Не поділяю радощів урядовців, або Потрібно діяти і негайно

Автор: Станіслав Ніколаєнко, міністр освіти і науки України 2005-2007 років, голова Комітету з питань освіти і науки Верховної Ради України у 2002-2005 роках, перший заступник голови Спілки ректорів закладів вищої освіти України

Багато хто із представників чинної влади поспішили позитивно оцінити вступну компанію 2025. Проте колеги, певно, забули, що ключовою ознакою успішності любого вчинку є результат, а не емоції чиновника. Тобто все відбулося за народним прислів’ям: «Говорили-балакали, сіли та й заплакали».

Бо чимало є причин плакати у нинішніх абітурієнтів – дітей війни, повітряних тривог, які половину уроків просиділи в бомбосховищах, дітей-сиріт, дітей воїнів, без житла, з розбитими школами, стражденних і хворих, інвалідів і безвісти пропалих.

Часто запитую себе, а чи об’єктивні мої оцінки, чи виправдані емоції? Та спілкуючись із абітурієнтами, батьками, прихожу до висновку, що оцінки точні, ситуація критична, і не все добре в датському королівстві.

Деяких тем я вже торкався в попередніх публікаціях, але про них треба говорити знову, бо вони залишаються актуальними.

Якщо спробувати оцінити оці всі останні новації, безкінечні, як простір і час, зміни до правил вступу, широкий конкурс, чудасію з держзамовленням, його розподілом, запровадження грантів на вступ, зміною визначення науково-педагогічного навантаження, введення посад педагогічних працівників, спроби в годинах виміряти наукову діяльність викладача, безкінечні намагання змінити правила наукової атестації з приходом кожного нового заступника міністра, запровадження індикативних цін на навчання, спроби «експерименту» із призначенням ректорів через наглядові ради, передача цим радам управлінських функцій і т. ін. – все це нагадує якісь спортивно-масові заходи на «Титаніку».

Освіта деградує під ударами війни, економічних негараздів, а ми, замість підтримки, допомоги вчителеві, викладачу, студенту, починаємо експериментувати.

Жоден із перелічених кроків суттєво, на мою думку, не впливає на якість освітнього і наукового процесів в університетах. Ніяких досліджень учених про вплив усіх оцих «смикань» на справу я не бачив.

А із досвіду, аналізу, постійних спілкувань з колегами, студентами скажу – ці кроки часто-густо є більш шкідливими, ніж корисними. Вони розраховані по суті своїй на зовнішні ефекти, бажання владців продемонструвати «ефективну» роботу, сподобатися президенту чи закордонним експертам.

При цьому їх не цікавить результат, їм потрібна картинка, зовнішній ефект, одним словом – «дайош» зміни, реформи!

Наведу один приклад. Нещодавно до мене завітала одна молода, перспективна особа і представилась радником найвпливовішого чиновника уряду із гуманітарних питань. Запитав: що Ви хочете, що Вас цікавить? Відповідь була такою: нам потрібні швидкі, ефективні зміни в освіті і науці, такі, як є в Новій Зеландії чи Сінгапурі. Я запитав, а як же бути із ст. 85 Конституції України, де записано наш рух до Євросоюзу. І чи відомо їй, які кроки, стратегія ЄС у цій царині. Відповідь була напрочуд цікавою – спочатку здивування, а потім добра реакція на надану презентацію курсу ЄС в галузі вищої освіти. Радник взяла собі всі документи і обіцяла їх проаналізувати…

Це ще раз свідчить, що наш освітянський корабель рухається без керма і вітрил, а можливо, вже давно сидить на мілині, а по ньому бігають якісь мавпочки з кульками «реформ», то надуваючи їх, то випускаючи з них повітря через гучні свистки. Звісно, все рухається, хтось кудись біжить, а корабель стоїть… Ззовні здається, що є увага до школи й університету чи профтехучилища, а насправді освіта ледь дихає.

Коротко пройдусь по означеним вище реформам. Знову і знову скажу, що міністерство взагалі перестало розмовляти з громадськістю. Колегія МОН не працює, якщо і відбуваються якісь формальні засідання, то на них зазвичай відсутні перші особи, бо зайняті. Профільний віце-прем’єр зайнятий по-справжньому важливими справами, на дрібні проблеми школи і університетів не має часу, і він на них не зважає.

