Остап Ібрагімович Бендер, кавалерійська атака і 150 академічних ліцеїв

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Не знаю, чи читали попередні керівники МОН та улюблені ними «експерти й експертки» геніальний твір Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців». Але якби читали, то історія перетворення провінційних Васюків на майбутню шахову столицю світу мала б їх дечому навчити.

Цю історію я вже згадував в одному зі своїх есе, але вона настільки показова для характеристики того, що сьогодні відбувається в українській шкільній освіті, що не можу її не повторити.

Великий комбінатор усіх часів і народів Остап Бендер проводить лекцію з шахової гри у місті Васюки. Остап Ібрагімович не вміє грати в шахи - знає лише кілька загальних фраз і назви одного-двох дебютів. Проте це абсолютно не заважає йому з неймовірним пафосом і натхненням малювати перед провінційними любителями грандіозні перспективи: міжнародний турнір, перетворення Васюків на шахову столицю світу та будівництво космічного масштабу «Васюківського палацу турнірів».

Вам це нічого не нагадує?

Бо у мене - майже повна асоціація з тим, що нам останні два роки високі МОНівські чиновники та «експерти й експертки» розповідали про майбутню профільну школу в Україні.

Звичайно, між історією Нью-Васюків і реформою профільної школи є одна суттєва відмінність. Остап Ібрагімович чудово знав, що його грандіозний проєкт - афера.

Що знають про реалістичність свого проєкту автори українських освітніх Нью-Васюків -  мені невідомо. 

А от наскільки вони знають реалії звичайної української школи - про це дещо говорить професійний бекграунд багатьох «експертів і експерток», переважна більшість із яких у звичайній  школі ніколи не працювали і дорогу до неї оминають. 

Але не буду нікого ображати порівняннями. Факти про все це кажуть достатньо промовисто. 

Факт перший. 

В Остапа Бендера ідея «Васюківського палацу турнірів» виникла не на порожньому місці. Досвід великих афер у нього вже був.

Ідея профільної старшої школи також не була новою для екс-команди керівників МОН. Вона була закладена ще в Концепції Нової української школи 2016 року. Тобто про те, що настане час переходити до трирічної профільної старшої школи, у МОН знали майже десять років.

Здавалося б, часу більш ніж достатньо, щоб підготуватися.

А саме: вивчити демографію; створити нормативну базу; визначити, чим академічний ліцей має відрізнятися від хорошої школи із профільним вивченням предметів; розпочати підготовку вчителів в університетах за спеціальними освітніми програмами для роботи в таких ліцеях; затвердити для них професійний стандарт; розробити умови ліцензування таких закладів; підготувати освітні програми та підручники; прорахувати транспортну доступність; провести справжній науково-педагогічний експеримент, отримати результати, проаналізувати помилки - і лише після цього починати реформу.

Дуже важливу і дуже потрібну реформу.

Але із всього перерахованого не робили нічого. 

Та коли до визначеного самою реформою терміну залишилося зовсім небагато часу, раптом почався шалений рух.

І почався із чого? Із розповідей. 

Про те, якою прекрасною буде профільна школа.

Про те, що вимога створення академічних ліцеїв начебто йде від Європи. Хоч це, м'яко кажучи, не відповідало дійсності.

Про те, що регіони палають бажанням створювати такі ліцеї. Хоч і це було великим перебільшенням.

Про те, що в Україні вже є багато закладів освіти, які досягли таких успіхів, що їх фактично можна вважати ліцеями. Залишилося, образно кажучи, змінити вивіску.

І навіть про те, що навчання в академічному ліцеї буде адекватним навчанню на першому курсі університету. Забувши, щоправда, запитати про це самі університети.

Тобто, все - як у Остапа Ібрагімовича: Нью-Васюки вже намальовані. Залишилася дрібниця: побудувати їх.

Факт другий.

Остап Ібрагімович Нью-Васюки, звичайно, не побудував. У нього з'явилися важливіші справи. Разом із Кисою Вороб'яніновим він кинувся на пошуки дванадцяти стільців, один із яких мав приховувати скарби мадам Пєтухової. Часу на тривалу підготовку до спецоперації не було. Треба було діяти швидко, нахабно, імпровізуючи на ходу. І Остап Ібрагімович діяв.

Приблизно таким самим методом попередня команда МОН взялася за створення мережі академічних ліцеїв.

Я називаю цей метод кавалерійською атакою.

А яка кавалерійська атака без шаблі?

