Про професійне зростання педагогів, або Марнославство МОН

Автор: Володимир Онацький, освітній експерт з проведення інституційного аудиту

Наприкінці серпня МОН винесло на громадське обговорення чергову Концепцію професійного зростання педагогів. На перший погляд – важливий крок. Звучить серйозно: стратегія, бачення, нові можливості. Хотілося б повірити, що цей документ справді змінить життя вчителя. Хотілося б. Але...

Але за 38 років моєї педагогічної практики я бачив десятки подібних паперів – доктрини, концепції, положення, меморандуми, стратегії, дорожні карти, хартії, програми, плани заходів, декларації, візії, рамкові угоди, угоди про наміри, рекомендації, орієнтири розвитку, комплексні заходи.

Чим гучніша назва – тим менше шансів, що документ щось змінить. Бо майже жодна з цих «візій» і «стратегій» не варта навіть паперу, на якому її друкували.

Факти прості й болючі. Рівень знань учнів падає. Соціальні гарантії для педагогів урізаються.

Якщо колись для виходу на пенсію за вислугою років було достатньо 25 років стажу незалежно від віку, то тепер тре не лише відпрацювати жінкам 30 років, а чоловікам – 35, а ще обов’язково дожити до 55. Ставка вчителя вищої категорії сьогодні нижча за мінімальну зарплату.

Будь-яка концепція від МОН – це маніпуляція. Це спосіб відвернути увагу від головного: у нашій країні вчитель – людина за межею соціального виживання.

Ще кілька років тому заступник міністра фінансів відкрито заявляв, що в Україні є 36 тисяч «зайвих учителів-дармоїдів». Держава «вирішила» цю проблему: тепер у школах катастрофічно бракує педагогів.

А нове рішення ще простіше: закривати школи. Бо ж не може бракувати вчителів там, де немає самої школи.

У самій Концепції є все: посилання на ЮНЕСКО, аналітику ОЕСР, приклади Чилі та Естонії. Є новомодні слова: «траєкторії», «мікрокваліфікації», «цифрові платформи». Є навіть гасло «нічого для вчительства без вчительства».

Але все це виглядає радше як гарний звіт для донорів і чергова презентація для міжнародних партнерів, ніж як відповідь на реальні проблеми українського педагога.

Бо там, де мали б бути конкретні рішення – терміни, відповідальні, фінансування, – ми знову бачимо лише красиві абстракції. І поки вчитель виживає, реформи малюють на слайдах. І поки зарплата менша за прожитковий мінімум, нам розповідають про «кар’єрні траєкторії». І поки молодь не йде в школи, нам пропонують чергову «інтернатуру».

… Ми часто чуємо ці слова: «переживемо, переростемо, перехворіємо». Учительство справді пережило десятки «реформ», переросло чергові «стратегії», набуло імунітету до байдужості держави. Але залишилося поруч із дітьми. Не завдяки, а всупереч.

І вже знову – 1 вересня. Тож вітаю всіх вас, шановні колеги, з початком нового навчального року й бажаю найпростішого та найважливішого: здоров’я, родинного затишку, поменше паперових концепцій, а побільше людської поваги, гідної зарплати й справжньої підтримки. Бо саме цього потребуємо всі ми!