Оцей цирк на дроті з "конкурсами" директорів шкіл треба нарешті припинити

Автор: Віктор Громовий, український педагог, освітній експерт, публіцист, шеф-редактор порталу "Освітня політика"

 "Маємо, що маємо": конкурс на посади директорів шкіл став у 99% випадків пустопорожнім ритуалом замість того, щоб стати інструментом селекції до елітної групи освітян.

Тому директорський корпус України деградує форсованими темпами.

Вихід є: проводити цей конкурс на загальнонаціональному рівні незалежною інституцією за участю представників АКШУ (Асоціації керівників шкіл України) та інших громадських організацій.

До роботи конкурсної комісії на платній основі залучити як експертів переможців конкурсу "Учитель року" в номінації керівник закладу освіти".

Потім відібраних керівників додатково навчати освітньому менеджменту і вже після цього розподіляти по школах нашої країни.

Місцева влада має забезпечити новопризначеного директора комфортним службовим житлом та висококонкурентною зарплатою, але він має бути повністю від неї незалежним.

Власне так і було у дожовтневі часи. Наприклад, директор Єлисаветградської гімназії призначався Одеським навчальним округом(округи створювались навколо університетів, тому не співпадали з адміністративним поділом). А Єлисаветградський міський голова міг лише виконувати роль мецената гімназії, бо скоріше він залежав від її директора як впливової людини, яка могла зіпсувати йому "рейтинг".

Як видно з останньої хвилі конкурсів, люди, яких відбирають у директори шкіл, є перш за все, лояльними, а не професійними.  За професіоналами не те, що не почали ганятись, вишукувати і на руках носити… їх дотискають і видавлюють із системи.  Системі потрібні тупі виконавці. 

Як цьому зарадити?

П’ять кроків, які можуть зупинити деградацію директорського корпусу України: 

1. Професійний відбір (оберуть саме тих).

Довірити конкурсний відбір професіоналам із професійної спільноти керівників шкіл, відібравши його у кишенькових конкурсних комісій, які формують місцеві князьки.

2. Висока конкурентна зарплата (прийдуть саме ті). 

Залежно від кількості учнів та типу закладу вона має складати принаймні 5-10 мінімальних зарплат.

3. Залізобетонна захищеність від сваволі місцевих самодурів (не з'їдять саме тих).

Контракт має передбачати повну незалежність від місцевої влади та астрономічні суми компенсаційних виплат на випадок звільнення.

4. Позбавлення від ярма (пастки!?) господарчих функцій (саме ті, матимуть можливість самореалізуватись). 

Директор має виконувати і нести відповідальність винятково за здійснення суто педагогічних функцій. Господарчі функції слід передати керуючому господарчими справами школи, якого призначає засновник за погодженням з директором школи.  80% наших нинішніх директорів-господарників якраз і будуть чудовими кандидатурами на ці посади.

5. Створення системи пошуку та професійного розвитку керівників шкіл (зрощуватимуть і підтримуватимуть саме тих). 

Зайве доводити, що школа завжди схожа на свого директора. Тому зрощування, відбір і професійний розвиток членів цієї елітної групи освітян є ключовим процесом, який може стати каталізатором справжніх реформ.

P.S. Як правило, всі, зґвалтовані призначенням непродвинутого директора, педагогічні колективи проходять чотири етапи:

1 Етап. Обурення(«Усі плюються…»). Тривалість: 1-2 місяці.

2 Етап. Пофігізму(«Ніхто нічого не робить, усім усе по-барабану…»). Тривалість: до року.

3 Етап. Колаборації(«За 6 місяців роботи розсварила вчителів, поділила колектив на своїх і чужих…). Тривалість: рік-два.

4 Етап. Стокгольмського синдрому(«Не така вона вже й погана, можуть прислати ще гіршу…»). Тривалість: до «виносу тіла».