Скарби і пророцтва про Україну, які нам залишив Дмитро Павличко

На 94-му році життя пішов у засвіти витончений лірик, борець за незалежну Україну, публіцист, перекладач, кіносценарист Дмитро Павличко. Але ж направду – його прізвище вже давно не потребує титулів. Він не просто творив – він впливав на свою епоху. «Освіторія» публікує мозаїку спогадів про Дмитра Васильовича від його знайомих, учнів і друзів та запрошує прочитати поезії, що допоможуть глибше пізнати митця, яким захоплюватимуться наступні покоління.

Поет-лірик і поет-громадянин

«Без нього я не уявляю собі створення і Товариства української мови імені Тараса Шевченка, і Товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, і Народного Руху України. Таке поєднання поета-лірика і поета-громадянина в нашій історії вже траплялося. Це Шевченко, Куліш, Франко», – розповідав Іван Драч про Дмитра Павличка.

Павличко відіграв величезну роль у зовнішній політиці України. Він головував у комітеті закордонних справ Верховної Ради з 1990 року, де формував зовнішню політику молодої держави. Багато зробив для розвитку польсько-українських відносин. На посаді посла України в Польщі добився спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку в центрі Варшави. Уявіть, чого йому це коштувало, враховуючи польську ментальність! На підніжжі пам’ятника ви можете прочитати вірш Павличка «До поляків» українською та польською мовами:

«Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай!»

Ще один цікавий факт: свого часу Дмитро Васильович став екзаменатором… колишніх полковників КДБ, яких перевіряли на придатність до служби в СБ (Служба безпеки України). Разом із ним екзаменували Іван Драч, Лариса Скорик, брати Горині. Так фактично культурна, національно спрямована еліта визначала не тільки знання екзаменованих із історії України, а й їхнє суспільно-політичне світоглядне спрямування.

Мстився за вбитого брата в «Дитячій сотні УПА»

Гімназистом Дмитро Павличко вступив до сотні УПА імені Колодзінського, якою командував Спартан – Михайло Москалюк. Ось що згадує про ті часи сам Дмитро Васильович:

— У 16 років я став українським повстанцем. П’ятеро хлопців зі Стопчатова, у їх числі був і я, та п’ятеро із сусіднього Великого Ключева у квітні 1945-го приєдналися до сотні, якою командував Спартан. Перед тим гітлерівці упіймали мого брата Петра, бандерівця, який перебував у школі старшин УПА в Карпатах, і розстріляли його в Коломиї. Мама плакала, батько мене не пускав, але я твердо сказав: «Мушу наздогнати німаків і помститися їм за брата».

Саме про цей мій внутрішній спонукальний мотив до рішучих дій – патріотична пісня, яку тоді я з хлопцями співав. Але співали ми її у відредагованому мною варіанті, остання строфа взагалі цілком моя:

"Кидай неньку стару,

Кидай брата й сестру,

Бо настала велика потреба,

Бо настав такий час,

Що помре кожен з нас

Не на ліжку в обіймах з ганьбою.

Україна жиє, Україна встає

До останнього смертного бою".

У юному віці півроку Дмитро Павличко провів у тюрмі: його ув’язненили за сфабрикованою справою щодо звинувачення у належності до УПА.

«Неблагонадійне» партійне минуле

За життя чимало людей встигли дорікнути Дмитру Павличку за його членство в КПРС з 1954 по 1990 роки. Але всі, хто знають життєвий шлях поета, сходяться в одному: його партійність нерозривно супроводжувала примітка «неблагонадійний».

«…Павличка громили за порушення ідеологічних приписів, за всякі «творчі збочення». Згадаймо вилучені й знищені наклади його поетичних книжок, згадаймо про ті крилаті алегоричні рядки «Коли помер кривавий Торквемада». Про те, що «здох тиран, але стоїть тюрма». А ще – про перманентні нагінки на Павличка з таких причин, як видання творів Антонича чи редагування журналу «Всесвіт» й депортацію поета з редакторського крісла. З абсолютною відповідальністю стверджую: Павличко завжди лишався в українській радянській літературі в ранзі тих, кого «нагорі» вважають неблагонадійним», – писав у газеті «День» прозаїк і громадський діяч Михайло Слабошпицький.

А ось що розповідав сам Дмитро Павличко в інтерв’ю Тетяні Терен:

– Сьогодні мої вірші про партію і Леніна слід сприймати як муку. Я щасливий від того, що час московської неволі і Російської комуністичної імперії закінчився за мого життя і я був не німим свідком, а голосом доби. Найкращі свої речі я написав тоді, коли будував Товариство української мови, Народний Рух.

Заяву про вихід із КПРС Павличко написав 9 березня 1990 року в день народження Тараса Шевченка.

