Школа чи сервісний центр?

Автор: Світлана Чернишова, вчитель, ліцей 144, м. Дніпро

Останнім часом, спілкуючись із колегами з різних шкіл як міста, так і країни, думаю про те, що ми вже давно не вчителі, а оператори гарячої лінії в службі підтримки. Або адміністратори в готелі, де клієнт завжди правий, а ти маєш усміхатися й вирішувати будь-яке питання.

І виникає таке запитання: коли саме ми проґавили цей момент? Коли освіта непомітно перетворилася на «надання послуг», а вчитель — на того, хто ці послуги має забезпечити?

Сьогодні школа все більше нагадує супермаркет. Батьки — вимогливі клієнти, діти — гості, яким постійно щось винні, а вчитель… десь між кур’єром і бюро знахідок.

У щоденній праці вчителів це має приблизно такий вигляд. 

Я маю знати, де поділася куртка, з якою дитина прийшла до школи, і під якою лавкою вона тепер «живе». Маю знайти кросівок, бо десь випав із спортивної сумки,  коштує дуже дорого. Маю дати ручку, бо «забув», знайти аркуш або підручник, бо «не взяв», іноді — забезпечити зошитом, бо свій десь загубився між учора й сьогодні. І все це вже сприймається як норма, як частина професії, а не як виняток.

Додаємо сюди цілодобовий чат із повідомленнями пізно ввечері від батьків, дзвінки під час уроку або після 21:00 — і картина стає ще виразнішою.

І водночас ми так захопилися ідеєю «почути дитину», що майже перестали чути вчителя. Коли просиш про елементарне — підготувати дитину до уроку, навчити її зібрати рюкзак, — у відповідь часто або тиша, або незадоволення, або "ну забув, чи й не катастрофа".

Ну нехай початкова школа - це зрозуміло: діти ще маленькі, їх батьки та вчителі вчать збирати рюкзак у школу, слідкувати за своїми речами.

А в середніх і старших класах учитель думає, як краще пояснити складну тему, як зацікавити, як навчити мислити, аналізувати, формулювати думки. І часу зовсім не вистачає на те, щоб шукати загублені кросівки чи регулярно закривати базові потреби замість дитини.

Ми поступово взяли на себе більше, ніж мали б. Десь підстрахували, десь промовчали, десь зробили замість того, щоб навчити. І в якийсь момент виявилося, що вчитель уже не має права сказати: «Це зона відповідальності учня й батьків». Бо тоді він «не впорався».

Але освіта — це не сервіс. Це процес, у якому є межі й відповідальність з обох боків.

Якщо сьогодні дитина не відповідає за власну ручку чи зошит, куртку та кросівки, домашнє завдання та запізнення, то звідки завтра візьметься відповідальність за рішення, вчинки, за життя?

Школа — це простір, де вчаться дорослішати. А дорослі, як не дивно, самі купують собі ручки й пам’ятають, де залишили свій одяг.

Отже,у мене запитання, на яке немає простої відповіді: де закінчується вчительська турбота і починається звичайне обслуговування?