Чому абітурієнти до вишів не обирають інженерію

Автор: Анна Мінюкова, інженер шляхів сполучення, асистентка кафедри мостів, тунелів і гідротехнічних споруд Національного транспортного університету, експертка Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти

Усі говорять про те, що країні потрібні інженери. Що це важлива та затребувана професія. Що буде відновлення, великі бюджети, фінансування.

Але давайте подивимось на реальність. Відсутність стабільного ринку праці, гарантій зайнятості та держзамовлення на молодих інженерів не роблять дані спеціальності перспективними.

Абітурієнти та їхні батьки бачать поточну ситуацію із зарплатами та можливостями на підприємствах, авіації і залізниці. Майбутні студенти думають за професії, де платять гроші (тут і зараз). А не якесь ефемерне відновлення, бо інженер в Україні – на мінімалці.

Водночас вчитися на технічних спеціальностях значно складніше. Закінчити університет, вивчити теоретичну механіку, опір матеріалів, навчитися проєктувати мости – усе це зовсім не означає, що людина буде стабільно заробляти або жити гідно. У тих же юристів більша «мобільність» – можна бути керівником будь-чого, у тому числі і підприємств інфраструктурно-транспортних галузей, де хороший фахівець у більшості випадків може вирости максимум до головного інженера.

Інженерна професія в інфраструктурі не має стабільного циклу – лише хаотичні хвилі піару й краху. В історії України були кілька періодів, коли інженерна професія мала попит.

Перший – будівництво траси Київ – Одеса (2002–2004). Уперше за багато років у галузі з’явився стабільний попит на кваліфікованих спеціалістів, а робота кипіла.

Другий – підготовка до Євро-2012 (2010–2012). Масштабні реконструкції аеропортів, вокзалів, будівництво нових доріг і транспортних розв’язок створили умови для зростання професії. Тоді зарплати стали більш конкурентними, а на ринку праці з’явилося чимало вакансій для інженерів різних профілів.

Ще один сплеск стався з початком програми «Велике будівництво» (2019–2021). Завдяки значному фінансуванню дорожньо-будівельна галузь знову ожила – відновилися великі проєкти, а попит на інженерні кадри зріс. Професія знову стала актуальною, а молодь почала бачити перспективи.

Проте між цими періодами завжди були роки спадів, скорочень і безробіття. Після кожного «буму» слідували затримки фінансування, замороження об’єктів і масові скорочення. Фахівці втрачали роботу, змушені були шукати заробітки за кордоном або змінювати професію. Такі цикли створювали атмосферу невизначеності і невпевненості у майбутньому, що й стало однією з головних причин відтоку кадрів та низького інтересу молоді до інженерних спеціальностей.

Більшість студентів ще під час навчання йдуть працювати, але не за спеціальністю – бо там не платять. Студенти не дурні. Вони швидко розуміють, що офіціант, кур’єр або касир з першого курсу заробляє більше, ніж інженер на випуску.

Щоб отримувати достойну заробітну плату, треба бути хорошим інженером. Але проблема в тому, що українські виші вже давно не випускають інженерів у класичному розумінні цього слова. Вони випускають освічену людину, яка вміє користуватись методичними вказівками, правилами та нормами, але не розуміє їхньої логіки.

Вища технічна освіта дедалі менше пов’язана з реальним інженерним процесом, так само, як і українська інженерна наука все далі від практичної потреби галузі. Це результат поступового, системного спрощення. З року в рік знижували планку, прибирали складне, зменшували вимоги.

Для прикладу, за освітньою програмою «Мости і транспортні тунелі», яка історично вважається однією з найскладніших і найпрестижніших інженерних спеціальностей, у 2025 році середній бал НМТ серед вступників становить лише 135 балів. Це майже мінімальний прохідний поріг, отже, багато вступників не мають достатньої підготовки з математики, фізики, української.

При тому один важливий показник, який демонструє справжню мотивацію абітурієнтів, – це пріоритетність поданих заяв. У 2025 році серед вступників на інженерні спеціальності лише одиниці обирали їх як перший пріоритет. Більшість ставила цю спеціальність десь п’ятою, восьмою або навіть дванадцятою – просто «щоб щось було». Це означає, що левова частка заяв – неусвідомлені та випадкові.

Формально конкурс є, але його створюють не ті, хто хоче стати інженером, а ті, хто просто намагається вступити хоч кудись. У поєднанні з низьким середнім балом це формує тривожну картину: в інженерну освіту потрапляють нецілеспрямовані та слабо підготовлені абітурієнти, а система змушена пристосовуватись до їхнього рівня, знижуючи планку ще більше.

Парадокс у тому, що система підготовки інженерів залежить не від якості студентів, а від їх кількості. Щоб зберегти навантаження, ставки й освітні програми, кафедри змушені триматися за кожного – навіть якщо студент не мотивований, не здатний до навчання або взагалі не має інтересу до професії.

Відрахування таких студентів – це загроза для існування самої програми. Тому відраховують лише в крайньому випадку, а викладачі змушені знижувати вимоги, спрощувати завдання, підлаштовуватись.

Освіта перетворюється на формальність. А сам студент часто сприймає навчання не як шлях до фаху, а як соціальну норму: «треба мати диплом». Водночас сам фах не гарантує ні гідної зарплати, ні роботи за спеціальністю, тож зусилля здаються марними.

Поки відрахування буде сприйматись як загроза для кафедри, а не як інструмент підтримки якості – нічого не зміниться.

І поки бюджетне місце розглядатимуть як «соціальний бонус», а не як інвестицію в фахівця – технічна освіта залишатиметься імітацією.

В інженерні спеціальності будуть йти, якщо буде де працювати і якщо буде нормальна ринкова заробітна плата. Люди не можуть жити від політичного проєкту до проєкту. І поки немає інституційної стратегії, довгострокового фінансування і гарантій оплати, – ця галузь не буде привабливою для студентів.