Композитор, громадський діяч, автор гімну: що ми знаємо про Михайла Вербицького

Він популяризував українську пісню, написав музику до сучасного гімну України та був свідомим громадянином. Все це — про Михайла Вербицького! Сьогодні розповідаємо більше про життєпис митця. 

Написав музику до сучасного гімну України

1862 року поет і громадський діяч Павло Чубинський під враженнями від сербської пісні зі словами «Серце б’ється і кров ллється за свою свободу» написав вірш «Ще не вмерла України…». Пізніше цей твір з’явився у львівському часописі «Мета», який друкували за кордоном. Вірш дуже сподобався Вербицькому, і він швидко написав для нього мелодію. Пісня «Ще не вмерла України…» одразу по створенню стала популярною серед свідомої молоді Галичини. 

Михайло Вербицький створив дві версії твору: для хору та сольну в супроводі гітари. Рукопис другого варіанта зберіг учень композитора Віктор Матюк. 

Автори слів та музики до сучасного гімну України ніколи не бачилися та не були знайомими між собою. Проте Павло Чубинський мав нагоду почути звучання свого вірша на музику Михайла Вербицького: у 1874 році у нього гостювала група з Галичини, яка й заспівала цей варіант пісні. 

З дитинства мав хист до музики

Михайло Вербицький народився 1815 року на Перемишльщині в родині священника. Юнак зростав поблизу Карпат, часто чув від односельців народні та церковні пісні. Рано, у 10-річному віці, втратив батька. Тоді Михайла і його молодшого брата Володислава забрав до себе на виховання Іван Снігурський — єпископ, громадський діяч та меценат, а заразом і далекий родич Вербицьких.

11-річний Михайло вступив до перемишльської гімназії, а за два роки — до новоствореної музичної школи при єпископській палаті та катедрального хору. Музикознавець та доктор мистецтвознавства Юрій Ясіновський стверджує, що саме в той час Вербицький «дуже швидко проявив великий музичний талант». 

У хорі хлопець часто виконував сольні партії альта — співав низьким голосом. Його перший учитель — композитор і диригент Алоїз Нанке — окрім церковного співу, навчав своїх учнів теорії музики, світських хорових творів і гри на музичних інструментах. У статті для журналу «Галичанин» Михайло Вербицький згадував: «Въ р. 1830. осягнула школа піቴвческо-музикальная и хоръ въ церкви престольной гр. к. въ Перемышли пунктъ кульминаційный, бо школа сталась консерваторіумъ въ малቴ, а хоръ ровнялся доброй оперቴ».

Збирав народні пісні та спирався на них у творчості

Як композитор Михайло Вербицький посилався на народну творчість, зокрема у своїх творах цитував фольклорні наспіви. За спогадами фольклориста Віктора Матюка, Вербицький «перш за все вивчав народні пісні, якими так міг перейнятися, що навіть у кожній композиції чується народна пісня». 

Невідомо, коли саме Михайло Вербицький зацікавився народними піснями, почав їх вивчати та скільки записав загалом. Композитор спочатку досліджував народну творчість на основі тогочасних профільних публікацій, таких як збірки польського етнографа Вацлава Залєського чи композитора Кароля Ліпінського. 

Знаємо лише про ті зібрані Вербицьким пісні, що згодом увійшли до збірника українських народних музичних творів «Русько-галицькі мелодії». З 1905-го до 1912-го його видавав музичний діяч Порфирій Бажанський. Імовірно, за життя Михайлові Вербицькому вдалося записати більше пісень, ніж увійшло до збірника, але ці напрацювання втрачені. 

Писав хорові твори та симфонії

Михайло Вербицький — один із творців хорового стилю в Галичині. Він продовжив справу свого попередника — українського композитора Дмитра Бортнянського. Михайло Вербицький створив понад 40 церковних хорових композицій, як-от «Іже Херувими», «Достойно», «Отче наш», «Хваліте Господа з небес», «Милость мира», «Христос воскрес», «Алилуя», їх досі виконують у храмах. А ще писав світські хорові пісні: «Дай, дівчино», «Поклін», «Де Дніпро наш», «Заповіт» та інші. 

Композитор також став зачинателем української симфонічної музики. У його симфоніях трапляються мотиви народних пісень і танців. Михайло Вербицький поєднував різні стилі та напрями: церковну музику, хоровий та сольний спів, оркестрові композиції та фольклорні мотиви.

Музика митця знайшла відгук у громадськості. Релігійний діяч Йосиф Левицький згадував, що композитор «зділав її [музику] своїм талантом во генерал-басі, значительную славу; бо где лиш виступовав, чи то ві Львові, чи в Перемишлі, пріобрітав достойниї похвали». 

Долучався до театральної справи

У середині XIX століття на західних українських землях активно розвивався жанр театральної музики. Михайло Вербицький долучився до цього процесу як композитор і актор.

Михайло Вербицький брав участь в українських аматорських виставах у Перемишлі, згодом почав співпрацювати з львівським театром товариства «Руська бесіда». Митець написав понад 20 композицій до п’єс, як-от «Жовнір-чарівник», «Верховинці», «Гриць Мазниця», «Школяр на мандрівці», «Козак і охотник», «Проциха», «Запропащений котик». Більшість цих партитур не збереглася. 

Найпопулярнішою театральною композицією Михайла Вербицького стала побутова мелодрама, написана до тексту письменника та драматурга Івана Гушалевича «Підгіряни». Музика до п’єси мала 14 різних номерів: пісні, ансамблі, хор, — і збереглася донині. Ця вистава виграла конкурс на найліпшу постановку народною мовою, а за життя Вербицького на сцені її ставили понад 70 разів. З роками мелодрама не втрачала своєї популярності, у XX столітті її показували 500 разів на сценах різних театрів світу. 

Був свідомим українцем

Михайло Вербицький усвідомлював себе українцем у всіх сферах життя. Композитор зауважував: «И оказалось, же существуе въ Европѣ кромѣ трехъ характеромъ розличаючихся каөегорій музики, т. е. нѣмецкой, италіянской и французской, такожъ и четверта характеристична каөегорія: руска [тобто українська — ред.]». 

Митець відстоював своє право послуговуватися українською мовою. Наприклад, Михайла Вербицького обурило офіційне розпорядження тодішньої влади, яке йому надіслали польською мовою. Він заявив, що це вияв неповаги, та вимагав, щоб надалі «розпорядження реченого уряду або по руськи, або при офіціальних отношеніях в урядовій мові присилано». 

Використані світлини:

1. Меморіальний музей Станіслава Людкевича

2. «Wikimedia Commons» 

3. Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського

Ілюстрації: Олена Ковальчук