Чергова «реформа»: підвищення ціни на контракт

Автор: Сергій Захарін, державний секретар Міністерства освіти і науки України (2021 – 2023), доктор економічних наук, професор.

В інформаційний простір знову увірвалась чергова новина про чергову «епохальну освітню реформу». Заступник міністра освіти і науки України Михайло Винницький в інтерв’ю виданню «Дзеркало тижня» заявив, що очікує зростання середньої вартості навчання за контрактною формою від 35–38 тисяч до 50 тисяч гривень на рік. «Ми розуміємо, що така вартість контракту для багатьох наших громадян є непосильною», – відверто розповів пан Михайло.

За законами мікроекономіки, на вільному ринку підвищення ціни завжди призводить до зниження кількості покупців. Відчутне підвищення вартості навчання на контрактній формі (з 35–38 тисяч до 50 тисяч – тобто на 35–43%) неодмінно має призвести до того, що значна кількість потенційних покупців (абітурієнтів) переорієнтуються на навчання у іноземних закладах.

Журналістка, за традицією, не стала ставити заступнику міністра «незручних» запитань. А заступник міністра, за традицією, продовжував некритично ретранслювати свої думки і фантазії.

Згодом новину про очікуване підвищення вартості контрактного навчання було «розтиражовано» на інших сайтах.

Коли йдеться про оплату освітніх послуг – у кінцевому підсумку це питання доступу до освіти. Для українського суспільства це питання є традиційно чутливим. Саме тому ми вирішили зупинитися на цій проблемі – вдумливо і без істерики.

Що ж сталося? 11 квітня 2025 року Кабінет Міністрів України ухвалив постанову № 417, якою вніс зміни до постанови від 24 грудня 2019 року № 1146 «Про розподіл видатків державного бюджету між закладами вищої освіти на основі показників їх освітньої, наукової та міжнародної діяльності» та до постанови від 3 березня 2020 року № 191 «Деякі питання запровадження індикативної собівартості».

Окремі пункти Порядку формування мінімального розміру плати за навчання для здобуття вищої освіти на основі індикативної собівартості (він був затверджений постановою № 191) викладені в новій редакції. Зокрема, оновлено формулу, за якою окремі заклади вищої освіти мають рахувати та застосовувати так звану «індикативну собівартість».

Цікаво, що «нову формулу» мають застосовувати не всі заклади, а лише ті, які отримували в попередньому календарному році бюджетні асигнування загального фонду державного бюджету на підготовку здобувачів вищої освіти на умовах державного замовлення (згідно постанови № 1146). Це і державні заклади, і частина приватних (ті, які виконують державне замовлення).

Спробуємо написати простою мовою. Всі заклади, які отримували бюджетні гроші для фінансування державного замовлення, мають встановити розмір плати навчання на контракті в обсязі, у якому бюджет оплачував (оплачує) навчання студента-«бюджетника». Умовно кажучи, якщо бюджет виділяв на навчання студента-«бюджетника» 50 тисяч гривень на рік – плата на контракті має бути не менше 50 тисяч.

На перший погляд, таке рішення видається логічним. Здається цілком справедливим, що заклад вищої освіти буде отримувати за навчання студентів однакову фіксовану суму – незалежно від джерела фінансування здобуття їхньої освіти. Але це тільки на перший погляд.

Проблема полягає в тому, що бюджет оплачує багато так званих «непродуктивних» витрат закладів вищої освіти – зокрема, зарплату «зайвих» працівників (і навіть викладачів), роботу збиткових підрозділів (інколи йдеться про їдальні, гуртожитки, друкарні), утримання майна (у тому числі будівель), що не використовується тощо. Окремі заклади висувають ініціативи про приватизацію або передачу цього майна стороннім організаціям, але в значній кількості випадків це неможливо.

І тут виникає цілком очевидне питання: а чому всі ці «непродуктивні» витрати має оплачувати студент-контрактник?

Логічної відповіді немає.

Плата, яку вносять студенти-контрактники, зараховується до спецфонду і використовується закладом освіти в статутній діяльності з урахуванням вимог бюджетного та освітнього законодавства. Ці гроші є потужним джерелом фінансування повноцінного функціонування закладу в умовах обмеженого бюджету. Заклади вищої освіти змушені «ганятися» за контрактником не лише через бажання заробити, а в першу чергу через гострий дефіцит бюджетного фінансування.

Михайло Винницький у згаданому інтерв’ю зробив спробу заспокоїти вступників та їхніх батьків: «…частину цієї вартості компенсує держава через гранти. Отже, якщо раніше контрактник самостійно сплачував за контракт, наприклад, 38 тисяч гривень, то зараз, за підвищеної вартості, він платитиме 35 тисяч, а ще 15–16 тисяч отримає у формі гранту. В такому разі й вартість навчання збільшується, й держава підтримує сильних абітурієнтів».

Іншими словами, заступник міністра пропонує «непродуктивні витрати» перекласти на всіх платників податків (адже освітні гранти оплачує бюджет, який формується за рахунок податків).

Заступник міністра також не повідомив, що освітніх грантів дочекаються далеко не всі вступники, а лише ті, хто відповідає певним критеріям (щороку вони змінюються).

