Тренди шкільних комунікацій у соцмережах: як школи будують свій імідж онлайн

Все, що не висвітлене в інтернеті, вважай, не відбулося. Ця напів жартівлива фраза насправді чітко відображає сучасну зовнішню комунікацію різних суспільних інституцій, зокрема й закладів освіти. Майже кожна школа, крім обов’язкових інформаційних сайтів, веде власні сторінки у соцмережах, які формують певний імідж закладу. Інколи це корисні та змістовні групи, інколи – буквально офіційні звіти, а буває, сторінка просто стає схожою на особистий блог керівника.

Разом із засновником Школи універсального журналіста та всеукраїнського конкурсу “Я — журналіст!” Віталієм Голубєвим, досліджуємо, що наразі відбувається у сфері зовнішніх шкільних комунікацій, як на це вплинула залученість навчальних закладів до різноманітних проєктів й грантових програм, пандемія та повномасштабна війна. Експерт надає поради, як покращити імідж закладів, змінюючи якість представництва онлайн.

Не все те комунікація, що звітує

Якщо казати чесно, аж такого різноманіття варіантів ведення соціальних мереж навчальними закладами знайти складно. Бо, на жаль, більшість освітян досі сприймають цей механізм взаємодії з батьківським та учнівським колективом просто як майданчик для звітів про заходи чи досягнення та привітань переможців: вирізняються вони хіба що яскравістю фото та літературністю описів. Інколи доходить до смішного: у групі Фейсбуку одного з навчальних закладів обіцяють розказати про яскраві будні та незабутні свята, а показують здебільшого фото директора – на різних заходах, з різних приводів і на різному фоні. Не відомо, чи він дійсно найяскравіший, але через таку кількість фото — точно незабутній. Або буває, коли майже усі пости починають фразами на кшталт “за ініціативи директора школи” чи “на виконання постанови” тощо. Зрозуміло, що їх ніхто не читає - чисто з почуття збереження здорового глузду.

“У соцмережах і на сайтах багатьох закладів освіти мені кидається в очі нерозуміння основ комунікацій онлайн: якщо перше речення нецікаве — далі ніхто читати не буде, — коментує Віталій Голубєв. — Тобто починати потрібно з ключового: що відбулось, де і коли. Або навіщо. А потім вже деталі. Те, що є прийнятним в офіційному документі, на сайті чи у фейсбуці виглядає зайвим, якщо не сказати дивним. Маю на увазі довжелезні преамбули “на виконання наказу…”, ” у межах заходів програми…” і т.д. Не кажучи вже про вступи “ні про що” на зразок “ні для кого не секрет, що зараз в Україні важкі часи”. Якщо не написати у фейсбуці, що захід відбувся “у межах реалізації програми розвитку творчої обдарованості” — нічого не станеться. Можна приберегти це формулювання для тієї цільової аудиторії, яка, мабуть, це справді оцінить — маю на увазі, для звітів в управління освіти”.

Так само дивує, вважає пан Віталій, коли чи не кожен захід подають у стилі “тримаємо освітянський фронт”. Бо фронт у нас один, усе інше — тил. І звичайна робота, яка є обов’язком того чи іншого фахівця, передбачена планом роботи відповідного закладу.

“Простіше кажучи, олімпіади проводили до “повномасштабки”, проводитимуть і після, тож до чого тут “освітянський фронт”? Просто люди виконують свою роботу: почалась осінь — стартує сезон олімпіад, - пояснює експерт. — Не варто соромитися своєї буденної, рутинної праці, штучно “підганяючи” під неї високі формулювання про “тримання фронту”. Робота вчителя — надважлива, і не потребує додаткових аргументів для доведення цього”.

А часом дивує надмірна емоційність дописів, коли чи не кожен заголовок — зі знаком оклику, інколи навіть із трьома. Ось так буквально: “Свято осені!!!”, “Увага, батьки!!!” Навіщо таке? Адже інтернет-користувачі й без того психологічно перевантажені “клікбейтними” маніпулятивними заголовками на тему війни.

Також, підмічає експерт, у школах страшенно полюбляють пасивний спосіб дієслів:

“Не знаю, хто так навчив писати, але дуже часто про події розповідають у стилі “педагогом-організатором БУЛО ПРОВЕДЕНО захід на тему протидії боулінгу” або “у нашій школі СИЛАМИ ПЕДАГОГІВ ОРГАНІЗОВАНО волонтерський ярмарок”. А чому не “провела захід”, не “організували ярмарок”? Про зловживання словом “даний” вже мовчу.

Тож, на жаль, у шкільні комунікації назовні часто бракує звичайної людської мови, без пафосу та офіціозу. Всі ми вміємо розмовляти нормально. Але багато хто чомусь цього соромиться, вважаючи, що письмове мовлення має бути казенним.