Такою шаблюкою в руках МОН стала освітня субвенція з Державного бюджету. Точніше - погроза позбавити її або суттєво зменшити тим громадам, які не створять академічні ліцеї.

А це вже не жарти. Бо від освітньої субвенції напряму залежить фонд оплати праці вчителів.

І понеслося.

Наради в обласних адміністраціях, Департаментах та управліннях освіти. Спроби зібрати хоча б якихось представників батьків, щоб начебто отримати підтримку. До кавалерійського штурму підключилися  багаті: усілякі проєкти та організації, що фінансуються за рахунок зарубіжних грантів. 

Розпочалося  ламання існуючої освітньої  системи «через коліно». Уже зараз, у 2026 році, у багатьох хороших закладах закривають 10-ті класи, фактично ґвалтуючи мережу, батьків, учнів і вчителів.

Багато закладів, які вже побачили себе академічними ліцеями на кшталт бендерівського «палацу турнірів» почали відверто брехати батькам, розповідаючи, що навчання в академічному ліцеї дорівнює першому курсу (!) бакалаврату. 

І все це - в умовах війни, демографічної невизначеності, міграції дітей, кадрового дефіциту та відсутності відповіді на головне запитання: а яку саме модель академічного ліцею ми так поспішно будуємо? І в чому є потреба гвалтувати мережу у 2026 році…

Факт третій.

Остап Бендер заради чергового стільця пішов навіть на шлюб із розрахунку з мадам Грицацуєвою. Разом зі стільцем великий комбінатор отримав і деякі інші матеріальні блага, включаючи золоте ситечко.  Щоправда, сімейне щастя тривало недовго.

У МОН зі стільцями проблем не було. Натомість для великої реформи потрібні були великі гроші. Великі гроші, тоді як їх катастрофічно не вистачає на підвищення зарплати вчителя і зрештою – на потреби оборони. 

І гроші знайшлися. Під ініційований МОНом проєкт 150 «пілотних» академічних ліцеїв.

На нього держава вже виділила близько 2 млрд. гривень.

Сума серйозна. Тому, здавалося б, перед тим, як відкрити державний гаманець, хтось мав би переконливо довести, що саме збираються пілотувати, навіщо це роблять, за якими критеріями оцінюватимуть результат і що станеться, якщо результат виявиться негативним.

І ось тут історія стає особливо цікавою.

По-перше, майже детективною  була сама процедура відбору «пілотних» закладів.

Як не дивно, але серед критеріїв відбору немає жодного, який дозволяв би зробити висновок, що заклад уже забезпечує належну якість освіти, а тому має потенціал випробовувати нову модель і рухатися далі.

Немає й критеріїв, які дозволяли б оцінити кадрову спроможність майбутнього ліцею: чи є там педагоги, здатні реалізувати принципово іншу модель профільної освіти.

Натомість одним із ключових критеріїв стала кількість учнів.

Тобто для того, щоб потрапити до експерименту, покликаного перевірити нову якість старшої школи, важливішим виявилося скільки дітей навчається у закладі, а не як і хто їх навчає.

По-друге. А хто, власне, відбирав?

За моїми даними основну роль у первинному відборі виконали чиновники обласного рівня. Саме там формувалися подання до МОН, які затверджували заступники голів ОВА. При цьому, у деяких областях чиновники так перестаралися, що переліки академічних ліцеїв затвердили на сесіях обласних рад, що з позицій чинного законодавства виглядає досить дивно. 

Думаю, немає потреби довго пояснювати, наскільки об'єктивним може бути такий відбір. Особливо тоді, коли серед критеріїв немає показників, які дозволяли б об'єктивно порівняти якість освіти, кадровий потенціал та реальну готовність закладів до пілотування нової моделі.

У чиновницькому світі, як відомо, також бувають менш рівні й більш рівні. І коли немає вимірюваних критеріїв професійної спроможності, на їхнє місце легко приходять інші: особисте ставлення до директора, його стосунки з владою, уміння бути зручним чи просто чиновницьке «цього знаю, а цього - ні».

Ну а завершували процес відбору вже добре знайомі читачам моїх есе «експерти й експертки». Ті, хто добре знає роботу крутих приватних ліцеїв, міжнародних освітніх проєктів чи славних фінських закладів освіти...

От тільки пілотувати реформу вони збираються не у Фінляндії.

І навіть не лише в крутих приватних ліцеях. А в Україні. 

І далеко не все, що у Фінляндії, Канаді чи Польщі успішно працює, може успішно працювати і у нас. Ситі країни і країна, яка борючись за свою Незалежність, стікає кров'ю кращих синів і доньок - не одне й те саме. Це вже якщо навіть не згадувати про ментальність, традиції, національні освітні практики. 

