Система, що не відтворює сама себе: масштаби освітньо-демографічної кризи в Україні

Автор: Белінський Олег

Держстат оприлюднив нову статистику по освіті, і якщо дивитися на неї не як на звіт, а як на систему цифр у часі, картина виходить такою що волосся стає дибом.

Сьогодні випуск зі школи ще виглядає відносно стабільним і тримається на рівні приблизно 360–390 тисяч учнів на рік. Але в перші класи вже заходить значно менше дітей, близько 300–320 тисяч. Це означає, що вже зараз маємо розрив у 60–90 тисяч дітей щороку, або мінус 15–25 відсотків. Іншими словами, система вже не відтворює сама себе, просто цей ефект ще не повністю проявився у старших класах.

Якщо подивитися на народжуваність, то ситуація ще жорсткіша. У 2021 році в Україні народилося 273,8 тисячі дітей. Після початку великої війни цей показник просів до приблизно 180–220 тисяч на рік, тобто ще мінус 30–40 відсотків. Це означає, що слабкий вхід у школу не є тимчасовим провалом, а новою базою на роки вперед.

Україна вже проходила демографічне “дно” у середині 2000-х років. Тоді у перші класи заходили покоління приблизно 320–350 тисяч дітей на рік то було третє покоління дітей війни 1941-45 років. Але це було коротке плато. 

Зараз ситуація інша. Війна наклалася на вже малочисельні покоління, які самі входять у вік народження дітей. Менше потенційних батьків означає ще менше дітей. Через це формується не короткий провал, а довге плато низької народжуваності, яке розтягується щонайменше до другої половини 2030-х років.

Якщо перевести це у просту математику для школи, то діти, народжені у 2022–2024 роках, підуть у перший клас приблизно у 2028–2030 роках. За поточної народжуваності це означає набір на рівні приблизно 150–180 тисяч дітей на рік. Це майже вдвічі менше, ніж було на піку, і значно нижче навіть за “дно” 2005 року.

У 1991 році в Україні проживало приблизно 52 мільйони людей. Частка дітей віком до 18 років тоді складала орієнтовно 28–30 відсотків. Це дає приблизно 14–15 мільйонів дітей. Тобто освітня система була розрахована на зовсім інший масштаб країни.

Перед повномасштабною війною цей показник уже суттєво зменшився. У 2021 році в Україні було близько 7–7,5 мільйона дітей до 18 років. Фактично за одне покоління країна втратила приблизно половину дитячого населення.

Якщо дивитися вперед, то за поточної народжуваності на рівні приблизно 180–220 тисяч дітей на рік, з урахуванням міграції, до 2035 року в Україні залишиться близько 2,5–3,2 мільйона дітей віком до 18 років.

Тобто за два покоління ми йдемо з рівня приблизно 15 мільйонів дітей до рівня близько 3 мільйонів. Це мінус 70–80 відсотків.

Що означають 3 млн дітей в державі?

Якщо 3 млн це ~20% населення, то загальне населення ≈ 13–16 млн!

Тоб то у 2035 році ми, хто виживе, будемо державою з 15 млн населення та інфраструктурою на 45-52 млн населення. 

Дуже показовим вже зараз є Київ. Багато років місто жило з постійним дефіцитом місць у школах і дитячих садках. Черги були нормою. У 2025 році цей дефіцит зник. При тому що інфраструктура не скорочувалася, а це означає що попит зменшився на 15-20%.

Регіональна картина теж показова. Захід і Київ у 2022 році отримали приріст учнів на рівні 10–20 відсотків за рахунок переміщення населення, але до 2025 року цей ефект уже зменшився до приблизно 5–10 відсотків. Центр країни показує падіння на рівні 5–12 відсотків. Схід і південь втратили від 30 до 60 відсотків учнів. Це означає, що етап перерозподілу завершився і система входить у фазу загального скорочення.

На цьому фоні зростання частки очного навчання виглядає оптимістично тільки на перший погляд. У 2022 році очно навчалося близько 30–40 відсотків учнів, а у 2025 році вже близько 65–75 відсотків. Але в абсолютних цифрах видно інше. Кількість дистанційних учнів скоротилася приблизно на 1,2–1,4 мільйона, тоді як загальна кількість учнів зменшилася приблизно на 600–700 тисяч. Тобто значна частина цього “покращення”  це не повернення дітей у класи, а їхній вихід із української системи освіти.

Через кілька років цей ефект повністю дійде до вищої освіти. Якщо зараз випуск зі школи ще близько 380 тисяч, то у 2030-х роках він може впасти до 250–300 тисяч. З урахуванням міграції реальний попит на вищу освіту може скласти лише 200–250 тисяч людей на рік при поточній місткості системи близько 500 тисяч місць. Це означає, що приблизно половина існуючої системи вищої освіти є надлишковою.

У таких умовах змінюється сама логіка освіти. Раніше була конкуренція між абітурієнтами за місце у виші. Тепер формується конкуренція між університетами за студента. Це неминуче тисне на якість, тому що система переходить у режим виживання. Знижується рівень вступу, скорочуються складні спеціальності, слабшає викладацький склад.

Головний висновок простий. Українська освіта ще виглядає стабільною, тому що тримається на більших поколіннях минулих років. Але нові покоління вже значно менші. І війна не просто створила новий провал, вона розтягнула його у довге плато.