«Чи Волзі потрібні води Дніпра?»: затятий борець за все українське

У своїй збірці «Гранослов» поет намагається звернути увагу суспільства на тотальну русифікацію в Україні, і навіть ставить діагноз: «двоязикі змії». У відповідь на доктрину про недалеке злиття всіх націй, Павличко написав:

"На мову мою вже сукали колючі дроти,

Будували каземати і крематорій…

А сьогодні ласкаво закидаєш ти

На неї петлю шовкових теорій.

Мовляв, нам зливатися, браття, пора!

Чим, — питаю, — водою чи кров’ю?

Чи Волзі потрібні води Дніпра?

Чи калинова кров заспіва під березовою корою?"

А вірш Дмитра Павличка «До Варфоломія», написаний у 2008 році, став справжнісіньким пророцтвом для України. Коли його читаєш, тіло пробирає до мурах. Все сталось так, як написав Дмитро Васильович: у 2019 році на Святий вечір Вселенський Патріарх Варфоломій підписав томос про автокефалію для Православної Церкви України.

«До Варфоломія»

"Але ти знаєш добре: московити,

Одягнені у митра золоті,

Прийшли до нас не Богові служити,

А розпинати волю на хресті.

Прийшли навчати нас царям коритись,

Прийняти рабства світову печаль,

В тайзі перед Європою закритись

І рідну мову посадить на паль.

Ця попівня напасницька і дика,

Не знає честі й Господа не зна.

Бо їхній Бог – імперії владика,

Ненаситенний кров’ю сатана.

Та прийде день – чи в серпні, а чи в січні

Сяйне помісна Церква серед нас.

Хоч ми не канонічні, але вічні,

Поможе нам неканонічний Спас".

Не менш влучним і пронизливим є вірш Павличка «Московський патріархат», написаний 2009 року, ось лиш невелика цитата, але яка промовиста:

"Йде патріарх! Собори, в дзвони вдарте!

Хахли, здіймайте вище корогов!

Християнин кремлівський — то не жарти,

Палає в ньому «візантійська» кров.

Він прагне перемоги, а не згоди, —

Хай Рим згорить, задушиться в золі,

Бо мусять поклонятись всі народи

Освяченому богові в Кремлі!"

Подумки радився з Франком, шукаючи відповідей на доленосні питання

Дмитро Павличко розповідав, що відповіді на складні питання сьогодення він шукає в багатющій Франковій спадщині, осмислює у своїх працях. Як людина творча Дмитро Васильович не раз провадив уявні розмови з українським Мойсеєм:

– В одній із таких розмов звернувся до Івана Яковича, щоб дозволив мені переробити його відому сентенцію «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить» на «Не пора, не пора, не пора москалеві й хахлові служить». Вважаю, що кожному з етнічних українців у нашій державі треба усвідомити, якого він національного кореня, а тим, хто відмовився від мови своїх предків і перейшов на «общєпонятний язик», серйозно замислитись над тим, чому так сталося, і як повернутися до свого українського кореня. Людина повинна думати і про поживу духовну, а не тільки про ситість від споживання наїдків і напоїв.

Цензура УРСР боялась пісні «Два кольори»: «Це гімн націоналістів»

Коли ми згадуємо про Дмитра Павличка – подумки наспівуємо «Два кольори» – здається, слова цієї пісні так само глибоко зріднились із нашим ДНК, як і рядки з гімну чи шевченкового «Реве та стогне…». Але мало хто може похизуватись знанням про те, як же з’явилась на світ знакова для українців поезія, яку згодом поклав на музику Олександр Білаш.

Олеся Білаш, донька композитора, в інтерв’ю «ГПУ» розповідає:

– Батько з Павличком сиділи на якомусь з’їзді комсомолу. Було нецікаво, вони почали поглядати наліво й направо — почали шукати гарних комсомолок, тому роздивлялися по залу. І раптом попереду побачив жіночку з накинутою на плечі хусткою: на чорному тлі — червоні троянди, такі яскраві, що просто очі виїдали.

— Бачиш оту жіночку? — спитав батько Павличка. — Дивись, яка хустка — червоне і чорне.

— Червоне — то любов, а чорне — то журба, — відповів Дмитро Васильович.

Вони потихеньку втекли із з’їзду, поїхали до Будинку творчості у Ворзелі. Пісня з’явилась на світ буквально за півгодини.

До слова, відоме ім’я музи пісні: це ланкова-кукурудзівниця з села Бочківні Хотинського району Чернівецької області Любов Молдован. Згодом жінка стала вченою, докторкою сільськогосподарських наук.

Перше публічне виконання пісні належить Анатолію Мокренку. Він заспівав про два кольори на художній раді Українського радіо. Тодішній міністр культури спротивився запису композиції, а цензура УРСР назвала її «гімном націоналістів», адже розчула там «ознаки націоналістичного гімну ОУН» із такими співзвучними словами: «Наш прапор червоно-чорний. Червоний – то добро, а чорний – пекла дно…».

