Серпнева конференція: політичний сигнал чи професійна розмова?

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Міністерство освіти і науки України потужно анонсувало: «Головну серпневу конференцію року. Цьогоріч вона пройде під гаслом «Освіта – справа кожного» . 

Ох, ці гасла. Думав, що із новим Міністром освітнє відомство нарешті від гасел відмовиться, однак мої думки виявилася занадто оптимістичними. 

Бо, власне, і гасло виявилося дуже схожим на ті, які писалися на плакатах совкових демонстрацій типу: «П’ятирічку – за три роки», хоч насправді всі знали, що цього ж ніколи не буде. Отак і тут. 

Щоправда, особисто мені таке, даруйте, гасло подобається більше, ніж минулорічне. Пам’ятаєте гасло 2025 року: «Освіта – для життя в мінливому світі». Тобто, українську освіту на головній серпневій конференції тоді закликали готувати з українських учнів хамелеонів, здатних пристосуватися до життя там, куди їх закине доля. 

Тобто, прогрес є. Щоправда, він дуже мізерний. Адже, очевидно, що у країні, яка п’ятий рік, стікаючи кров’ю Героїв, бореться за свою Незалежність, головною справою кожного закладу освіти мала б бути підготовка українця-патріота, громадянина своєї країни, здатного її захищати та відбудовувати. Але на таке гасло фантазії чи розуму в організаторів не вистачило. Чи інші причини завадили? Але про них – наприкінці цього допису.

Далі зупинюся на тому, що в історії української освіти, яку досліджую уже багато років, фіксую уперше. 

У анонсі головної конференції зазначено 17 співорганізаторів. 

І саме стосовно цього феномену висловлю кілька думок.

1. Усі 17 співорганізаторів – іноземні партнери чи їхні представництва в Україні.

Якщо  конференція позиціонується як головна серпнева конференція освітян України, то природно очікувати серед співорганізаторів або принаймні співініціаторів такі інституції: Національну академія педагогічних наук України; провідні педагогічні університети;  професійні асоціації директорів закладів загальної середньої освіти та вчителів-предметників; об'єднання керівників органів управління освітою; можливо, профспілку працівників освіти і науки (незалежно від ставлення до неї). Зверніть увагу, що серед співорганізаторів відсутні ДСЯО, УЦОЯО і навіть Офіс впровадження НУШ. Як і великі українські громадські інституції, що опікуються українською освітою, і раніше суттєво впливали на освітню політику.

Тоді конференція виглядала б як майданчик, де зустрічаються держава, наука, професійна спільнота, громадськість та міжнародні партнери.

Натомість у наведеному МОН переліку домінують саме міжнародні організації та проєкти. Це не означає, що вони не повинні бути присутні. Але виникає питання про баланс.

Мене як аналітика в такій ситуації цікавило б навіть не те, хто є співорганізаторами, а кого немає серед співорганізаторів. Іноді відсутність не менш промовиста, ніж присутність.

Саме тому можна поставити абсолютно коректне запитання. 

За якими критеріями визначалися співорганізатори серпневої конференції? Чому серед них переважають міжнародні проєкти, тоді як українські професійні та наукові інституції майже не представлені?

2. Проведення загальноукраїнської серпневої конференції, у якій коло співорганізаторів  сформоване майже виключно з міжнародних партнерів за практично повної відсутності українських професійних інституцій, на мою думку, свідчить про те, що українського в українській школі буде дедалі менше.

Коли освітня політика та її фінансування стають настільки залежними від зовнішніх стейкхолдерів, відбувається поступова зміна самої філософії школи. 

Ось як цей механізм розмивання «українського» працює на практиці. 

Міжнародні організації просувають універсальний порядок денний - soft skills, глобальне громадянство, толерантність, екологічну свідомість, лідерство. Це безумовно корисні компетенції, але в навчальних планах вони неминуче починають конкурувати за години, ресурси та увагу з фундаментальним гуманітарним блоком - вивченням історії, української літератури, формуванням національної пам'яті.

Західні донори приносять матриці, розроблені для мирних, стабільних і мультикультурних європейських суспільств. Ці шаблони просто калькують і впроваджують у нас, часто ігноруючи український історичний контекст та умови екзистенційної війни, де міцний національний стрижень є питанням виживання нації.

Якщо гранти від партнерів виділяються на діджиталізацію чи підприємництво, саме ці напрями стають пріоритетом для управлінців і розробників програм. Розвиток глибокого, україноцентричного контенту чи підтримка класичної педагогіки рідко стають предметом мільйонних траншів від міжнародних інституцій. Для них це специфічна локальна історія, яка не вписується у їхні глобальні звіти.

І тут про найбільш прикре. 

Проблема насправді не в донорах.  Вони діють згідно зі своїми статутами. І ми маємо їм щиро дякувати за допомогу.

Проблема у відсутності твердої візії у держави. Замість того, щоб залучати міжнародні кошти як інструмент для реалізації ВЛАСНОЇ української стратегії розвитку  загальної середньої освіти, система часто йде шляхом найменшого опору: підлаштовує своє бачення під наявні грантові пропозиції. Що, власне, успішно і робила попередня команда управлінців у МОН. 

Зрештою, українська школа дійсно ризикує перетворитися на майданчик для імплементації розрізнених глобальних проєктів, де для власне українських смислів, глибокого академічного підходу та виховання національної ідентичності залишається все менше простору.

Будь-яка серпнева конференція - це не лише розмова про освіту. Це демонстрація того, на кого спирається держава у формуванні освітньої політики. Саме тому список співорганізаторів є не другорядною інформацією, а політичним сигналом.

3. Коли із деякими друзями я обговорював появу анонсу «головної серпневої конференції та її гасло, дехто висловив думку, що така кількість міжнародних донорів сформована для фінансової підтримки проведення конференції. Але я із ними не погодився. 

Якщо йдеться про звичайну робочу серпневу онлайн-конференцію із кількома годинами трансляції, виступами міністра, керівників служб; із залученням бажаючих виступити з місць; із  відповідями на гарячі   запитання, то навряд чи це потребує участі 17 міжнародних партнерів. Технічно і фінансово МОН цілком може організувати такий захід власними силами.

Інша річ, якщо конференція традиційно задумується як масштабний фестиваль: кілька паралельних майданчиків, десятки спікерів, окремі секції, професійна студійна трансляція, промоматеріали, модератори, інтерактивні платформи, відеопродакшн тощо. Тоді витрати зовсім інші, і участь партнерів стає зрозумілішою.

Але тоді виникає вже інше запитання. 

Чи справді в умовах війни та величезних проблем української освіти серпнева конференція має бути фестивалем? Чи, можливо, професійній спільноті потрібна відверта робоча розмова про стан освіти, а не велика подія з численними партнерами, презентаціями й проєктними активностями?

Мені здається, що українським освітянам сьогодні потрібен не фестиваль. Їм потрібна чесна професійна розмова про стан української освіти після всього того, що накоїли в ній попередники нової команди.

Бо фасадний менеджмент починається і продовжується саме тоді, коли форма стає важливішою за зміст, презентації - важливішими за рішення, а конференція - важливішою за відверту професійну дискусію. Навіть, якщо конференція головне в освіті у серпні.