Вчителька подала до суду на 17 колег через звинувачення у колективній скарзі та вимагала 170 тисяч гривень компенсації: чим усе закінчилося

У ліцеї на Житомирщині 17 учителів направили колективне звернення до селищної ради щодо колеги, звинувативши її у створенні несприятливої психологічної обстановки, упередженому ставленні до педагогів і підбурюванні батьків та учнів.

Ємільчинський районний суд Житомирської області розглянув цивільну справу за позовом учительки історії Степанівського ліцею, яка також є депутатом Ємільчинської селищної ради, до групи педагогічних працівників цього ліцею про захист честі, гідності та ділової репутації, спростування недостовірної інформації та відшкодування моральної шкоди.

Спір виник у зв’язку з колективним зверненням педагогів до голови Ємільчинської селищної ради, копію якого було направлено директору ліцею. Позивачка вважала викладену у зверненні інформацію недостовірною та такою, що порочить її честь, гідність і ділову репутацію, та, зокрема, просила стягнути 170 000 грн моральної шкоди.

Суть справи

Позивачка працює вчителькою історії у Степанівському ліцеї Ємільчинської селищної ради Житомирської області та є депутатом Ємільчинської селищної ради VIII скликання.

29 вересня 2025 року під час наради директор ліцею зачитала колективне звернення педагогічних працівників, адресоване Ємільчинському селищному голові, копію якого було направлено директору навчального закладу. Як установив суд, звернення підписали 17 учителів Степанівського ліцею.

У зверненні зазначалося, що впродовж останніх шести років учителька історії нібито вчиняє дії проти педагогічного колективу, які принижують його престиж та створюють несприятливу психологічну обстановку, що заважає педагогам повноцінно працювати. Також автори звернення стверджували про її упереджене ставлення до вчителів, які викладають у класі, де вона є класним керівником та матір’ю одного з учнів.

Окремо у зверненні йшлося про те, що попереднього року вчителька нібито писала скарги та збирала підписи батьків і учнів з метою звільнення вчителя хімії. Зазначалося також, що адміністрація ліцею проводила анкетування серед учнів щодо дій цього вчителя, але відповідні обставини не підтвердилися.

Крім того, у зверненні стверджувалося, що протягом декількох років учителька історії пише скарги та підбурює батьків і учнів з метою заміни вчительки математики. Автори звернення висловили припущення, що після можливої заміни цього педагога аналогічна робота може проводитися і щодо інших учителів класу, та просили селищного голову вжити відповідних заходів.

Позивачка наполягала, що поширені відомості не відповідають дійсності. Зокрема, вона заперечувала написання скарг та збір підписів проти вчителя хімії. Щодо ситуації з учителькою математики позивачка зазначала, що існувала заява від 30 травня 2025 року на ім’я директора ліцею з проханням замінити цього педагога на 2025–2026 навчальний рік, підписана батьками та учнями відповідного класу, однак це, на її думку, не підтверджувало тверджень про те, що вона протягом кількох років писала скарги та підбурювала батьків і учнів.

На думку позивачки, твердження про вчинення нею дій проти педагогічного колективу, створення несприятливої психологічної обстановки, упереджене ставлення до вчителів і підбурювання батьків та учнів не могли розглядатися лише як оціночні судження, оскільки частина відповідної інформації стосувалася конкретних дій та підлягала перевірці на відповідність дійсності.

Позивачка вказувала, що поширена інформація негативно вплинула на її ділову репутацію як педагогічного працівника та депутата місцевої ради. Вона також пов’язувала появу колективного звернення зі своїм наміром у майбутньому брати участь у конкурсі на посаду директора ліцею та вважала поширення відповідної інформації цілеспрямованою дискредитацією.

Окремим аргументом позову було погіршення стану здоров’я після наради, на якій зачитали звернення. За твердженням позивачки, наступного дня вона звернулася по невідкладну медичну допомогу через підвищення артеріального тиску, з 1 жовтня 2025 року перебувала на лікарняному, а 3 жовтня була направлена на стаціонарне лікування, яке тривало до 10 жовтня 2025 року.

У зв’язку із цим позивачка просила визнати інформацію, поширену шляхом направлення колективного звернення Ємільчинській селищній раді та директору Степанівського ліцею, недостовірною та такою, що порочить її честь, гідність і ділову репутацію. Також вона просила зобов’язати відповідачів протягом десяти днів після набрання судовим рішенням законної сили спростувати цю інформацію шляхом направлення відповідного колективного звернення селищній раді та директору ліцею із посиланням на резолютивну частину рішення суду. Крім того, заявлено вимогу про стягнення 170 000 грн моральної шкоди.

Відповідачі заперечили проти позову. Основним аргументом їхньої позиції було те, що направлення колективного звернення до органу місцевого самоврядування становило реалізацію права, гарантованого статтею 40 Конституції України.

Вони посилалися на правовий підхід, за яким звернення особи до компетентного органу із заявою, що містить певну інформацію, саме по собі не є поширенням недостовірної інформації. Навіть якщо під час перевірки відомості не підтвердилися, ця обставина сама по собі не є достатньою підставою для задоволення позову, якщо особа реалізовувала конституційне право на звернення.