Але співаку Дмитру Гнатюку чудом вдалося відстояти цю щемку, мелодійну й таку особливу нині для кожного українця пісню. Її виконували в різні роки й різними мовами Квітка Цісик, Василь Зінкевич, Олег Скрипка, Віктор Павлік.

Автор першого рядка Акту проголошення незалежності України

«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в срср 19 серпня 1991 року» – саме ці рядки написав Дмитро Павличко.

Останню правку до Акту внесли перед входом до кабінету Леоніда Кравчука. Остаточна редакція була готова безпосередньо перед голосуванням. Та чи будуть комуністи голосувати «за» ніхто не знав до останнього.

– Леонід Макарович взяв документ у руки, і не квапиться, так би мовити, відповідати. Весь час поглядає у зал. І каже, вагаючись: «А, може, не сьогодні, може, на понеділок принесемо?». Павличко каже пану Кравчуку: «Читай! Якщо ні — я задушу тебе!», — згадує в інтерв’ю «Суспільному» Ярослав Кендзьор.

А ось вам ще одна цікава історія. 4 вересня 1991 року жовто-блакитний прапор України вперше мав замайоріти над Верховною Радою. Але Рада ніяк не могла прийняти рішення – що ж робити з прапором УРСР, тож вирішила паралельно підняти обидва прапори. Українці, які стояли під ВР, сильно обурились, загуділи.

– В ту ж мить Дмитро Павличко відкрив вікно на другому поверсі будівлі Верховної Ради та заспокоював людей на площі. Тож прапори спустили й підняли тільки наш, – згадує фотокореспондент Олександр Клименко.

Майстер перекладів і кіносценарист

Дмитро Павличко володіє грандіозним перекладацьким набутком. Саме завдяки його зусиллям з’явилося повне зібрання творів Шекспіра.

– Ніхто з сучасних українських класиків, окрім Максима Рильського, не дав такої великої та потужної перекладацької творчості Україні, – розповідав культуролог і учень Павличка, Роман Лубківський.

– Переклад – частина його творчості. Він відкриває глибинні пласти сусідніх і віддалених від України культур. Так могли працювати тільки Франко, Рильський, Бажан, Куліш. Саме тому Павличко стоїть у цьому ряду. Він дбає не тільки про власне ім’я. Свого часу саме він відкрив для України Богдана-Ігоря Антонича. Цей поет був забутий, про нього пам’ятали хіба що в Америці чи тодішній Чехословаччині. Павличко ж дав нам тлумачення Антонича».

Шкода, але більшість українців навіть не здогадуються, що з іменем Павличка як талановитого кіносценариста пов’язана поява фільмів «Сон» та «Захар Беркут».

Єдина муза Павличка – дружина Богдана

– Чи багато у вас було муз? – запитала слухачка під час творчого вечора тоді ще 85-річного Дмитра Васильовича (цитати далі – з репортажу журналістки Олени Шарговської для «ГПУ»).

– Дружина була і є одна. Чи ви що маєте на увазі? – не розуміє поет. Перед цим читав інтимну лірику.

– Ну, муз, які вас надихали на вірші, – пояснює.

– Вірш можна написати, один раз побачивши дівчину. На вокзалі, наприклад. Вона йде від тебе, і так дивиться, ніби прощається. А ви вперше зіткнулися і навіть не заговорили. Але з погляду усе зрозуміло.

Еротична лірика Дмитра Павличка – ще один скарб і літературне одкровення, який нам залишив митець.

"Спадала вниз оголена вода –

Просяяна, весела, молода,

Як дівчина, що вибігла з ріки.

Ряхтіли в сонці стегна і литки,

Сміялась плоть прозора і нага,

Біліла на губах її жага,

Горіли клином кучері між ніг.

Я роздягаючись до неї біг.

Вона приймала радісно мене,

Як дух, я входив в тіло водяне.

Вона сміялась від моїх торкань,

Просила: “Що ти робиш, перестань!”

І тілом, що лилось, як сонця плин,

Мені вбивала душу до глибин.

Натішившись, я падав на траву

І слухав її мову дзвонкову,

І чув, як сміх її під серце б’є,

Як випаровує життя моє".

Люблячий дідусь і прадідусь

Старша донька Дмитра Павличка – Соломія Дмитрівна, письменниця, літературознавець, перекладачка, публіцистка, авторка праць із теорії літератури та історії фемінізму, засновниця видавництва перекладної наукової літератури «Основи». Трагічно загинула в 1999 році від чадного газу. Молодша донька митця, Роксолана, взяла на себе опікунство і виховання доньки Соломії, – Богдани. Саме Богдана Павличко зараз очолює видавництво, засноване матір’ю. І після смерті дідуся поділилась зворушливими сімейними фото в соцмережах:

«Дмитро в раю. Таких людей уже не роблять. Наші стосунки ніколи не були простими. Ми сварились. Завжди мирились. Найкращі дні були спокійні, з дітьми. Війна забрала у нас 11 місяців і пережити це найважче».

Поезії Дмитра Павличка, що торкають серце й душу