Національні особливості українського вчителювання

Автор: Олександр Триліс, вчитель фізики, Заслужений вчитель України, співзасновник школи Базис

Історія, яку я хочу розповісти, починається з розпаду СРСР. У цей драматичний момент освітня система на великих територіях опинилася без замовника, без мети і без підтримки. Формування будівельника соціалізму стало неактуальним.

Молода держава не відчувала потреби підтримувати соціалістичну систему, «кузню кадрів», та і взагалі мала свої проблеми. Авторитет вчителя, узгодження всіх процесів від дитсадочка до розподілу після вишу, рекомендації партії щодо навчально-виховної роботи розтанули, як роса на сонці.

Система намагалася функціонувати у звичному режимі, але це виявилося неможливим: грошей нема, діти не слухаються, результати освіти не впливають на успішність в житті. Йшли 90-ті роки, кожен виживав, як міг, цінувалися знайомства, характер, спритність. Люди, які досягли успіху в ті нелегкі часи, зараз приймають державні рішення – у тому числі щодо освіти. Формули не потрібні, треба працювати в команді і підніматися, коли впав.

Паралельно відбувався негативний відбір серед вчителів. Спритні, з характером, пішли у бізнес, розумні ботани – в ІТ. Логіка йти в учителі на жебрацьку зарплату була така:

• легко вступити у пед;

• помилкове враження «ненапряжності» вчительської роботи;

• помилкове очікування дармового авторитету, який начебто мала гарантувати роль вчителя.

Тут я маю ввести скорочення, яким надалі буду користуватися – когнітивний та комунікативний рівень людини – коко. Здатність розуміти, вчитися, спілкуватися, домовлятися, планувати.

Люди з низьким коко робили ці помилки, користувалися бонусом легкого вступу і, таким чином, проходили перше сито негативного відбору. Люди з високим коко планували своє життя, бачили зарплати вчителів – і проходили повз, створюючи друге сито.

Маю зауважити, що не відчуваю жодної зневаги до людей з невисоким коко. Ці люди могли б прекрасно реалізуватися в інших сферах життя, працювати на щастя собі, своїй родині та державі, але припустилися помилки і обрали професію, яка насправді безжальна до низького коко.

Їх мала б захистити держава – поставити сито, якого вони не змогли б подолати, пропускаючи у вчителювання топ-10% за показником коко. Але з тих чи інших причин держава цим не переймалася.

Перше, що відчувають люди з невисоким коко, опинившись на посаді вчителя – жахливу невідповідність очікуванням, фрустрацію. Робота нервова, дратівлива, учні не слухаються, авторитету нема, адміністрація вимагає чогось «непоймичого». Хто має певну волю та розум – тікають зі школи, інші залишаються, пройшовши третє сито негативного відбору.

Неслухняні діти, роздратовані батьки, прискіпливе керівництво, конфліктні колеги – це справжнє пекло, на яке перетворює вчительську роботу нестача коко. Знаєте, який захист від цього пекла? Паперова робота.

Заповнення планів, журналів, інструктажів. Ця формальна (безглузда) робота має функцію захисної стіни між учителем та реальністю. Щоб робити цю роботу, високого коко не треба, отже, уявіть, ви гарно все заповнюєте – і бінго! Почуваєте себе захищеним.

Висуваю на захист положення: засилля паперової роботи – це не спущена з демонічного верху кара, це символічний порятунок учителя з низьким коко.

За таких обставин адміністрування освіти перетворюється на набір заходів «як змусити невмотивованого та нездібного працівника виконувати хоча б необхідний мінімум». Відповідно, педагогіка перетворюється на науку «як змусити ледачого та тупого учня створювати хоча б видимість навчання».

Ясно, що це призводить до конфронтації на всіх рівнях: між вчителями, учнями, батьками та адміністрацією. Всі звинувачують одне одного, намагаючись перекласти частину відповідальності.

Іноді в цю історію домішуються романтики, ідейні, ті, хто пішов вчителювати, щоб зробити світ кращим, люди з високим коко, які готові терпіти низькі вчительські зарплати.

Виявляється, що терпіти зарплати ще можна було б, а от стиль стосунків у школі, який диктується загальною вищеописаною ситуацією – набагато важче, особливо для людини ідейної та розумної.

І тут вмикається четверте сито негативного відбору – тих, хто прийшов за покликанням, з високою ймовірністю вичавлюють, вони не можуть реалізувати свій потенціал ніде, крім як в окремих осередках, де концентрація таких унікумів висока.

Ще раз підкреслю – я не звинувачую вчителів з низьким коко, не зневажаю їх. Колись вони припустилися помилки, обираючи свій життєвий шлях, взялися за професію, до якої не мали хисту. Тепер вони зовсім не ті молоді балбєси, які здали ЗНО з профільного предмету на 130 і весело пробайдикували студентські роки, сподіваючись зробити бізнес чи вдало вийти заміж. Тепер це люди, змушені тягти лямку, яка їх критично перевантажує – без надії на визнання чи подяку. Низький коко та «вдало» пройдені попередні сита не залишають їм шансів самостійно вирулити з утвореної ситуації.

Уявимо собі, що держава прокидається, розуміє цінність освіти і готова вкладати ресурси в її відродження. Треба розуміти, що ніякі потужні інновації і навіть ніякі високі зарплати не змінять того факту, що наша освіта складається з тих, з кого вона наразі складається. Ніякі зміни в управлінні не випарують наявних освітян і не замінять їх іншими.

Всяка реформа повинна виходити з того, хто її буде реалізовувати – люди з не найвищим в суспільстві коко, до того ж, озлоблені історією свого неуспіху. Цим людям потрібна підтримка та прості однозначні рекомендації, розумію, що це звучить дещо не дипломатично.

Нинішні реформи ставлять перед вчителями вимоги, взяті з європейської практики. Ці вимоги є незрозумілими, неадекватними до наявної ситуації в країні, непідйомними, що призведе до подальшої імітації, брехні, озлоблення, відчаю.

Увага до вчителів, розуміння їхніх можливостей – перша і необхідна вимога для конструктивного керування освітою.

Друга – ліквідація негативного відбору. Ясно, що в освіту мають прийти молоді люди з високим коко, високою самооцінкою, з високо піднятою головою, на високі зарплати. Як цих людей ввести у вже існуючі колективи, стосунки у яких сформовані багаторічною роботою за, скажімо так, не дуже сприятливих умов? Гадаю, це задача з зірочкою, не бачу рішення.

Припускаю, потрібно розширювати осередки, де вдалося зберегти успішну педагогічну практику, наповнювати їх молодою енергією, масштабувати, розширювати, зрештою, на всю країну.