Віконця та вічний ковід

Роки пандемії, які вимагали різних форм дистанційного навчання, з одного боку, оживили шкільні сайти, де з’явилися посилання на інтерактивні навчальні платформи, віртуальні приймальні для батьків, корисні поради психологів. Хоча і тут не без дивного.

Наприклад, на одному з сайтів школи мама, що шукала куди віддати свого сина після повернення в Україну, побачила професійну пораду учням “намагатися у всіх удачах дякувати обставинам, а у всіх невдачах винити тільки себе”. З якого комуністичного посібника це переписали на сучасний шкільний сайт – залишається загадкою.

А з іншого боку, карантинні часи задали моду публікувати, як звіти, фото екрану з зображенням віконечок з присутніми на онлайн-заході. Або дитячі домашні фото чи відео, де школярі перед ноутбуком щось розповідають чи показують. Карантин закінчився, а тренд залишився: подібні штуки можна побачити навіть на сторінках тих шкіл, де навчання відбувається офлайн. У кращих прикладах це хоча б якісь конкурси, де за учасників можна онлайн голосувати, у гіршому — беззмістовні фото з квадратиками з підписом “взяли участь у заході”.

“А ще мене дивує, що на сайтах багатьох шкіл досі є рубрики “COVID-19″, — каже Віталій Голубєв. — Таке враження, що вказівки видалити рубрику не було, а без неї — бояться це зробити. Це теж не працює на користь сприйняття онлайн-ресурсу як актуального”.

Тож, шукати жваві обговорення гострих тем або навіть змістовні коментарі батьків чи учнів під дописами в таких групах чи сторінках годі. Тобто, саме у цьому вигляді шкільна комунікація виглядає дещо однобічною. Дописи скоріш нагадують віртуальну “теку для атестації” — вчителі викладають фото з уроків чи позакласних заходів, лайкають колеги та найбільш активні батьки.

Але, будемо відвертими, не всі й не завжди потребують постійної інтерактивної взаємодії зі школою. І нормальний комфортний шкільний сайт, де можна знайти відповіді і отримати зворотній зв’язок, влаштовує й без зайвого креативу у соцмережах.

“Мені подобається сайт Ліцею № 23 імені Гурика в Івано Франківську, де навчається мій син, - каже Марина Іванушкіна. — Є форма зворотного зв’язку у форматі - “пишіть нам” одразу на сайті, заповнив-відправив. Є актуальна інформація про кошти на рахунку. Як для закладу освіти, де обслуговування сайту — це додаткове навантаження на когось з вчителів, це нормально. Інформація є, контакти зазначені “в шапці профіля”. Що ще вимагати з бюджетників? А сучасний крутий сайт — це великий ресурс як фінансовий, так і людський”.

Натомість Віталій Голубєв вважає, що соцмережі закладу освіти мають не замінювати офіційний сайт, а доповнювати його. Сайт — це свого роду віртуальна візитівка, онлайнове представництво закладу. Він має бути у відкритому доступі “за замовчуванням”. І не обов’язково поповнюватись щодня чи навіть щотижня.

“Ось і відповідь на питання, де знайти ресурс на ведення і сайту, Facebook. Останній можна вести як літопис життя школи, а сайт — як її офіційне представництво, з мінімальним набором актуальної інформації” — каже експерт.

Активність та об’єднання

Проте сторінки у соцмережах так чи так характеризують навчальні заклади: продивившись сайт чи групу в соцмережі можна скласти перше враження про цінності школи, її пріоритети, стиль виховання, рівень свобод та креативність персоналу. Наприклад, побачивши в групі одного з освітніх закладів звіт про захід для старшокласників, що присвячений шануванню “воїнів-інтернаціоналістів”, які “захищали народ знедоленої країни”, можна припустити, в яких ціннісних пріоритетах виховують дітей в цій школі. Також можна подивитися на ступінь впливу, наприклад, релігійного компонента, якщо школа наголошує на певній спрямованості. Або побачити активну діяльність шкільної спільноти, наприклад, з залучення грантових чи проєктних коштів для покращення роботи закладу.

“Коли я створила групу нашого закладу у Facebook, мотивацією було бажання згуртувати шкільну спільноту, — згадує Єлизавета Колеснікова, раніше вчителька, а зараз директорка 84 школи Львова імені Блаженної Йосафати Гордашевської. — Це було десь у 2014 чи 15 році, коли почалися проєкти громадського бюджету, де спільноти, зокрема й шкільні, могли боротися за кошти для реалізації своїх ідей”.

