітніх технологій почув твердження, що STEM - «про складне просто». Заперечити не можу: ідея правильна. Але, реалізуючи її,  ми зробили іще ще простіше - просто прибрали складне із шкільних програм. У т.ч. і йдучи назустріч побажанням яжемам не перевантажувати дітей. Щоправда, це не заважає їм тепер платити шалені гроші репетиторам і звинувачувати школу, що та «не дає знань».  

У кінцевому результаті,  замість храму знань наші заклади загальної середньої освіти перетворюються ( чи вже перетворилася) на шарварок. Вокзальний шарварок. В якому є все: розваги, мімікрія, харчування, простори, металодетектори… Цей шарварок гучний,  яскравий, але порожній. 

Бо якби йшлося про школу, то на першому місці була б нелегка праця із здобуття знань, дисципліна  та повага до вчителя, який допомагає ці знання засвоїти. У шарварку з вокзальним настроєм все це не потрібно. Тому і вчитель лише надавач послуг. Як провідник у вагоні на вокзалі. 

Сьогоднішні випускники шкіл -  це вже зрозуміли.

Питання лише в тому, коли  це зрозуміють дорослі. 

*Ілюстрація до цього есе згенерована ШІ