Не пам’ятаю зустрічей, дискусій ні з вчителями чи викладачами, ректорами чи директорами. А про що з ними говорити, все і так добре. Гранти освоюються, яскраві презентації керівникам держави мигають, проплачена преса справно позитивно висвітлює «новації», у грантових програмах на це грошей не жаліють.

Замучені негараздами, війною і бідністю освітяни і науковці мовчать, бо військовий стан.

Цим користуються МОНівські нувориші від освіти, які освоїли чітку парадигму своєї діяльності. Ними створені групи грантоосвоювачів, які добре прикормлені, налагодили тісні стосунки з владою, іноземними представництвами, масово продукують всілякі ініціативи, візії, ззовні яскраві, але шкідливі або порожні, у кращому випадку. Ці групи отримують величезні гранти. Плодять різні програми, законодавчі ініціативи, всілякі рішення МОН, Кабміну, проштовхують їх руками чиновників міністерства і приручених нардепів через різні урядові і парламентські рішення.

Слід зауважити, що при цьому, ці документи проходять формальне громадське обговорення, яке проводиться на суто бюрократичній основі. Як все відбувається? Публікується на сайті МОН документ, йде ніби обговорення, яке зазвичай закінчується повним ігноруванням пропозицій загалу. Тупо проштовхуються всі рішення, затим МОН реалізує задумане, освоюються мільярди гривень міжнародної допомоги і бюджетних коштів.

Спроби Спілки ректорів, окремих колег щось пропонувати, критикувати ні до чого не ведуть, окрім образ з соцмереж, ярликів і звинувачень. Піком «співпраці» стало виведення з членів колегії МОН голови Спілки і його заступника. Вершина демократії.

За оцінками Рахункової палати України, лише на три проєкти, пов’язані з розробкою КРІ (показників діяльності) для ректорів, закону про індивідуальну освітню траєкторію студента, підтримки науки в університетах, зміни науково-педагогічного навантаження і т. ін. освоєно більше 1,5 мільярда гривень! Три річних бюджети МОН на науку!

А погляньте, що робиться з НУШ. Вже створено і т. з. громадський орган, який буде проштовхувати цей проєкт у життя, на його діяльність вже зібрано близько 7 мільярдів гривень донорських коштів.

Якщо до цих величезних витрат додати десятки мільярдів субвенцій місцевим бюджетам на парти, комп’ютери і інтерактивні дошки, проєктори, автобуси, обладнання кабінетів, то можна лише уявити про «зацікавленість» агентів змін у реформах. Достатньо для цього ознайомитися з порядками придбання обладнання, цінами в електронних магазинах STEM, порівняти їх з ринковими і вам багато чого стане ясним – чому такі баталії відбувалися навколо керівництва МОН при зміні уряду.

Ніби і добра справа – обладнання кабінетів військової підготовки в школах. Але коли один макет автомата в магазині STEM коштує 80–90 тисяч гривень, а оригінал АКМ в 10 разів дешевше, то стає не по собі і хочеться вити, коли щодня чуєш прохання наших воїнів допомогти на озброєння чи РЕБи.

Тверезо оцінюючи всі новації і реалії вступної кампанії, укотре заявляю, що вона неефективна, надзвичайно складна і заплутана. Не випадково про це нещодавно заявив і наш Президент.

Погоджуюся з одним з перших керівників Центру оцінювання якості освіти Ігорем Лікарчуком, що величезні затрати сил і фінансів, масове відволікання людей на вступну кампанію не виправдовує себе. Тому слід вчинити, як це задумувалось спочатку при запровадженні ЗНО, як вимагає логіка, підтверджена міжнародним і вітчизняним досвідом. Треба провести ЗНО чи НМТ, видати вступникам сертифікати, а далі вони самостійно обирають виш, куди подати документи.

Університети самостійно відбирають свого студента, послуговуючись цим сертифікатом. До речі, що б хто не говорив, але більшість вчителів, директорів наполягають, щоб при вступі врахувати і середній бал свідоцтва про закінчення школи. Інакше школа повністю деградує, тим більше, що уряд додумався включити в перелік платних послуг репетиторство! На уроках гуляємо, після уроків навчаємося, але за гроші батьків.