Пані Єлизавета каже: попри те, що їм тоді не вдалося перемогти, група почала жити своїм життям і актуальна досі.

“Звичайно, дітей там не так багато, бо у вони більше в Instagram чи TikTok. Хоча ми інколи перепощуємо в нашу групу цікаві дописи учнів чи новини від шкільного парламенту (вони ведуть сторінку школи в Instagram) — чому ні? – каже пані Єлизавета. — Але наш контент у Facebook, скоріше, для випускників минулих років, вчителів і батьків. До речі, так зручніше. Щоб зайти на сайт школи, треба багато зусиль: спеціально зайти на сайт, знайти де що там дивитися. А Facebook всі скролять, і якщо батьки, наприклад, підписані на групу, то завжди бачать, що відбувається в школі, які події, проєкти, чи просто новини”.

Директорка каже, що сайт, який згідно чинного законодавства мусить мати всі нормативні документи, звіти зокрема й фінансові, в них теж працює. Але для комунікації і популяризації закладу актуальні саме соцмережі.

“Тому що люди живуть в соцмережах. Особисто я, наприклад, обирала своїй дочці школу саме по соцмережах, - зізнається пані Єлизавета. — Два роки тому вона поміняла школу, бо ми дізналися про цікавий заклад у Львові — Художній ліцей. Ми моніторили соціальні мережі, бачили, як там багато всього відбувається, що він профільний, там же дізналися про Дні відкритих дверей. Тож, поїхали, подивилися і подали документи”.

Відкритість і доступність

Експерт Віталій Голубєв підкреслює, що не завжди ресурси у соцмережах шкіл є відкритими для сторонніх користувачів. Інколи потрібно подати запит на приєднання. І не факт, що модератор доєднає сторонню людину, яка ніяк не пов’язана з закладом.

“А якщо це потенційний партнер? Чи батько, який хоче вивчити ресурс закладу перш ніж віддавати туди дитину? Чому хтось комусь має щось пояснювати? А якщо людина не користується соцмережами?” — запитує пан Віталій.

І додає: школи фінансуються громадами. Тож кожен член громади, платник податків, повинен мати змогу зайти на сайт і побачити елементарну інформацію — бодай ту, яка передбачена ст.30 Закону “Про освіту”.

“І яку, з мого досвіду моніторингу шкільних сайтів, у нас дуже винахідливо вміють приховувати. Тобто мова не йде про численні фотозвіти з виховних заходів — для цього якраз оптимально підійдуть соцмережі й групи у месенджерах, — пояснює експерт. — Але актуальна загальна інформація про заклад однозначно має бути у відкритому доступі, і саме вебсайт, а не група у соцмережі з фіксованим членством чи вайбер-чат з персональним доступом, має бути платформою, на якій її можна знайти”.

За словами Віталія Голубєва, в багатьох закладах чомусь або бояться, або лінуються, або просто не хочуть оприлюднювати на своїх ресурсах інформацію, передбачену законодавством.

“Маю цілу “колекцію “хитрощів”, з допомогою яких цю законодавчу вимогу чомусь намагаються оминути, — каже експерт. — По-перше, інколи у відповідній рубриці (зазвичай її так і називають “прозорість та інформаційна відкритість закладу освіти” чи просто “ст.30 Закону “Про освіту”) розміщують не документи, передбачені статтею 30, а… сам їхній перелік, тобто просте формулювання статті. Мовляв, ось що у нас має бути на сайті. Це найпримітивніший варіант, який, як на мене, виглядає трішки по-дитячому: ну на кого це розраховано?..”

Набагато більш поширеним є неповне подання цієї інформації — наприклад, є дані про мову навчання, наявність гуртожитків тощо, але відсутній звіт директора. Звісно, простіше написати, що навчання проводиться державною мовою, гуртожитку немає, вакансій теж…

“Але ж головне — це річний звіт керівника! А тут починаються хитрощі. Наприклад, в одному з міст чимало шкіл (думаю, це була якась централізована ідея) написало на своїх сайтах, що зі звітом директора можна ознайомитись, завітавши до школи. Ви собі уявляєте, як стороння людина з вулиці прийде до закладу і скаже черговій: дайте, будь ласка, звіт директора почитати… — пояснює пан Віталій. — Тобто це пряме обмеження права громадян на інформацію, яке гарантує стаття 30”.

Хтось подає звіт директора у формі презентації на кілька слайдів, де переважають фото з виховних заходів патріотичного спрямування. Мовляв, подивіться, як у нас все гарно та яскраво. Але це не інформація про тенденції розвитку закладу, його фінансовий стан — просто красиві картинки, які є в кожному закладі освіти, адже більшість заходів приурочені до тих самих дат і проводяться за схожим сценарієм.

