Невидимки в освіті: як держава ризикує зруйнувати вільний ринок підвищення кваліфікації

Автор: головна редакторка Освітнього проекту «На Урок» Любов Цукор 

Сфера підвищення кваліфікації педагогічних працівників в Україні стала однією з небагатьох, де вдалося створити відкритий і конкурентний ринок освітніх послуг – не ідеальний, але прогресивний. Це стало можливим завдяки реформуванню освіти та, як результат, нововведенням 2019 року (Постанова КМУ № 800), яка закріпила право педагогів вільно обирати, де, коли і з ким підвищувати свою кваліфікацію.

Результатом стали нові підходи до неперервної освіти, сучасне онлайн та офлайн навчання, цифрові EdTech-рішення та професійні спільноти, що формувалися «знизу» – з ініціативи організацій та самих освітян.  Саме цей ринок дав можливість педагогам отримувати якісні послуги, а державі – користь у вигляді податків, нових технологій та розвитку освітніх сервісів.

Проте останні публікації та заяви МОН щодо впровадження нової централізованої платформи підвищення кваліфікації викликали значний резонанс серед незалежних провайдерів і педагогічної спільноти. У презентаційних матеріалах і проєктних документах ідеться про запровадження віртуальних рахунків, реєстрів провайдерів, верифікації програм, визначення пріоритетних напрямів навчання та багато іншого – що фактично може призвести до посилення централізації ринку й обмеження академічної свободи педагогів.

Освітній проєкт «На Урок» як суб’єкт підвищення кваліфікації, який понад сім років працює у сфері професійного розвитку вчителів,  підтримує прагнення МОН до вдосконалення системи, проте закликає до діалогу, прозорості та рівності умов для всіх суб’єктів. Ми вважаємо важливим публічно поставити запитання, які хвилюють не лише нас, а й тисячі педагогів, що довіряють незалежним освітнім платформам.

Систематизована структура запитань до МОН

1. Загальні принципи та рівність доступу

Просимо надати офіційні роз’яснення та гарантії відкритості й рівності доступу для всіх суб’єктів підвищення кваліфікації.

• Чи передбачає створення єдиного реєстру провайдерів попереднє схвалення або відбір МОН? Якщо так, хто визначатиме критерії та чи будуть вони публічними?

• Як буде забезпечено рівність умов для державних, приватних і громадських провайдерів?

• Які гарантії відсутності монополізації ринку та лобіювання інтересів окремих суб’єктів?

• Чи зможуть незалежні онлайн-платформи працювати без додаткових бар’єрів або ручної «верифікації» з боку МОН?

2. Академічна свобода та вибір педагога

• Як гарантується право вчителя самостійно обирати форму, тематику та провайдера підвищення кваліфікації?

• Хто і як визначатиме «пріоритетні напрями» – чи не стане це механізмом централізованого нав’язування тем?

3. Фінансові механізми

• Хто буде адміністратором віртуальних рахунків – державна установа чи комерційна структура?

• Чи залишиться можливість для шкіл чи громад фінансувати навчання педагогів поза цією платформою?

• Чи передбачено механізм компенсації провайдерам у випадку технічних збоїв платформи або затримок переказів?

4. Прозорість, контроль якості та бюрократія

• Хто здійснюватиме верифікацію провайдерів і як забезпечуватиметься неупередженість процесу?

• Чи будуть публічними звітність і критерії контролю якості курсів?

• Як уникнути бюрократизації та дублювання звітності для провайдерів, які вже мають власні LMS і сертифікаційні модулі?

5. Нормативна база та узгодження з чинним законодавством

• На підставі якого нормативного документа МОН упроваджує цю модель?

• Як узгоджується нова система з чинною постановою №800 від 2019 року?

• Які механізми апеляції передбачені для провайдерів або педагогів у разі виникнення суперечливих ситуацій?

• Як МОН планує запобігти витісненню незалежних провайдерів та централізації фінансових потоків у руках окремих установ?

• Чи усвідомлює МОН, що впровадження обов’язкової платформи де-факто може перетворити вільний ринок на ліцензований, що суперечить статті 54 Закону України «Про освіту» (академічна свобода педагога)?

6. Конфіденційність, комерційна таємниця і технічні ризики

• Якими нормативними актами регулюється вимога надавати державній установі повні списки учасників і копії свідоцтв?

• Чи не є це втручанням у комерційну діяльність приватних і громадських суб’єктів господарювання?

• Як держава гарантує захист персональних даних педагогів і збереження комерційної інформації (кількість клієнтів, серії документів, обсяги продажів)?

• Яким чином забезпечується дотримання Закону України “Про інформацію” (ст. 30 – комерційна таємниця)?

• Чи передбачена інтеграція через API, щоб не дублювати дані вручну? Адже багато провайдерів мають власні LMS, автоматизовані сертифікаційні модулі й бази звітності

• Хто нестиме відповідальність за технічні збої чи втрату даних при завантаженні свідоцтв?

7. Податкові та фінансові зобов’язання

• Як саме відбуватимуться транзакції між “віртуальним рахунком учителя” і провайдером?

• Чи буде платформа лише посередником (агрегатором платежів), чи фактичним розпорядником коштів?

• Якщо кошти проходитимуть через державну платформу, чи не створюється “сіра зона”, де вони циркулюють без оподаткування ФОПів і компаній?

• Які механізми забезпечення сплати податків у державний бюджет передбачені для суб’єктів, що отримують оплату через цю платформу?

• Чи узгоджено це з Податковим кодексом України, який передбачає прозорість фінансових потоків і самостійне декларування доходів?

Ці запитання вже надіслано офіційно до представників Міністерства.

Ми переконані, що створення нових цифрових механізмів у сфері освіти має бути спрямоване не на контроль, а на підтримку й розвиток педагогів. Відкритий ринок підвищення кваліфікації – це не загроза, а ресурс, який довів свою ефективність навіть у час війни.

Завдяки конкуренції й свободі вибору з’явилися тисячі якісних освітніх продуктів, що не потребують централізації, а лише чесних і рівних правил гри.

Ми закликаємо МОН до:

• врахування інтересів усіх учасників процесу підвищення кваліфікації – державних, приватних та громадських провайдерів;

• збереження принципів Закону України “Про освіту” загалом та постанови № 800 зокрема, які гарантують академічну свободу педагога;

• відкритого оприлюднення нормативної бази та механізмів фінансування;

• гарантій прозорості й рівності доступу для всіх суб’єктів, незалежно від форми власності.

Вільний ринок освіти – це демонстрація довіри до педагога й визнання його суб’єктності та спроможності самостійно обирати те, що відповідає його професійним потребам. Це довіра, якої українські педагоги давно заслужили.