Реформування вищої освіти: багато гасел і хайпу, мало змісту і сенсів

Автор: Сергій Захарін, державний секретар Міністерства освіти і науки України (2021 – 2023), доктор економічних наук, професор

В інформаційному просторі повідомлення про результати «епохальних реформ» у сфері вищої освіти зустрічаються доволі часто. Українські громадяни змушені читати і слухати нескінченні «некритичні позитивні новини» про систему вищої освіти та «жертовне служіння» її реформаторів.

Замовники галасливої інформаційної кампанії, з огляду на кількість оприлюдненого словоблуду, мають бути щасливі.

У той же час міністр освіти і науки Оксен Лісовий у матеріалі «Результати роботи команди МОН: 2 роки змін в освіті і науці» про систему вищої освіти та результати її «реформування» написав напрочуд скудно.

Результати «системних епохальних реформ» у вищій освіті міністр описав у пунктах 14-17, тобто виділив на ці результати лише чотири пункти, а саме:

• «14. Реорганізовано 10 закладів вищої освіти: укрупнені ЗВО отримають по $1,5 млн інвестицій у межах проєкту зі Світовим банком UIHERP.

• Забезпечено можливість гнучкого навчання завдяки індивідуальним освітнім траєкторіям.

• Оновлено менеджмент ЗВО: чесні вибори ректорів проведено у 35 закладах, ще у трьох – наглядові ради уповноважені обирати ректорів.

• Уперше в Україні запроваджено систему грантової підтримки студентів: понад 13 тисяч студентів скористалися цією програмою».

Чи є привід хизуватися? Не думаю.

Давайте, як-то кажуть, увімкнемо здоровий глузд і прочитаємо вдумливо.

Процес реорганізації та укрупнення закладів вищої освіти не можна, на мій погляд, вважати вагомим результатом, оскільки цей процес триває вже багато років. За даними Держстату, скорочення кількості закладів вищої освіти почалося ще у 2009/10 навчальному році, коли кількість цих закладів скоротилася з 353 до 350. Після цього тенденція до зменшення загальної кількості академій, університетів та інститутів спостерігається щорічно.

Отже, так звана «оптимізація мережі вищої освіти» – це цілком очевидний (природній) процес, який без зупину триває вже понад 15 років. А тому цей результат жодним чином не можна визнати заслугою нинішньої «освітньої команди».

«Укрупнені ЗВО отримають по $1,5 млн інвестицій у межах проєкту зі Світовим банком UIHERP», – стверджує Оксен Лісовий. Зверніть увагу, що слово «отримають» – це майбутній час. Отже, наведена теза – це взагалі не результат, а скоріше план (орієнтир на майбутнє). Якщо хочете – побажання, фантазія, мрія. Те, про що написано («отримають інвестиції») – може статися, а може і не статися.

Погодьтеся: не можна про фантазію звітуватися, як про результат...

Пан Лісовий констатує: «Забезпечено можливість гнучкого навчання завдяки індивідуальним освітнім траєкторіям».

Результат – сумнівний, адже немає відповідей на багато чутливих запитань. Скільки освітніх програм передбачають можливість реального (а не удаваного) застосування індивідуальних освітніх траєкторій? Скільки університетів реально організували освітній процес на основі можливості застосування індивідуальних освітніх траєкторій? Скільки українських студентів здобувають освіту через використання механізму індивідуальних освітніх траєкторій? Яка якість освіти, здобутої через використання цього механізму? Чи відповідає результат такої освіти очікуванням роботодавців?

Жодної переконливої відповіді на ці запитання наразі немає.

Наступна теза пана Лісового: «Оновлено менеджмент ЗВО: чесні вибори ректорів проведено у 35 закладах, ще у трьох – наглядові ради уповноважені обирати ректорів».

Знову ж таки – наведено інформацію про цілком природній процес, який нинішня «освітня команда» просто адмініструє, і не більше.

Давайте вирішимо простеньку задачку. Припустимо, нині функціонує 150 закладів вищої освіти державної форми власності. Ми знаємо, що ректора обирають на п’ять років. Отже, один раз на п’ять років у кожному закладі вищої освіти проводяться вибори ректора. А значить, якщо розділимо 150 на 5 – отримаємо середню кількість виборів протягом одного року. Це 30.

До того ж, левову частину робіт з організації виборів ректорів проводить не міністерство, а оргкомітет, який створюється в самому закладі вищої освіти. Міністерство лише виконує певні стандартні бюрократичні функції: видає наказ про проведення виборів, реєструє претендентів, може направити на вибори свого представника (спостерігача), розглядає звіт, готує контракт із переможцем, видає наказ про призначення обраного керівника на посаду.

Також слід врахувати, що переважна більшість виборів ректорів проходить без судового оскарження їхнього результату. Отже, такі вибори можна вважати «чесними». Але так було завжди, а не лише останні два роки...

Нарешті, пан Лісовий пише: «Уперше в Україні запроваджено систему грантової підтримки студентів: понад 13 тисяч студентів скористалися цією програмою».

Нагадаємо, що в Україні стартував експериментальний проєкт щодо надання державних грантів на здобуття вищої освіти – це передбачено пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 18 липня 2024 р. № 822.

Але раніше до парламенту було подано проєкт закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо фінансування здобуття вищої освіти та надання державної цільової підтримки її здобувачам» (реєстраційний номер 10399).

Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України висловило до законопроекту 17 серйозних зауважень. Проти проєкту різко виступили впливові народні депутати, у тому числі із профільного парламентського комітету. Цілком очікувано парламент цей законопроєкт не підтримав.

На мій погляд, це нонсенс – називати «результатом» реформу, яку Верховна Рада показово не підтримала.

На мою скромну думку, сам факт хизування «результатом», який не був підтриманий Верховною Радою – може свідчити, як мінімум, про неповагу до парламенту.

Про «позитивний результат» цієї реформи можна буде говорити лише у тому випадку, якщо усі випускники, які отримували освітні гранти, реально змогли працевлаштуватися за фахом.

В іншому випадку будемо говорити про нецільове і неефективне використання бюджетних коштів. Але про це ми зможемо дізнатися не сьогодні і не завтра, а лише через 5–6 років.

Отже, зробімо проміжний висновок. Якщо ввімкнути здоровий глузд, то виходить, що всі «результати» у сфері реформування вищої освіти, про які написано у дописі міністра – насправді «результатами» назвати дуже важко.

Не дивлячись на це, інформаційний простір продовжують наповнювати майже однакові по стилю повідомлення про систему вищої освіти, і головне – про «жертовне служіння» окремих реформаторів цієї системи. У цих повідомленнях забагато гасел і хайпу, натомість замало змісту і сенсів.

Проаналізуємо лише три «новини», що були оприлюднені протягом квітня.

Перша про те, що Міністерство освіти анонсувало скорочення бюджетних місць на аспірантурі. Виявилося, що очікується скорочення кількості бюджетних місць для вступників в аспірантуру – з 7 до 5 тисяч.

Заступник міністра освіти і науки Михайло Винницький наголосив, що «рішення щодо скорочення кількості бюджетних місць ухвалили через те, що їхня чисельність минулого року була «завеликою».

Отже, 7 тисяч – це «завелика», а 5 тисяч – вже «не завелика». Але на якій підставі зроблено висновок, що 7 тисяч – «завелика»? Є якась формула? Є якісь критерії? Чому не розглянуто варіант скорочення місць до 4 тисяч? Логічно припустити, що 4 тисячі – це ще в більшій мірі «не завелика», аніж 5 тисяч.

Заступник міністра, одначе, не повідомив про негативні наслідки такого рішення: скорочення кількості науково-педагогічних працівників (через скорочення навантаження), ліквідація освітніх програм, зменшення фінансування закладів освіти, звуження каналів державної підтримки талановитої молоді, гальмування процесу «омоложення» наукових кадрів.

Друга новина: в Україні за рік скоротили мережу університетів на десять закладів

Пряма мова заступника міністра освіти і науки України Михайла Винницького: «Ми поставили ціль – 100 державних університетів до вступу у Європейський Союз. Мова йде про п’ять років <…> Намагаємось це робити менш-більш безболісно. В деяких випадках це вдається зробити. В інших – ні. <…> Мова не йде про економію коштів, тут насамперед – про укрупнення для більшої ресурсної бази і для кращих конкурентних позицій університету в Європейській спільноті», – пояснив пан Винницький.

Звісно, за традицією, лукаво не згадується, яким документом визначено, що кількість закладів вищої освіти має бути саме 100 (а не 105 і не 95). Також не згадується, що в усіх випадках ліквідація закладу освіти призводить до звуження наукового та освітнього потенціалу суспільства.

Нарешті, як ми вже згадували, помірне зниження кількості університетів триває понад 15 років, а тому постійне нагадування про свою виключну заслугу в процесі оптимізації мережі виглядає, як мінімум, «трішечки комічно».

Нарешті, третя новина: МОН зменшило ліцензійні обсяги набору студентів для вишів.

Заступник міністра освіти і науки Михайло Винницький повідомив, що «це рішення жодним чином не вплине на доступність вищої освіти для цьогорічних вступників. У разі, якщо заклад прогнозує вступ на рівні більше ліцензійного обсягу, можна подати заяву на розширення ліцензійного обсягу через систему електронного ліцензування».

І що далі? Заклади вищої освіти змушені не займатися профорієнтаційною роботою та підготовкою до проведення вступної кампанії, а починати щось «прогнозувати». Після ретельно виконаних прогнозів заклади змушені вживати купу додаткових дій (офіційних та неофіційних), спрямованих на розширення ліцензійного обсягу, який до цього був в односторонньому порядку свавільно скорочений.

До того ж, навіть якщо заклад вищої освіти якісно «спрогнозує» зростання кількості вступників (із цим явищем стикнулися деякі університети в так званих «тилових» регіонах) – це ще не гарантія того, що заступник міністра автоматично «просто так» дозволить застосувати процедуру «розширення».

І наостанок – деякі професорські роздуми.

Реформатори освіти – не дивлячись на наявність численних проєктних офісів і кількох десятків штатних та позаштатних радників – не змогли надати суспільству релевантну інформацію про вагомі результати реалізації політики у сфері вищої освіти.

Представлені в інформаційному просторі результати – є скоріше гаслами і фантазіями, і не несуть серйозного змістовного навантаження.

Водночас на сайтах триває істерична кампанія, під час якої галасливо повідомляється про «епохальні реформи» у сфері вищої освіти. Ця активність спрямована скоріше на те, аби прикрити хронічну «змістовну порожнечу», а також на створення в уявленні громадськості відчуття наявності «ефективної освітньої політики».

Проте ми, прості освітяни, вже давно не тішимо себе ілюзіями щодо якості нинішньої освітньої політики.

P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.