Проєкт про 150 ліцеїв був оголошений експериментом. Щоправда, розвиватися він почав зовсім не за правилами експериментальної діяльності, затвердженими тим самим МОН. А приблизно так, як діяв усе той же Остап Ібрагімович.

Великий комбінатор спочатку приймав рішення, а вже потім, залежно від обставин, придумував спосіб його реалізації. Не вийшло тут - спробуємо там. Не спрацював один спосіб - знайдемо інший. Головне - рухатися до мети.

Із «пілотом» академічних ліцеїв виходить щось дуже подібне.

У нормальному експерименті спочатку формулюють гіпотезу. Визначають, що саме збираються перевірити. Встановлюють критерії, за якими потім можна буде сказати: спрацювало або не спрацювало. Визначають методику дослідження. Фіксують початковий стан. А вже потім починають експериментувати.

І найголовніше: справжній експеримент передбачає можливість негативного результату.

Бо якщо результат наперед може бути лише позитивним — це вже не експеримент.

А що маємо тут?

Спочатку був так званий передпілот на 30 закладах. 

Потім після чергового фестивалю нам повідомили про його успішність. Між іншим, як свідчать переможні реляції про цей фестиваль, на ньому були присутні лише переконані адепти подібної схеми профілізації. Тож іншої думки, крім про успішність, там бути не могло апріорі. 

І серед таких адептів -  директор з питань освіти та навичок OECD Андреас Шляйхер, який говорив про необхідність масштабування апробованих практик. Авторитет пана Шляйхера у світовій освіті я під сумнів не ставлю. Але авторитетна думка експерта - це ще не результат наукового експерименту. Не знаю, як це роблять на батьківщині пана Шляйхера, але маю великий сумнів, що там для масштабування державного експерименту на сотні закладів і витрачання величезних бюджетних коштів було б достатньо того, що відомому експерту сподобалося побачене.

Напевно, на стіл спочатку поклали б методику, цифри, порівняльні дані, аналіз і висновки.

Я намагався знайти все це щодо  передпілоту. Однак, не знайшов. Можливо, погано шукав. Тоді буду щиро вдячний тому, хто покаже.

Зате знайшов інше.

Що перелік наступних 150 ліцеїв був затверджений іще до того, як офіційно схвалили підсумки передпілоту.

Тобто результати передпілоту іще не були визнані позитивними, а рішення про його масштабування вже було ухвалене. 

І тут у мене виникає зовсім просте запитання: а що було б, якби результати передпілоту виявилися негативними? Відмовилися б від уже відібраних 150 ліцеїв? Зупинили б масштабування? Переглянули б модель?

Відповідь проста: негативний результат просто не був передбачений сценарієм?

Якщо так, то це дуже дивний експеримент.

Остап Ібрагімович, думаю, оцінив би.

Між іншим, цей експеримент у стилі Остапа Бендера продовжується. І про його підтримку в новому навчальному році кілька днів тому заявив чинний Міністр освіти і науки України. 

Тому все написане вище - це вже запитання не лише до колишнього керівництва МОН.

Замість епілогу. 

Не знаю, чим завершиться експеримент із 150 академічними ліцеями. Але сценарій його завершення передбачити неважко. Якщо зараз МОН не почне щось змінювати, то через рік нам знову покажуть красиві презентації, проведуть черговий освітній фестиваль, «експерти й експертки» повідомлять про неймовірні успіхи, а якийсь високий міжнародний гість скаже, що український досвід потрібно масштабувати.

І буде все, як у розповідях і діях Остапа Бендера.

Але від того успішної профільної школи, яка дуже потрібна українській освіті, не буде.

Українське суспільство вже заплатило надто високу ціну за реформи, у яких красиві презентації з'являлися раніше за розрахунки, рішення - раніше за докази, а масштабування - раніше за результати експериментів.

Особисто я хочу, щоб 150 академічних ліцеїв не стали черговими українськими Нью-Васюками. Без надії на це сподіваюся.

Бо цього разу ціна експерименту - не лише майже два мільярди гривень.

Ціна - можлива девальвація ідеї профільної школи. 

P.S. Для тих, хто вже готується написати традиційне: «Знову критика. А де  пропозиції?» - відповідаю наперед. За останній рік я не менше восьми разів писав про те, як, на мою думку, зробити реформу профільної освіти успішною. Востаннє - три дні тому.

Читайте.