Відповідачі також вважали, що частина висловлювань у зверненні має характер оціночних суджень, які відповідно до статті 30 Закону України «Про інформацію» не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Щодо звернень стосовно вчительки математики відповідачі посилалися на наявність колективної заяви батьків та учнів з проханням про її заміну, підписаної, серед інших, і позивачкою. Водночас позивачка заперечувала таке трактування, зазначаючи, що підписувала відповідну заяву як мати учня, а не як педагогічний працівник, а сама наявність однієї заяви не підтверджує твердження про багаторічне написання скарг і підбурювання батьків та учнів.

Сторони також по-різному оцінювали компетенцію Ємільчинської селищної ради щодо розгляду колективного звернення. Позивачка стверджувала, що питання призначення, звільнення чи заміни педагогічних працівників та внутрішніх відносин у педагогічному колективі не належать безпосередньо до компетенції селищного голови, а тому направлення звернення органу місцевого самоврядування мало на меті не вирішення трудового питання, а поширення негативної інформації про неї.

Відповідачі натомість зазначали, що Ємільчинська селищна рада є засновником Степанівського ліцею, а закон покладає на засновника обов’язок забезпечувати та контролювати створення безпечного і здорового освітнього середовища. На їхню думку, питання психологічного клімату, конфліктів та можливого морального тиску в закладі освіти належать до сфери, у якій засновник має відповідні контрольні повноваження.

Матеріалами справи також установлено, що після надходження колективного звернення Ємільчинська селищна рада не прийняла щодо позивачки жодного управлінського рішення, дисциплінарні заходи до неї не застосовувалися, а підстав для прийняття рішень дисциплінарного характеру встановлено не було.

Позиція та висновки суду

Надаючи правову оцінку спору, суд виходив із конституційних та цивільно-правових гарантій захисту честі, гідності й ділової репутації та водночас із необхідності забезпечення свободи вираження поглядів і права громадян на звернення.

Суд нагадав, що відповідно до статті 3 Конституції України честь і гідність людини визнаються найвищою соціальною цінністю, а стаття 32 Конституції гарантує судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе та право на відшкодування шкоди, завданої поширенням такої інформації.

Честь, гідність і ділова репутація відповідно до статті 201 Цивільного кодексу України є особистими немайновими благами. Статті 297 та 299 ЦК України закріплюють право кожного на повагу до гідності та честі й на недоторканність ділової репутації. Частина перша статті 277 ЦК України передбачає право фізичної особи на спростування недостовірної інформації, якщо внаслідок її поширення порушено особисті немайнові права.

Суд зазначив, що для задоволення позову про захист честі, гідності та ділової репутації необхідна сукупність юридично значимих обставин: має бути встановлений факт поширення інформації, її належність до позивача, недостовірність цієї інформації та порушення внаслідок її поширення особистих немайнових прав.

Недостовірною є інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало, або про події, які існували, але відомості про них є неповними чи перекрученими.

Водночас суд звернув увагу на положення статті 30 Закону України «Про інформацію», відповідно до яких ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є, зокрема, висловлювання, які не містять фактичних даних, критика та оцінка дій, а також висловлювання, які з огляду на використані мовностилістичні засоби не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані. Такі судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Суд також послався на статтю 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтю 34 Конституції України щодо права на свободу вираження поглядів. Суд зауважив, що під час вирішення спорів про захист честі, гідності та ділової репутації необхідно забезпечувати баланс між правом на свободу думки і слова та правом на повагу до людської гідності, невтручання в особисте життя і судовий захист від недостовірної інформації.

У цьому контексті суд урахував правові висновки Верховного Суду, зокрема викладені у постанові від 22 лютого 2023 року у справі № 757/39521/20 та постанові від 5 травня 2026 року у справі № 201/11217/23.

Однак вирішальне значення для результату цієї справи суд надав правовій природі самого колективного звернення.

Відповідно до статті 40 Конституції України кожен має право направляти індивідуальні або колективні письмові звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб, які зобов’язані розглянути такі звернення та надати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Суд виходив із того, що якщо особа звертається до компетентного органу із заявою, у якій міститься певна інформація, а цей орган уповноважений її перевірити та надати відповідь, саме по собі непідтвердження відповідної інформації за результатами перевірки не може бути достатньою підставою для задоволення позову про її спростування. У такій ситуації йдеться про реалізацію права, гарантованого статтею 40 Конституції України, а не про поширення недостовірної інформації.

Такий підхід, як зазначив суд, відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 21 березня 2019 року у справі № 727/5418/17, а також застосовувався Верховним Судом у низці інших справ щодо співвідношення права на звернення та захисту ділової репутації.

Суд також послався на статті 1 та 19 Закону України «Про звернення громадян», якими передбачено право громадян звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій із заявами, скаргами і пропозиціями та обов’язок відповідних суб’єктів у межах своїх повноважень об’єктивно, всебічно і своєчасно перевіряти такі звернення.