Але продовжимо аналіз вступної кампанії. Мова про т. з. широкий конкурс. Підтвердженням алогічності цього підходу є аналіз його застосування, коли конкурс відбувається між вступниками, для прикладу, на галузь Н – «Аграрні спеціальності». Вступ іде одночасно на агронома, інженера, тваринника, лісівника, захист рослин і т. ін. Результат – НУБіП України отримує 240 місць державного замовлення на агронома і 22 місця на лісівника.

Невже не зрозуміло, що всі перераховані спеціальності є окремими секторами аграрної галузі? І агроном не піде працювати в ліс, як і лісівник не піде в поле. І таких чудасій можна побачити в кожній галузі.

Візьмемо методику визначення конкурсного балу. Так, на галузь G11 машинобудування за базовий предмет було обрано не математику, а фізику. У результаті батьки хватали за груди членів приймальних комісій і кричали, як це в мого сина чотири предмети НМТ більше 140 балів, а конкурсний бал сягає 128 балів, бо 50% балу було відведено фізиці.

Результат – низка університетів отримали мізерне держзамовлення з цієї надважливої для оборони країни галузі. Відповідно, Чернігівський політех має 4 студенти, Одеський політех – 5, Київський авіаційний – 5, Вінницький політех – 15, Дніпровський політех – 15. І що робити з цими студентами, коли контрактники на цю спеціальність не дуже йдуть, то як організувати навчальний процес, що буде з кафедрами, викладачами?

До речі, в Польщі чи Німеччині закладам вищої освіти не доводять т. з. державне замовлення. Виші набирають студентів, орієнтуючись на ринок праці, роботодавців, а держава фінансує державні університети, враховуючи чисельність студентів, наукові дослідження, стан матеріальної бази. Фінансування стабільне – на рівні 95–106% до рівня минулого року.

Нагадаю, що європейські університети плату за навчання зі студентів з ЄС не беруть (крім невеликої разової плати). Дуже багато українських дітей навчаються за кордоном безкоштовно. Достатньо надати сертифікат ЗНО чи свідоцтво про закінчення школи, пройти тест на знання мови і ти – студент.

За різними оцінками, нині навчається на Заході близько 115 тисяч українців. Ця цифра росте і завдяки старанням МОН, недолугим правилам прийому. Іноземні колеги, як і більшість фахівців в Україні, дивуються чудернацькими правилами вступу, не розуміють їхньої ефективності, користі для держави.

Ще торкнуся такого «славного» здобутку наших реформаторів, як виділення грантів на навчання. Доцільності такого кроку не бачу. Це лише головний біль для економічної служби університетів, батьків і дітей. Даний крок є елементом утопічної теорії: гроші ходять за дитиною, від якої в Європі давно відмовилися. Передбачалося роздати всім випускникам шкіл сертифікати, і хто куди хотів – туди їх до ЗВО і поніс. У результаті мали повний хаос і непередбачуваність.

Простіше діяти, як це записано в Законі «Про вищу освіту» – фінансувати державою підготовку кадрів напряму. Нагадаю, що ст. 72 згаданого закону передбачає число безоплатних місць не менше 50% від випуску школярів. Цього року число випускників складало близько 360 тисяч, отже, державне замовлення мусить бути не менше 180 тисяч осіб. А університети МОН отримали лише 63 тисяч місць.

Якщо сюди додамо ще МОЗ, Мінкульт і Збройні Сили та МВС, які отримали певну кількість місць, то разом ця цифра не перевищуватиме 80–90 тисяч осіб. Тобто половину від задекларованого законом. Розуміємо всі складність становища в державі, йде війна. Тому багато дітей вступають на контракт, тобто підтримують університети, державу. Але в певній мірі це є подвійним оподаткуванням сімей. На це треба зважати і не знущатися з дітей та університетів.

З цього приводу прокоментую ще одну недолугу ініціативу МОН, як стовідсоткове запровадження індикативної собівартості навчання за контрактом. Західні уряди також намагаються інколи регулювати такі ціни, але тільки встановленням верхньої межі, дбаючи за соціальні права студентів. Наші ж диво-реформатори зробили все навпаки, взяли поділили витрати на одного бюджетника і збільшили це число на 25%. Не розуміючи, що витрати на інженера, агронома, енергетика набагато вищі, ніж на бухгалтера чи журналіста, юриста чи психолога. У результаті ціни на контракт, особливо з т. з. престижних спеціальностей, злетіли в рази!

