Вчитель, який мусить розважати - вже не може вести. Школа, що стала сценою - перестає бути середовищем розвитку.

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Останніми роками в українській освіті з’явилося явище, яке ще десять років тому здавалося б дивним і навіть неприйнятним: учителі та директори шкіл у ролі танцюристів і шоуменів на шкільних сценах,  урочистих лінійках,  випускних вечорах. Наголошую: мова йде не про танці РАЗОМ із учнями  а танці ПЕРЕД учнями. Коли глядачі – учні, їхні батьки та  інші люди, які мали нагоду побачити те шоу.  

Здавалося б - нічого страшного. Музика, рух, емоції. Та насправді перед нами не просто веселий номер - це хореографія безсилля. Танцює не тіло, а втомлена професія, яка шукає бодай якоїсь сцени, де її ще побачать.

Учитель, який колись стояв біля дошки, тепер стоїть перед очима сотень глядачів.. І часто — не з власної волі, а з внутрішньої чи навязаної зовні потреби бути «своїм». Сподобатися глядачам. Отримати схвалення. Зірвати оплески: не за те, що навчив, а за те, що затанцював. Дешево і сердито. «Яжемами » - в захопленні:  побачили приниженого учителя. Розумні колеги, яким вдалося уникнути цього приниження, нервово стискують кулаки так, щоб не побачила директриса. А вона сама – пишається: шоу вдалося.

Наголошую: танці в школі - не зло. Я - за танці з учнями.

Коли вони щирі, коли це момент спільної радості, довіри, коли дорослий не ховається за роль, а просто поруч.

Але я — проти танців перед учнями. Бо це вже не педагогіка. Це пантоміма педагогічного безсилля. У таких виступах не святковість, а професійна капітуляція педагога. Який,  намагаючись довести, що може бути сучасним, веселим, креативним, насправді доводить, що він перестає у власну силу слова, знання й авторитету. Тобто, професійно деградує.

Як не прикро це усвідомлювати, але подібне чудово вписується в парадигму сучасного шкільного життя. Танцюємо перед учнями, щоб сподобатись;  мовчимо, щоб не дратувати начальство;  виконуємо безглузді рішення та доручення, щоб не думати; посміхаємось, щоб вижити; уникаємо складного навчального матеріалу, щоб не втомлювати. І це вже не лише професійна деградація, але і професійна капітуляція.

Подібне свідчить, що  дедалі менше лишається в нашій професії: педагогічного відчуття міри й сорому. Того внутрішнього барометра, який колись відділяв учителя від натовпу — не статусом, а гідністю.

Сьогодні ж межі розмиті. Багато хто справді вже не розуміє, що відбувається. Бо для них лайки замінили сором, а увага - совість.

Їм здається, що «так треба», що це «сучасно», «мотивує», «зближує». Але вони не бачать іншого боку — як це виглядає в очах дітей.

Маю у своєму архів  відео, яке мені надіслав батько старшокласника, котрий зафільмував коментарі учительського танцю однолітками. Я людина не дуже цнотлива, але навіть мені було соромно слухати те, що про своїх учительок у момент їхнього танцю казали їхні учні. До яких вони за кілька хвилин після виступу прийдуть на урок…

Між іншим, світлина, яку додаю до допису – із відео, що є на сайті ліцею. Свідомо подаю її не в дуже чіткій якості. Мені соромно за вчителів. Тобто ми вже не просто танцюємо. Ми цим пишаємось. І, можливо, саме тому так швидко звикаємо до приниження, не помічаючи, як воно перетворюється на буденність.

Учитель, якого заохочують або змушують виконувати роль веселуна, танцюриста, масовика-витівника втрачає головне - право бути собою, бути дорослим, глибоким, строгим, розумним. Тобто - учителем у справжньому розумінні цього слова.

Повага до вчителя не народжується з танцю чи жарту. Вона виростає зі знань, досвіду, чітких принципів і моральної стійкості. Коли дитина бачить у вчителеві лідера - це надихає. Коли бачить замість вчителя «перевдягненого клоуна» - це лише розважає. Дарма, що декому подібне милує око, Але  замилуваний не усвідомлює, що освіта - не розвага. І роль учителя - не розважати. Більше того, коли учитель перетворюється у «перевдягненого клоуна» - він, на мою думку, втрачає гідність А школа, як інституція - втрачає зміст.

Між іншим, у провідних освітніх системах світу (Фінляндія, Естонія, Канада) роль учителя - це повага, автономія, зміст. Вчителі можуть бути неформальними, близькими, людяними — але не втрачають своєї гідності. Ніхто не вимагає від них цирку. Там давно зрозуміли, що в сучасній педагогіці суть не в тому, щоб «бути як діти», а в тому, щоб розуміти їхній світ і навчити не загубитися у великому світі. 

Коли вчитель щодня виконує ролі, які не відповідають суті його професії — він вигорає, знецінюється, втрачає себе. Це боляче, бо мова йде не про індивідуальні випадки, а про загальнонаціональну тенденцію деградації ролі педагога.

Педагогіка гідності — це не пафосне гасло. Це — необхідність. Бо без неї не буде ні сильної школи, ні сильного суспільства.

Бо вчитель, який мусить розважати - вже не може вести. А школа, що стала сценою - перестає бути середовищем розвитку. Настав час вийти з цього хибного кола. І повернутися до суті.

Якщо цього не зробимо, ситуація розвиватиметься в іншому напрямку: рано чи пізно вчителя примусять танцювати стриптиз: у прямому і переносному розумінні цього слова.