Від Храму знань до освітнього шарварку. Куди скочується українська школа?

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Перший варіант назви цього есе був такий: «Чи стане українська школа борделем? Чи вже стала». Саме так. Різко, жорстко, навіть брутально. І я довго думав, чи не залишити саме його — настільки промовистими стали події шкільної реальності.

Але зрештою свідомо відмовився. Не можу дозволити собі говорити грубо й принизливо про ШКОЛУ. Якою б вона сьогодні не була — вона залишається найбільшою надією країни. Тому я обрав іншу метафору з нашої мови — той очний, безжальний і водночас гідний образ, який знайшов у  Святослава Караванського - «шарварок». 

Це слово передає суть напрочуд точно: гамір, метушня, безлад, шум, у якому губиться сенс: середовище, де правила не працюють, дисципліна не тримає, а колись сакральний Храм знань стає схожим на стихійний базар, де кожен живе сам по собі. Такий собі ОСВІТНІЙ ШАРВАРОК. 

І тепер — без прикрас. Без сентиментів. Без м’яких епітетів.

Бо те, що ви зараз прочитаєте, — не перебільшення і не художня гіпербола.

Це реальність української школи, описана у Facebook вчителькою Lyudmila Vlasenko. Після її слів слово «Храм» уже не вимовляється так легко.

Вона досвідчена педагогиня, з багаторічним стажем.

Вона не драматизує й не ховається за анонімністю.

Вона просто описала свій новий 8-й клас: «І почалося це у вересні цього навчального року, коли я прийшла навчати новий для мене 8 клас…

Ніколи не бачила такої зневаги одне до одного й до вчителя.

Починається це з перших хвилин уроку, коли ти, натхненний, з купою цікавинок і грандіозними планами, заходиш до класу, вітаєшся з учнями — але навзаєм повне ігнорування…Я ще намагалася заплющити очі на те, що пів класу сидить у навушниках і гаджетах…Але того, що я побачила далі, я прийняти не можу й не хочу. Це — відбірні триповерхові матюки, розбірки, ігри в карти, ноги на партах — і все це відкрито, нахабно, без жодної реакції на намагання достукатися. А що далі?..»

Це — не окремий інцидент. Це рентген того, що сьогодні відбувається у величезній кількості українських шкіл. Подібних дописів, можливо із трішки м’якшими висловами,  зустрічав і зустрічаю в соцмережах чимало. Про них чую від багатьох учителів і керівників шкіл. Навіть особливих зусиль докладати не потрібно для того, щоб переконатися – це правда: варто лише зайти у Тік-Ток… Школа, яка колись була сакральним місцем, таки дійсно перетворилася у… освітній шарварок: театр масок і облуди;  хаотичний, шумний, безладний простір, де немає сенсу; місце деморалізації вчительства і утвердження «служби розваг» для учнів.

Чому так сталося. На мою думку, є чотири причини цього явища. 

I. Український підліток не бачить цінності освіти. Ефемерні твердження, що «це потрібно для життя» ними не сприймаються. Бо вони стали іншими; цифровими, нетерплячими, розсіяними, емоційними, не здатними узагальнювати та аналізувати. 

Натомість, підлітки бачать, що у владі можна бути, не маючи гарної освіти. У бізнесі успіх найменше залежить від диплома. Можна не мати освіти і стати політиком. Можна списати дисертацію, а потім від неї відмовитися. 

Іншими словами – підлітки  добре знають, що означають слова «соціальний ліфт». І усвідомлюють – для успішного руху ним освіта не потрібна. Тому і запитують: «Навіщо вона?» Хтось із дорослих наважиться на це питання дати відповідь, яка їх влаштує? Зважаючи на українські реалії. 

2. Українська шкільна освіта стала примусовою. 

І це друга ключова причина падіння — не менш важлива, ніж перша.

Над українською школою й досі висить радянська догма:

обов’язкова повна загальна середня освіта до 18 років.

Спадок імперії, який за тридцять років Незалежності ми так і не наважилися переосмислити. 

Чому ніхто не хоче говорити про те, що 80% українських старшокласників приходять щодня до школи тому, що «так треба»: вони в ній лише протирають штани і тусуються з такими ж, реально заважаючи здобувати освіту тим, хто цього насправді хоче.

Школа ж у відповідь імітує процес: розважає, підлаштовується, не вимагає, не перевантажує, бо інакше учень «не витримає», «перевтомиться», «втратить інтерес». 

Усе це призвело до відомої всім правди, яку ніхто не хоче вимовляти вголос: повна загальна середня освіта перестала бути привілеєм і правом — вона стала милостинею, яка втратила цінність. Перебування школі дедалі більше стає  схожим на примусову «відсидку», а не на шлях розвитку чи вибору.