“Є “оригінали”, які розміщують… скан-копії аркушів звіту, написаних від руки. Хоча я, чесно кажучи, не вірю, що текст звіту не існує в електронному варіанті, — розповідає про свої спостереження пан Віталій. — Дехто просто пише “такого-то числа відбувся звіт, був схвалений одноголосно”, розміщує фото людей в актовій залі, директора на трибуні… і все. Посилання на сам звіт немає. Мовляв, хто треба, той почув, а інші обійдуться”.

Та найбільший, вважає експерт, недолік у забезпеченні інформаційної відкритості закладів освіти — це не актуальна інформація. На багатьох сайтах останні оновлення — не те, що до повномасштабного вторгнення, а ще й до пандемії.

“Чесно, не раз таке бачив: вітають медалістів чи переможців конкурсів ще якогось там 2018/2019 навчального року, десь тим самим часом датований і останній звіт директора… Мимоволі складається враження, що життя в закладі зупинилось, — ділиться експерт. — Хоча йдеться про тилові регіони, де навчання не те, що не припинялось, а й здебільшого відбувається у форматі офлайн або змішаному. Чому ж не можна оновити інформацію на сайті? Тим більше, що її не треба створювати “з нуля, бо все одно готуються якісь звіти для відділу освіти”.

Для дітей, про дітей та руками дітей

Повномасштабне вторгнення сильно змінило географічну мапу освітніх закладів. Багато з них були вимушені перейти на дистанційне навчання через окупацію чи руйнацію населених пунктів. Але саме через соціальні мережі шкіл часто вдавалося підтримувати зв’язок з учнями, які опинилися в різних регіонах і навіть країнах. І у деяких шкіл це виходило дуже щемно і по-справжньому: вони викладали архівні фото і відео з життя школи і міста, монтували спільний випускний вальс, який виконували діти там, де вони зараз проживають, нагадували про можливість попри все отримати у школі не тільки знання, а й психологічну та емоційну підтримку.

Ці сторінки ставали подекуди чи не єдиним інформаційним джерелом для тих, хто опинився в окупації. Наприклад, Лисичанський ліцей Гарант на своїй сторінці у Facebook публікує інформацію не тільки про можливість навчання у них екстерном, а й про умови та можливості продовження навчання у передвищих та вищих закладах, які Україна надає зараз вступникам з окупованих територій.

На сторінках шкіл з’явилися й інші прикмети війни: там можна побачити волонтерські ініціативи, що підтримують вчителі, діти та батьки, а також подяки від військових – за придбані дрони чи надіслані вітальні листівки.

“Окрім новин ліцею, на їхній сторінці у Facebook бачу й інформацію про міські заходи, - пояснює Наталя Тищук, син якої вчиться у ліцеї №1 імені Володимира Красицького у Хмельницькому. - Як переселенка, не завжди могла знати де що шукати, і багато чого цікавого без них просто пропустила б. А ще я бачу позицію закладу, натомість в інших чомусь тільки фото звіти і страх написати зайве. До речі, імпонує й те, що на сторінці дозволені дописи від дітей без впливу дорослих”.

Віталій Голубєв каже. що чудово розуміє вчителів, які мають купу обов’язків, шалене бюрократичне навантаження і мізерну зарплату. Звісно, мало хто за таких умов горітиме бажанням на волонтерських засадах наповнювати сайт закладу. А про окрему оплату за таку роботу, зрозуміло, не йдеться.

“Тому я не стверджую, що варто вигадати для педагогів додаткове “добровільно-примусове” навантаження у вигляді “планового” ведення сайту та соцмереж закладу. Але я вважаю, вихід є, — каже експерт. — В кожній школі є орган учнівського самоврядування. Дуже часто в його складі навіть є спеціальний інформаційний підрозділ. Ось нехай старшокласники й готують, наприклад, по одній новині на тиждень на шкільний сайт про подію, яка відбулася в закладі. А педагог-організатор чи вчитель української мови може лише перевірити готовий текст перед публікацією. Думаю, можна домовитись, наприклад, з учителями української мови, щоб учні-автори публікацій на шкільний сайт отримували за це додаткові бали чи інші бонуси. Таким чином діти матимуть мотивацію та досвід, а школи — практично невичерпний ресурс для наповнення своїх онлайнових майданчиків”.

Головне, вважає експерт, і з цим важко не погодитися, спробувати вийти за межі стандартного “а хто це буде робити, за які гроші?”. Практика, яку в такий спосіб матимуть старшокласники, неабияк стане їм у пригоді в подальшому житті, адже сьогодні ми живемо в еру комунікацій, і якщо подію не розповіли, то вона, вважай, і не відбулась.