Новорічно - саркастичне. Погляд на діяльність МОН через призму законів Паркінсона.

Автор: Maksim Mykhajlenko

Діяльність МОН і профільних депутатських комісій ВР — це не просто “управління освітою”. Це живий навчальний посібник з Законів Паркінсона, тільки без бібліографії й з бюджетом.

Є в Паркінсона проста думка: бюрократія не потребує реальної роботи, щоб розростатися. Вона потребує процесу. А процес вона собі завжди намалює.

1) РОБОТА РОЗШИРЮЄТЬСЯ, ЩОБ ЗАПОВНИТИ ВЕСЬ ВИДІЛЕНИЙ ЧАС

У нормальному світі люди кажуть: “потрібно покращити навчання”.

У світі Міністерства Обов’язкових Несинітнець це звучить інакше: “потрібно створити дорожню карту, план-графік, порядок взаємодії, інструкцію до інструкції і ще один вебінар, щоб пояснити попередній вебінар”.

Тому будь-яка реформа в освіті магічно перетворюється на серіал:

• сезон 1 — “пілот”,

• сезон 2 — “масштабування”,

• сезон 3 — “уточнення”,

• сезон 4 — “внесення змін”,

• сезон 5 — “оптимізація процесів”,

а фінал один: вчитель знову сидить уночі й заповнює щось у черговому кабінеті.

2) ШТАТ РОСТЕ НЕЗАЛЕЖНО ВІД СЕНСУ

Паркінсон пояснював це геніально просто: чиновник хоче підлеглого, а не конкурента. І чиновники чудово вміють створювати роботу один одному.

Ось вам і вічний двигун: лист → погодження → зауваження → доопрацювання → повторне погодження → протокол → план заходів → звіт про виконання плану → довідка про підготовку звіту.

І кожен крок потребує відповідального, координатора, адміністратора, модератора, “власника процесу” і, звісно, “комунікаційника”, який напише пост: “сьогодні ми зробили важливий крок”.

Крок куди? Неважливо. Головне — крок, імітація діяльності.

3) ЗАКОН ТРИВІАЛЬНОСТІ: ЧИМ ДРІБНІШЕ ПИТАННЯ — ТИМ БІЛЬШЕ ГАЛАСУ

Найкраще в Паркінсона — про “вело-сараї”: великі й складні проблеми не хочеться чіпати, бо там потрібні мозок, відповідальність і конфлікти. А от дрібниці — це свято демократії.

Тому коли освітяни намагаються говорити про головне — що, навіщо і як навчати, — нам підсовують “високу дискусію” про те, “як правильно оцінювати”.

Бо оцінювання — це ідеальна тема:

• звучить розумно,

• не потребує грошей на реальні зміни,

• дає купу паперу,

• і дозволяє робити вигляд, що система керована.

Ніби проблема країни в тому, що ми неправильно рахуємо трійки, а не в тому, що фундамент тріщить.

4) КОМІСІЇ ТА КОМІТЕТИ: ФАБРИКА “НЕ-РЕЗУЛЬТАТУ”

Окрема насолода — депутатські комісії. Це такий формат, де відповідальність розчиняється, як цукор у чаї.

Комісія завжди може сказати:

• “ми обговорили”,

• “ми напрацювали бачення”,

• “ми сформували рекомендації”,

• “ми створили робочу групу”.

І все це правда. Просто є нюанс: це не результат. Це ритуал, щоб виглядати зайнятими.

ЯК ЦЕ ВПІЗНАТИ БЕЗ ПАРКІНСОНА І БЕЗ КАНДИДАТСЬКОЇ

Є три прості ознаки, що Паркінсон прямо зараз пише вашу освітню політику:

1. Кількість форм і звітів росте, навіть якщо навчання не покращується.

2. Час вчителя йде на адміністрування, а не на підготовку до уроків.

3. Порядок денний забитий дріб’язком, бо за дріб’язок не саджають і не звільняють.

ВИСНОВОК

Паркінсон — це закони розвитку бюрократії. Це інструкція до того, що станеться, якщо:

• немає ліміту на звітність,

• немає персональної відповідальності за результат,

• і немає механізму “не спрацювало — закрили”.

Тому Міністерство Обов’язкових Несинітнець буде будувати “системи”, “кабінети” і “матриці” рівно доти, доки ми не поставимо просте питання:

де навчальний ефект, де дані, де відповідальні, і чому вчитель став оператором чужої бюрократії?

Бо якщо цього не зробити, то в нас буде ідеальна цифрова держава:

діти — в реєстрі, вчителі — в журналах, депутати — у фотозвітах.

А знання… знання, як завжди, “на наступному етапі реформи”.