Чи повинні всі мати повну середню освіту? Ні. Це має бути право, а не милостиня, роздача якої державі коштує занадто дорого в усіх сенсах. 

Для багатьох європейських країн норма: після 9 класу — різні траєкторії розвитку. Хочеш — іди у ліцей і готуйся до університету. Хочеш — іди в професійний коледж. Хочеш — працюй і здобувай освіту пізніше. А у нас — усе навпаки.

Українська модель говорить підлітку: «Ми будемо насильно піклуватися про твою загальну середню освіту до 18 років. Навіть якщо ти мрієш про професію барбера, автомеханіка, кухаря чи фотографа». У Концепції профільної школи передбачено, що професійні коледжі також будуть продовжувати обов’язково надавати загальну середню освіту. Хоч відповісти на питання для чого - ніхто не може.  І вітчизняний досвід впровадження загальноосвітньої підготовки у професійно-технічну освіту не переконав: школяризація професійної освіти – даремне витрачання ресурсів і часу. Які було б краще спрямувати на професійну підготовку.  Але догма тисне…

Сучасного підлітка примусити здобувати загальну середню освіту, це однаково, що примусити коня напитися води, якщо він її не хоче. Але цього ніяк зрозуміти не можемо. Упевнений, що навіть профільна школа у тому варіанті, який пропонується, цю проблему не вирішить. Хіба що, зажене її у більш глибоке провалля. 

3. Ми відучили дітей працювати. І дивуємося, що вони не хочуть працювати.

В усіх країнах, учні яких демонструють найкращі результати у міжнародних порівняльних дослідженнях якості освіти, фізична праця у школі — така ж невід’ємна складова навчального процесу, як дзвінок на урок. Починаючи від звичайного вологого прибирання класів і коридорів,

закінчуючи чергуванням у їдальнях — накриванням столів, прибиранням після прийому їжі, участю в підтриманні порядку. Це будні сучасних шкіл Японії, Сінгапуру, Південної Кореї, Естонії, Фінляндії.

Чому?  Тому що там добре розуміють: дитина, яка не звикла працювати руками, не працюватиме й головою. Дисципліна і зусилля формують мозок так само, як і тіло.

А що у нас? Ми вилучили працю зі школи. Ми «гуманізували» все до рівня: не перевтомити, не вимагати, не навантажувати, не дисциплінувати. У результаті отримали покоління, яке: не знає, що зусилля — це норма; не вміє долати труднощі; не розуміє цінності результату; не поважає правила; не відчуває меж.

Це не провина дітей. Це провина нашої псевдогуманної школи, яка перетворилася на центр розваг і кормління. Тобто — саме на той освітній шарварок, про який ідеться в цьому есе.

Тому я не можу без гіркої іронії читати заяви освітніх керманичів, що низькі результати українських учнів у міжнародних дослідженнях — це наслідок: пандемії, війни, освітніх втрат, стресу, проблем доступності.

Панове, відкрийте результати PISA чи TIMSS доковідного і довоєнного років. Нас там не було серед лідерів навіть у першій тридцятці. Й ми це чудово знаємо.

Причина одна: українських дітей відучили від праці — і фізичної, і розумової. Дитина, яка ніколи не пережила досвід системної праці,

не здатна до системного навчання. Вона здатна лише до участі у шарварку. 

4. Коли вчитель безправний, а учень безкарний — шарварок стає нормою.

Якщо говорити чесно, одна з найболючіших причин освітнього шарварку — повна безправність учителя. І не треба тут шукати складних пояснень. Усе дуже просто. 

Учитель сьогодні в Україні має обов’язки, але майже не має прав.

Учень і батьки мають права, але майже не мають відповідальності.

Ось і вся формула, яка руйнує школу швидше, ніж будь-яка війна, пандемія чи реформа.

 У нашій шкільній освіті немає жодного дієвого механізму відповідальності учня. Жодного.

Учня не можна виключити зі школи — навіть якщо він систематично зриває уроки, кричить матюки, провокує бійки, знущається з однокласників або відверто зневажає вчителя. Учня не можна відсторонити від навчання на якийсь період, змусивши його опанувати матеріал самостійно — хоча це нормальна практика у багатьох країнах світу. Батьків страшенно складно притягнути до адміністративної відповідальності за неналежне виховання, як це передбачено в десятках європейських систем освіти. Учень не несе жодних наслідків за свідоме порушення правил внутрішнього розпорядку. Школа не має правових інструментів, щоби створити межі поведінки — лише умовляння, прохання, «роботу з класним керівником» і… безпорадність.

І коли учень бачить, що йому нічого не буде, він робить очевидний висновок: можна все.

