Війну за дітей Україна, схоже, вже програла

Автор: Володимир Страшко, СЕО Unicorn School, PhD in Economics, ментор та член Етичного комітету Міжнародної бізнес-спільноти Board

«Садок вишневий коло хати,

Ашраф працює з Василем».

Під час відрядження у Лондон у мене була нагода поспілкуватися з багатьма українцями, які живуть там. Переважно це підприємці, які переїхали до Британії після 24 лютого 2022 року.

Тож хочу поділитися своїми спостереженнями.

Багато хто з них налаштований повернутися в Україну після завершення гарячої фази війни. У цього спрямування є як емоційне, так і раціональне зерно: люди сумують за домом, прагнуть до звичного соціального кола, хочуть більше працювати у своєму бізнесі (якщо він має офлайн складову тут). Але у цього повернення є ще один нюанс.

! Ніхто з них не планує повертати разом з собою своїх дітей. Ще раз: жодна людина не планує забирати дітей до України.

Мова йде виключно про те, щоб жити на дві країни: діти в Англії, сам то тут, то там. Аргументація залізна: хочу кращого майбутнього для дитини, а через те, що вона вже адаптувалася, добре вивчила мову та завела друзів, буде нерозумно все це у неї відбирати.

Краще майбутнє дитини – не в Україні. Ось такий майндсет. Ба більше: багато хто аргументує вибір країни для проживання саме можливостями власних дітей.

Заради цікавості після поїздки поспілкувався зі знайомими, які мешкають в інших країнах, не в Британії.

Моя невелика фокус-група показала, що ситуація приблизно така сама: сам я, може, і повернусь (але навряд остаточно), діти – ні.

Виняток складають наймані працівники, які не можуть побудувати карʼєру, схожу на ту, що була в Україні. Та люди з зовсім малими дітьми (хоча і тут не все так однозначно).

Тож, друзі, війну за дітей ми, схоже, вже програли. Їх буде менше.

А якщо дитина, умовно, класі в 7 виїхала в той самий Лондон і вже живе там 3 роки, то з Україною її повʼязуватимуть хіба що дитячі спогади. Сама вона себе буде вважати мешканцем аж ніяк ні Києва чи Харкова, ні. Що вже й казати про тих, хто молодший за віком.

Відтак, якщо моя статистика близька до правди, матимемо ми з вами чудову альтернативу: або вічна бідність через брак робочої сили і, банально, населення для нормального функціонування економіки нашої ще доволі великої країни, або ж перетворення України на мультиетнічну та полікультурну країну, у якій трудові мігранти та, згодом, їхні сімʼї почнуть грати помітну роль.

Третьої альтернативи, схоже, не існує. Сподіватися на масове повернення людей не варто. Навіть якщо хтось і повернеться, діти їх залишаться там.