Окрім того, рішення про збільшення суми видатків на фінансування освітніх грантів ще не ухвалено. Не виключено, що органи управління фінансами будуть наполягати на збільшенні розміру цього фінансування не на 35-43%, а лише на індекс інфляції (біля 10-15%). А отже – де-факто ми обговорюємо не реалії економічного життя, а лише чиїсь фантазії.

Показово, що журналістка інтернет-видання в ці проблеми не заглиблюється і критичних питань заступнику міністра не ставить. Саме в такому форматі нинішнім освітнім управлінцям протягом останніх двох років дуже зручно роздавати нескінченні «паркетні» інтерв’ю та звітуватися про так звані «реформи».

На моє глибоке переконання, реформа під назвою «індикативна собівартість» потребує суттєвої модернізації.

Постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2020 р. № 191 «Деякі питання запровадження індикативної собівартості», яку підписав Олексій Гончарук, затверджено Порядок формування мінімального розміру плати за навчання для здобуття вищої освіти на основі індикативної собівартості.

Слід зазначити, що у жодному економічному чи фінансовому словнику поняття «індикативна собівартість» не існує. Собівартість – це обсяг фактичних витрат для виробництва певного ринкового продукту (товару, послуги). До цього обсягу включаються прямі матеріальні витрати (закупівля матеріалів та послуг, необхідних для вироблення продукту) та витрати на оплату праці.

Інколи до собівартості включаються окремі додаткові витрати (приміром, вартість послуг з транспортування товарів). Кожний продукт, який пропонується суб’єктом господарюванням (підприємством, підприємцем, закладом освіти тощо) на ринку, має свою власну (унікальну) собівартість.

Якщо держава встановила «індикативну собівартість» одночасно для багатьох суб’єктів ринку (закладів вищої освіти) – тоді йдеться про що завгодно, але не про собівартість у її класичному розумінні.

До того ж, наразі держава (профільне міністерство) просто не володіє інформацією про витрати на підготовку певного студента на певному рівні освіти на певній спеціальності на певній освітній програмі.

Отже, профільне міністерство не спроможне дати суспільству об’єктивну інформацію про собівартість освітньої послуги в кожному індивідуальному випадку. Але при цьому наполягає на застосуванні якоїсь «уявної собівартості» під час формування ціни на контракт.

«Індикативна собівартість» – це словосполучення, яке придумали «агенти та агентки змін» для того, аби впровадити в освітній простір чиїсь дуже неоднозначні фантазії.

Очевидно, що насправді «реформатори» у 2020 році запровадили не «індикативну собівартість», а «граничну ціну». Але цього правового поняття в офіційних документах навмисно не вживали.

По-перше, вища освіта не є видом економічної діяльності, у якому дозволено застосовувати механізми державного регулювання цін і відповідних важелів державного контролю.

По-друге, згідно пункту 2 статті 12 Закону України «Про ціни і ціноутворення», державні регульовані ціни повинні бути економічно обґрунтованими (забезпечувати відповідність ціни на товар витратам на його виробництво, продаж (реалізацію) та прибуток від його продажу (реалізації). У сфері вищої освіти повноцінно застосувати вказане положення, як ми вже вказували, неможливо.

Представники профільного міністерства пафосно і бездоказово заявляють, що підвищення цін на контракти дозволить підвищити якість навчання у закладах вищої освіти. Буцімто завдяки підвищенню цін заклади вищої освіти зможуть отримувати додатковий дохід і направляти зібрані кошти на модернізацію освітнього процесу (закупівля навчального обладнання), а також підвищити зарплату викладачам.

Дивно, але протягом 2020–2025 років ми, прості освітяни, не бачили жодного серйозного звіту із серйозними розрахунками: яким чином і в якій мірі запровадження так званої «індикативної собівартості» вплинуло на зростання так званої «якості освіти».

У сфері вищої освіти є ще одна особливість. Послугу у сфері вищої освіти пересічна людина купує один раз на життя. Ухвалюючи рішення про оформлення контракту на навчання, потенційний покупець не має досвіду споживання відповідної послуги. А тому, вирішуючи питання про вступ до закладу вищої освіти, орієнтується не на наявний власний досвід споживання (адже його просто не існує), а на низку індивідуальних очікувань (фантазій). Одне серед цих очікувань – помірна ціна.

Зависока ціна на навчання – навіть якщо йдеться про високу якість освітнього продукту – може стати причиною відмови від споживання цього продукту.

Іншими словами, в умовах української дійсності громадяни (абітурієнти), які планували споживати освітні послуги за помірними цінами, можуть просто переорієнтуватися, з метою економії коштів, на споживання таких послуг за кордоном (приміром, у Польщі або Словаччині).

Освітні реформи мають спиратися на кілька простих принципів. Зокрема: інструменти регулювання (у тому числі економічні важелі – встановлення «порогових цін», навіть якщо це питання замасковане словосполученням «індикативна собівартість») слід використовувати в першу чергу для розвитку інтелектуального потенціалу суспільства та підтримки продуктивної освітньої діяльності. А не для того, аби насаджувати чиїсь химерні ідеї.

Було б дуже непогано, аби під час обговорення освітньої політики українське суспільство мало змогу частіше вислуховували думку досвідчених фахівців, а не лише тих, хто не має жодного реального досвіду роботи у жодному закладі освіти нашої багатостраждальної країни.

P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.