Автор: Галина Сищук, учитель, м. Харків
Одним із найскладніших завдань для моїх учнів останніми днями був опис овочевої рослини.
І справа тут не в рівні володіння писемним мовленням, а в кількості життєвого досвіду, який стає все нижчим і нижчим.
Діти поняття не мають, як виглядає кущ солодкого перцю. На чому росте кабачок.
Урбанізація? Вони і не мають цього знати, живучи у місті?
Чи, все ж таки, ми маємо справу з наслідками викривлення фокусу у вихованні? Я давно говорю про цю проблему в розрізі освіти.
Та зараз розумію, що вона глибша – у фокусі соціуму на розвиток дитини.
Ми сконцентровані на ранньому розвитку, обкладаємо дітей гуртками, ментальними арифметиками, іноземними мовами – все, щоб підготувати підґрунтя для академічної успішності і, на рівні держави, гарних результатів дослідження PISA.
Це глобальна піар-акція, яка зводить академічну успішність до абсолюту й досягається через абстрактність у навчанні.
А один із моїх учнів не вміє надувати повітряну кульку. Не може втримати її губами і руками так, щоб надути.
Більшість дітей у класі не вміють стрибати через скакалку.
Вони мають труднощі з вкладанням канцелярії в папку, підручників у рюкзак чи карток у коробку.
Закриті вдома ковідом і війною, заколихані телефонами й планшетами, перенасичені новомодними розвивальними техніками, діти втрачають головне – можливість взаємодіяти зі світом та отримувати досвід.
Чому так сталося?
Та ми ж самі все це зробили, коли насичували уроки презентаціями й роздавали призи за інтерактивність у навчанні. Я теж їх вигравала і пишалась цим.
Тепер же популяризації потребує вирощування квітів, прання рушників і підмітання віничком (написано з посмішкою).
Діяльнісна освіта, зміна програмного навантаження на користь збільшення напрямів, що потребують фізичної взаємодії з довкіллям, – це можливість вирощувати сади й закривати консервацію.
Не для того, щоб виростити робітників замість директорів. А для того, щоб не втратити покоління, якому відкрили віртуальний світ – і він забрав у них самозарадність.
Коментарі
Додати коментар