Цей крок по суті своїй незаконний, але ніхто на нього не звернув уваги. Постраждали найбільше науково-педагогічні колективи політехніків, аграрників, будівельників, які за рахунок контрактників утримували матеріальну базу, лабораторії, дослідництво, мали змогу підтримати викладачів. Фактично зумисне нанесено шкоду провідним університетам, які забезпечують технічний, оборонний, аграрний, будівельний потенціал держави.

У результаті, наприклад, ціни на підготовки бухгалтера, економіста в НУБіП України, який готує їх більше 90 років, стали вдвічі вищими, ніж в приватних ЗВО, низки державних, таких, як столичний економічний чи торговельний університети. Те ж саме сталося і в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», Національному університеті «Львівська політехніка», Національному технічному університеті «Дніпровська політехніка» та інших.

Хто від цього виграв – не скажу, а хто програв, знаю – це студенти і колективи багатьох ЗВО. Чиновники не знають і не розуміють особливостей підготовки аграрного чи будівельного бухгалтера чи економіста, менеджера, які перед спеціальною підготовкою мають вивчити основи технології галузі. Вважаю це неприкритою диверсією проти провідних університетів України.

Не хочу повторювати конспірологічних теорій, але суб’єктивізм в правилах прийому досяг апогею. Запровадження необґрунтованого в 150 конкурсних балів обмеження для юристів є незрозумілим і шкідливим. Національна академія правничих наук України створює спеціальний інститут земельного і екологічного права. База для нього – відповідний юридичний факультет НУБіП України, інших ЗВО. Штучно ввівши це обмеження реформатори знищують цілі колективи, кафедри, адже показник 150 балів є досить умовний. Виходить так, що автори ідеї прорахували ситуацію під себе і радіють. Я не кажу про якість юридичної освіти в наших т. з. грандів, але скажу, що нинішній голова НАБУ Семен Кривоніс саме випускник юридичного факультету НУБіП України. Усі ці обмеження є кастово надуманими, безпідставними, з дуже болючими наслідками, особливо для сільської молоді.

Ще раз і ще раз задумуюся: невже люди, яким ми надали владу, запроваджуючи різні новації, не прораховують їх можливі наслідки, не радяться із фахівцями? Адже жодна з означених вище ініціатив серйозно не обговорювалися з вченими НАПН, провідних університетів. Напевно, такі терміни, як педагогічний експеримент, компаративістика, порівняльна педагогіка не відомі реформаторам. У народі ж вчать – сім раз відміряй, один раз відріж. У нас все навпаки.

Свідченням цього висновку є історія з прийняттям і запровадженням законопроєкту №9600 «Про внесення змін до деяких законів України щодо підтримки наукової роботи в закладах вищої освіти». Він довго не проходив через парламент, потім ще довго (і правильно) не підписувався Президентом і нарешті побачив світ.

Реакція колективів ЗВО, суспільства на цей закон була шоковою. І замість того, щоб визнати його недолугість і недосконалість, внести в нього зміни, міністерство своїм листом переносить терміни його запровадження на рік. Як це можливо? Як казав мій батько, що якби був розум, то можна було б з ума зійти! Закон фактично примушує університети скоротити навчальне навантаження за спеціальностями, не передбачає коштів на його реалізацію, вводить дивні посади педагогічних працівників, лекторів, тьюторів і т. ін. Як їх оплачувати, які ставки, звідки кошти, що таке наукове навантаження в 500 годин? Як його обліковувати? Питань виникає дуже багато.

На мою думку, чи не можна було б зробити просто: коротким урядовим рішенням дати право ЗВО зменшувати науково-педагогічне навантаження тим викладачам, які займаються дослідженнями, до 50%, а також залучати практиків з відповідною заробітною платою. Тобто мова йде про реалізацію елементарного принципу існування – університетську автономію, на яку наші брати-чиновники давно вже начхали.

Не поділяю і радощів окремих владців із реалізацією реформ, загалом ситуації в середній освіті. Усе йде до того, що в найближчі роки в нас не буде вчителів математики, фізики, хімії, біології. Хіба не бачимо, як штучно закриваються ці спеціальності у педвишах? І взагалі педагогічних університетів скоро не стане, якщо і далі так піде справа.