Саме в цей момент Храм знань починає перетворюватися на освітній шарварок.

У багатьох країнах це вирішено дуже просто. Без жодних сентенцій та моралізаторства: учень, який заважає іншим вчитися, може бути усунений на 1–5 днів із обов’язковим самостійним опрацюванням матеріалу; за систематичні порушення — переведення до спеціальних класів або іншого закладу; за прогули та поведінкові порушення — адміністративні штрафи для батьків; за фізичну агресію — миттєве відсторонення, інколи з участю органів опіки; за булінг — офіційний протокол і реальні юридичні наслідки.

І результат дуже простий: є межа — є школа. Немає межі — є шарварок.

А що у  нас?

У нас учитель може хіба що: зробити зауваження; викликати батьків (інколи – із небезпекою для фізичного і психічного здоров’я); провести виховну (!) бесіду; написати доповідну директору чи привести учня до нього (якщо захоче йти);  залучити психолога і… терпіти далі. 

Іншими словами: вчитель не має повноважень, директор не має повноважень, а держава не хоче брати на себе відповідальність за правила.

У такій системі будь-який учень може зірвати урок.

А будь-який учитель може лише стояти перед класом і намагатися не зламатися. І саме тому, багато вчителів вирішують покинути школу. Дарма, що таке рішення для багатьох дуже боляче. Але його приймають. Недарма посеред поточного навчального року в 40% шкіл України – вакансії. І лава запасних порожня. Лише дивні  люди можуть вважати, що від анонсованого підвищення зарплати у наступному році на цій лаві буде тісно від бажаючих зануритися в шарварок. 

Безкарність породжує анархію. Анархія породжує шарварок. Так працює будь-яка людська спільнота. Школа — не виняток.

Ми створили покоління, яке добре знає: воно користується благом, за яке не потрібно платити ані зусиллям, ані дисципліною, ані повагою.

Так не працює жодна інституція в цивілізованому суспільстві.

Коли школа не може захистити вчителя, не може захистити учня, який хоче вчитися, не може захистити саму ідею освіти, вона перестає бути школою. І перетворюється на те, про що йдеться в цьому есе: на освітній шарварок, де кожен робить, що хоче, і ніхто не несе відповідальності.

І на завершення хочу згадати одну метафору — жорстку, але точну.

У всесвіті DC Comics існує Red Lantern Corps — персонажі, керовані не розумом, а чистою люттю. Вони не визнають правил, норм, стримування.

Вони існують у постійному вибуху емоцій.

Вибачте, але значна частина наших класів усе більше нагадує саме це. У середовищі, де: крик сильніший за слово вчителя, агресія сильніша за дисципліну, емоція сильніша за норму, а наслідків не існує, — вчитель перетворюється на беззбройного героя серед стихії.

Це не метафора. Це — портрет української школи, який ми вперто уникаємо бачити.

Ми можемо довго ховатися за реформами, за презентаціями, за гаслами «освіта для життя». Можемо перекладати відповідальність на пандемію, війну чи «освітні втрати». Але правда дуже проста: ми самі перетворили Храм знань на освітній шарварок. На простір, де вчитель беззахисний.

Учень немотивований. Правила не працюють. Ідея освіти знецінена.

Але є речі, які не можна замовчувати вічно.

У цивілізованих країнах школу називали й називають Храмом знань —

місцем, де панують зусилля, дисципліна, тиша, гідність і сенс.

А тепер скажімо чесно: сьогоднішня українська школа — це Храм?

Чи гучний освітній шарварок, у якому кожен кричить голосніше за іншого?

Скажу так, як є: на мою думку – шарварок. Мабуть, що не у всіх школах. Але в дуже і дуже багатьох. Тому мені соромно сьогодні називати українську школу Храмом знань. І ще більше соромно, що ми довели її до стану, коли таке питання взагалі набуло сенсу.

Що робити? Для початку на рівні законодавства вирішити ті чотири ключові проблеми, про які я писав у цих роздумах:

1. Повернути цінність освіти. Освіта має стати правом і привілеєм, а не примусовою милостинею без сенсу.

2. Позбутися радянської догми про обов’язкову повну середню освіту до 18 років. Дати підліткам реальний вибір траєкторій, а не одну дорогу «за Концепцією».

3. Повернути працю у школу. Фізичну, розумову, навчальну.

Без зусилля немає ні дисципліни, ні розвитку, ні результату.

4. Встановити відповідальність. Учителеві — права.

Школі — повноваження. Учневі та батькам — реальні наслідки за порушення правил.

Без цього ми й далі житимемо не в школі — а в освітньому шарварку, який лише імітує Храм, але давно перестав ним бути.

***Ілюстрація до цих роздумів – із DC Comics  Red Lantern Corps