Вчителі - не коні

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Що не день, то новина… Міністерство освіти і науки пропонує шкільним педагогам систему підвищення їхньої професійної кваліфікації, у якій є два ключових аспекти. Перший аспект – «гроші ходять за вчителем». Це коли учитель буде отримувати на віртуальну платіжну картку певну суму, яку він зможе заплатити тому суб’єкту надання освітніх послуг, котрого обере сам. Тепер цей суб’єкт називатиметься провайдером. Другий аспект – педагог на спеціальному порталі проходитиме тестування, яке має йому допомогти зрозуміти «на що треба звернути увагу в наступному році або на що скерувати своє підвищення кваліфікації». Бо він, очевидно на думку чиновників зовсім немічний розумом, що без тестування цю істину не пізнає.

Нагадаю, що день тому з Міносвіти лунали думки про необхідність «прокачати» педагогів і «нашарувати» їхні знання. Здається, ці дві ініціативи – з тієї ж чиновницької опери.Логіка та сама: у провалі реформ, на думку чиновників, винуватий вчитель.

Хочу висловити кілька власних думок стосовно цих ідей.

Кому потрібна система «гроші ходять за вчителем?»

Переконаний, що найменш - самому вчителю. Сьогоднішнє інформаційне суспільство дає вчителю необмежені можливості для самоосвіти: онлайн-курси, вебінари, відкриті освітні платформи, доступ до провідних світових ресурсів. Проблема не в інструментах, а в мотивації та умовах для зростання. Якщо педагог хоче розвиватися, він і так знайде шлях. Якщо не хоче — жодна картка чи тестування не зроблять його кращим. Гроші на підвищення кваліфікації без внутрішньої мотивації - це як заливати пальне у машину без двигуна. А мотиваційних механізмі немає і ніхто, включаючи МОН, над ними не працює уже багато років.

То кому потрібна така система? Думаю, швидше за все - афільованим з МОН громадським організаціям, які давно впливають на освітню політику та бачать у цій схемі шанс стати основними споживачами (провайдерами) в освоєнні бюджетних коштів, що «ходитимуть за вчителем». Вона також потрібна чиновникам для чергової картинки та звіту про «реформи», отримання додаткових важелів контролю за педагогами, отримання дивідендів від співробітництва із «правильними провайдерами», яких ті ж самі чиновники і будуть визначати.

2..Навіть, якщо картки і з’являться, та на них «упадуть» 500 чи 1000 гривень на рік, то вибір провайдерів для педагогів буде ілюзією: якісні курси чи інші добротні форми підвищення кваліфікації коштують набагато дорожче. Чи зможе держава раз на рік давати вчителям на підвищення кваліфікації давати $500-1500 CAD, як то є в Канаді, чи $1000-$2000 в Сінгапурі - запитання риторичне. Не виключаю, що про це можна було б мріяти до початку повномасштабного вторгнення, але зараз і у найближчі роки, то це повна утопія.

3.Чиновництво погано знає освітню історію. У 2019 році тодішній Міністр освіти і науки п. Лілія Гриневич, анонсувала спробу запровадження моделі «Гроші ходять за вчителем». Зауважу, що дії пані Гриневич мали потужну підтримку в Парламенті, Уряді, серед освітянської спільноти, у міжнародних партнерів. Для проведення освітніх реформ було достатньо бюджетних коштів та політичної підтримки. Але «гроші за вчителем» так і не пішли. Чи є все це зараз? Коли країна веде багаторічну кровопролитну війну, а Міністру освіти і науки народні депутати в Парламенті кричать «Ганьба».

4.Тестування стало універсальним інструментом - як у 90-х роках пірамідки шіацу: всюди ставлять, усі хвалять, але навіщо – толком ніхто не знає. Оця ідея тестування педагогів на «спеціальному» порталі, яка має допомогти вчителю виявити недоліки у його професійній майстерності, - така ж пірамідка шіацу. Прикро, що чиновники, які керують освітою, досі не зрозуміли просту річ – хороший педагог не той, хто все знає, а той, хто володіє педагогічною майстерністю, яку ніякими тестами перевірити неможливо. Таке тестування – абсурд. Це як оцінювати актора тестом на знання ролі, а не за тим, як він грає на сцені. Або як перевіряти кулінарний талант шеф-кухаря – страва від цього смачнішою не стане. Педагогічна майстерність – не сума знань, як видається чиновникам, котрі пропонують їх «нашаровувати». Це мистецтво взаємодії з дітьми, яке жоден тест ніколи не зможе виміряти. Василь Олександрович Сухомлинський погодився б на таке вимірювання його педагогічної майстерності? І чи пройшов би він атестацію і сертифікацію за сьогоднішніми лекалами?

5.В Україні існує система післядипломної педагогічної освіти. Чи можна назвати її ефективною? Відповіді на це запитання не знаю, тому що результатів жодного серйозного наукового дослідження, якому можна було б вірити, не бачив. І швидше за все, такі дослідження ніхто ніколи не проводив. Чиновники звикли називати все старе «поганим», як правило, на підставі особистих вражень та власних знань. Чи може в цивілізованому суспільстві це бути основою для прийняття якихось рішень про її реформування? Не може.

Більше того, в освітній системі України вже є прикрий досвід, коли стару систему руйнували під гаслами «реформ», а нову так і не запускали, або запускали у вигляді хаосу. Є всі підстави вважати, що так і станеться, коли вольовим зусиллям «гроші підуть за вчителем. Інститути післядипломної освіти, в яких працюють сотні висококваліфікованих педагогів, залишаться без коштів, вчителі можливості оплатити бодай пристойні курси не отримають, але ринок фіктивних сертифікатів і заробітчанства на бюджетних коштах розквітне, як будяччя на занедбаній землі. Іще про одне. Чи проблема в тому, що обласні інститути не можуть платити дивіденди?

Замість резюме.

Перше. Гроші за вчителем без внутрішньої мотивації – це як запрягти коня позаду воза: руху вперед не буде, хоч скільки махати батогом. Потрібно думати не про батіг, а про інше: кінь повинен бути ситим, здоровим, задоволеним життям і працював без примусу. Між іншим, народна приказка каже: «Коня можна привести на водопій, але примусити напитися не можна». А вчителя, виходить, що можна примусити підвищити свою кваліфікацію, давши йому картку і взявши батіг - тестування. Здається, чиновники цього не розуміють. Але вчителі – не коні.

Друге. Замість довгих роздумів над питанням, чи винуватий вчитель у провалі реформ, відповім словами Наполеона Бонапарта: «Немає поганих армій. Є погані полководці».