Чи не лякає нас ініціатива реформувати старшу школу і масово закрити її в селах і містечках, залишивши без ліцеїв багато громад?

Звідусіль вища освіта нині опинилася в оточенні: знизу руйнується фундамент – школа, зверху – ЗВО мордують надумані реформи. Замість вдумливих рішень – кіпіш з новаціями і деградація. Не бачити цього – значить ризикувати майбутнім, а цього допустити не можна. Потрібно добре почистити авгієві конюшні освітянського штабу, бо біда вже за плечима.

Дивує, що в державі закрили очі на проблему підготовки Вчителя. За попередніми підсумками, цьогоріч на середню освіту за держзамовленням вступило 2619 студентів, з яких 1530 осіб (58%) – це вчителі української мови та історії. На хімію вступило 69 осіб (2,6%), фізику – 88 осіб (3,4%), математику – 252 особи (9,6%), біологію – 365 осіб (14%).

Це при наявності в державі 12 тисяч шкіл, 410 тисяч вчителів і третини вакансій, за даними експертів PISA, хоч офіційно декларується цифра близько 5 тисяч осіб.

Погляньмо на ситуацію по регіонах. Флагман педосвіти – Державний педагогічний університет імені Драгоманова – посадить за університетські столи 5 математиків, 7 біологів, 8 хіміків, 5 географів та 2 фізиків. З півсотні університетів, які готують хіміків, вони є лише в 10 університетах, фізиків – 25 університетах. Жодного біолога, фізика чи хіміка не набрав Південноукраїнський педагогічний університет ім. Ушинського, хіміка чи фізика – Центральноукраїнський університет ім. Винниченка, математика, хіміка чи фізика – Ніжинський педагогічний університет ім. Гоголя. І цей прикрий перелік можна продовжувати і продовжувати.

Не кажу нічого про переміщені університети, їхню гірку долю.

Чи викликає це тривогу у владних кабінетах, чи ні? Чи стало предметом обговорення і хто запропонував шляхи виходу з кризи. Чому не введено фіксоване державне замовлення, чому місцева влада не долучилася до справи, чому забезпечення педвишів не в пріоритеті уряду?

Я був в шоці, коли побачив розподіл т. з. резервного фонду МОН. 36 мільйонів гривень передано приватним ЗВО, з них 15 мільйонів Міжнародному гуманітарному університету, 6 мільйонів гривень Київській школі економіки і т. ін. А чому не педвишам? На мою думку, дане рішення мусить зацікавити правоохоронців.

Ще багато яких можна перелічити існуючих проблем, відповіді на них є, але їх ніхто не хоче бачити і не хоче вирішувати ці проблеми.

Не буду продовжувати цей прикрий аналіз, який свідчить, що корабель вищої освіти точно не туди пливе, та вже й не пливе, приплив!

Тому негайно слід сідати за круглий стіл представникам університетської еліти, Спілки ректорів, Асоціації гімназій, ліцеїв, коледжів, громадськості, депутатам, чиновникам і говорити про порятунок країни, її обороноздатність, про наше майбутнє, нашу молодь. Не обзивати виші, їхніх очільників різними гидкими словами, піарити різні псевдовиші, а дивитися реаліям в очі.

Досить поділу на своїх і чужих, у нас є спільний страшний ворог, а всередині України – ми мусимо бути єдиними, ми всі громадяни, одна нація.

Не про яскраві слайди і візії слід говорити, а про те, як підтримати колективи, викладачів, студентство, як розкріпачити їх енергію і інтелект, як разом здобути Перемогу і довгожданий мир.

Є Європейський курс, є потреби економіки, оборони, безпеки, а отже, звідси і наші дії. Новий уряд, прем’єр-міністр мусять особистим прикладом розпочати цей давно назрілий діалог. А за ним будуть і практичні дії, бо університети, попри всі експерименти, робили і будуть все робити для країни, бо без цього пересохне ріка розвитку і благополуччя. А цього допустити не можна.

21 серпня відбудеться республіканська серпнева освітянська нарада. Дуже хочеться, щоб поряд із реляціями про здобутки і наміри згадали і по серйозні проблеми школи і університету, коледжу і профтехучилища. Не забули і про вчителя, і викладача. Назвали речі своїми іменами.