Невже вчительство приречене на виживання?

Хочу поділитися однією історією.

Йду після роботи додому. День як день. І раптом біля мене зупиняється чорний Toyota Land Cruiser. Скло опускається, і я чую знайомий голос:

- Доброго дня, давайте я вас підвезу!

Я здивовано усміхаюся. Переді мною - мій учень, який випустився зі школи ще сім років тому. Я коректно відмовляюся - мовляв, дякую, пройдусь. Але він наполягає:

- Та що ви! Це ж швидше. І мені приємно.

І от я вже сиджу в просторому салоні: приємний запах, якісна музика, стильна атмосфера. Учень у дорогому одязі, усе підібрано зі смаком. І в якийсь момент я ловлю себе на думці.

Здається, на мені та сама кофта, в якій я колись вів у нього уроки. Так, у мене є інший одяг. Так, це моя зручна, улюблена річ. Але збіг - надто символічний.

Він за ці роки встиг повністю змінити своє життя. А я? У мене теж є досягнення: ще одне педагогічне звання. Ще один випуск. Але з фінансової точки зору нічого не змінилось.

У розмові він розповів, що після школи вступив до вишу, але швидко зрозумів - ні якості, ні перспектив. Шкода часу. Взяв кредит, почав щось своє, крутився. Було складно. Але якось вийшло.

Це не перша подібна історія. І кожного разу вона змушує мене переосмислювати власну позицію. Я раніше завжди казав учням:

«Вчіться - це важливо, це шанс».

А тепер я розумію, що «шанс» - дуже різне для різних людей. І що бути зручним, просто хорошим учнем - не завжди значить стати успішним. І навпаки.

Є ще одне спостереження. Можливо, й ви це помічали.

Коли ми зустрічаємо випускників, стається дивне. Ті, хто колись були старанними, завжди чемними, дивились в очі на кожному уроці - зараз чомусь уникають погляду. Швидко минають. Роблять вигляд, що не впізнали. І ти вже сам граєш у цю гру, ніби й не помітив.

А ті, з ким були непрості стосунки, хто був «проблемний», з ким постійно щось з’ясовували - вони бачать тебе за сто метрів, підходять, обіймають, кричать:

- Це мій вчитель! Радий вас зустріти! Як ви? Як ваші справи?

Звісно, це не правило. Є дуже вдячні випускники. Але й такі історії не виняток. І вони щоразу змушують задуматись: можливо, ми виховували не характер, а зручність? Не сміливість, а слухняність?

Стою ввечері, дивлюсь, як мчать містом автомобілі. Нові, яскраві, коштовні. Одне авто дорожче за інше. 

І запитую себе.

Чи може вчитель в Україні чесно й гідно працювати та дозволити собі придбати такий автомобіль?

І відповідь знаю - як і ви.

Так, у деяких колег є авто. Але коли починаєш питати - не один із них не скаже: «Купив за вчительську зарплату».

Хтось отримав у спадок. Хтось має додатковий мінібізнес. У когось - чоловік підприємець. Хтось увечері таксує. Але самотужки, відкласти, накопичити - це майже нереально.

Але повернувшись додому, довго про це ще думав. І питав себе:

Невже вчительство - це постійне виживання?

Не про романтику й натхнення. А про:

«Це ще не зовсім зносилось - поношу ще»

«Відпустку - на дачу. Це ж не море, але ж»

«Знову підробітки? А що робити - тарифи ж зросли»

У нас люблять казати: «Вчительство - це покликання». І я погоджуюсь.

Але чомусь це покликання часто стає синонімом до «виживання».

Коли після десятиліть роботи ти йдеш додому в тій самій кофті, в якій колись писав підсумкові контрольні. І не тому, що більше нічого нема, а тому що так склалося.

«Так склалося» - це взагалі одна з найпідступніших фраз в освіті.

Вона виправдовує системну бідність, емоційне вигорання і мовчазне прийняття:

«Та що вже поробиш»

Я не за гроші. Я за повагу. За відчуття гідності.

За право не пояснювати, чому через двадцять років у професії вчитель соромиться власного життя перед своїм колишнім учнем.

Бо соромно має бути не вчителю.

Колеги, ми тримаємось. Але скажіть чесно. 

Чи повинні ми тільки триматись?

Освіта - не повинна бути пасткою для тих, хто вірить у дітей.

Покликання - не повинно означати бідність.