Оцінюючи аргумент позивачки про відсутність у Ємільчинської селищної ради компетенції щодо розгляду відповідного звернення, суд установив, що колективне звернення було адресоване голові селищної ради як представнику засновника закладу загальної середньої освіти.

Суд врахував положення статті 25 Закону України «Про освіту», відповідно до якої засновник закладу освіти забезпечує та контролює створення у закладі безпечного, здорового та інклюзивного освітнього середовища. Поняття безпечного освітнього середовища охоплює, зокрема, умови, які унеможливлюють заподіяння учасникам освітнього процесу моральної шкоди та спрямовані на забезпечення належного психологічного середовища.

Крім того, суд урахував положення статті 37 Закону України «Про повну загальну середню освіту», яка передбачає здійснення засновником закладу загальної середньої освіти визначених законом повноважень щодо заснованого ним закладу.

Отже, суд не погодився з доводом про те, що звернення було спрямовано суб’єкту, який взагалі не мав повноважень реагувати на порушені в ньому питання.

Суд дійшов висновку, що особа не може бути притягнута до цивільно-правової відповідальності за реалізацію права на звернення до компетентних органів. У зв’язку із цим суд прямо зазначив, що не досліджує характер інформації, викладеної у зверненні відповідачів, та не здійснює оцінку її достовірності.

Суд погодився з доводами відповідачів про те, що їхнє звернення до органу місцевого самоврядування, а також направлення копії за місцем роботи позивачки директору ліцею щодо дій, які автори звернення вважали неправомірними, було реалізацією права на звернення відповідно до статті 40 Конституції України та Закону України «Про звернення громадян». Саме по собі таке звернення не може вважатися поширенням недостовірної інформації.

При цьому суд окремо підкреслив, що право на звернення не можна ототожнювати з безумовним правом поширювати будь-які відомості. Право, гарантоване статтею 40 Конституції України, повинно здійснюватися добросовісно, а наведені у зверненні відомості мають оцінюватися у контексті мети та змісту звернення.

Суд також урахував, що після отримання звернення Ємільчинська селищна рада не прийняла щодо позивачки жодного негативного рішення, не застосувала дисциплінарних заходів і не встановила підстав для такого реагування. За висновком суду, сам факт направлення звернення не призвів до юридично значимого погіршення правового становища позивачки.

Установлені обставини, на переконання суду, не свідчили про порушення особистих немайнових прав позивачки внаслідок направлення колективного звернення. Суд відхилив аргумент про те, що саме непідтвердження окремих викладених у зверненні обставин є достатньою підставою для визнання інформації недостовірною.

Суд послався також на постанову Верховного Суду від 3 жовтня 2023 року у справі № 756/4720/20, у якій зазначено, що особа, реалізуючи право на звернення, не вважається такою, що поширила недостовірну інформацію у розумінні статті 277 ЦК України, а позивач повинен довести протиправність дій відповідача та порушення своїх особистих немайнових прав.

Окремо суд розглянув питання статусу позивачки як депутата місцевої ради. Суд погодився з тим, що сам по собі такий статус не позбавляє особу права на захист честі, гідності та ділової репутації. Водночас статус депутата може враховуватися при визначенні меж допустимої критики та суспільного інтересу до діяльності особи.

Разом із тим у цій справі суд не визнав питання про статус позивачки як публічної особи визначальним. Зміст колективного звернення передусім стосувався її діяльності у закладі освіти та взаємовідносин із педагогічним колективом. Вирішальними для спору суд назвав характер спірної інформації, спосіб її поширення та мету звернення.

Щодо вимоги про стягнення 170 000 грн моральної шкоди суд зазначив, що для цивільно-правової відповідальності необхідна наявність передбачених законом складових. Оскільки протиправності дій відповідачів під час направлення колективного звернення та порушення особистих немайнових прав позивачки суд не встановив, відсутня одна з обов’язкових складових цивільно-правової відповідальності, що виключає можливість задоволення вимоги про відшкодування моральної шкоди.

Саме по собі звернення позивачки по медичну допомогу після проведення наради суд не визнав достатнім доказом того, що погіршення стану її здоров’я перебувало у причинному зв’язку саме з діями відповідачів щодо направлення колективного звернення. Інших належних і допустимих доказів на підтвердження такого причинного зв’язку суду надано не було.

Щодо інших доводів сторін суд зазначив, що ті аргументи та міркування, яким окремо не надано оцінки в рішенні, не мають вирішального значення для правильного вирішення спору та не спростовують зроблених висновків. Суд послався на практику ЄСПЛ у справах «Проніна проти України» та «Трофимчук проти України», відповідно до якої обов’язок суду мотивувати рішення не означає необхідності надавати детальну відповідь на кожний аргумент сторони.

За результатами розгляду справи № 277/417/26 суд визнав позовні вимоги про захист честі, гідності та ділової репутації, спростування недостовірної інформації та відшкодування моральної шкоди необґрунтованими та відмовив у їх задоволенні.