Дашборд замість вчителя: посібник з подолання реальності

Автор: Максим Михайленко

МОН викотив «посібник з подолання освітніх втрат». Коротко: це не стільки про дітей, скільки про те, як зробити втрати керованими в Excel і красиво звітувати «вгору» — школа → громада → держава.

КОРОТКА АНОТАЦІЯ (ЩО САМЕ ПРОПОНУЮТЬ)

Посібник пропонує школам і громадам “системний підхід”:

• постійна діагностика (вхідні/короткі зрізи, оновлення даних кожні 6–8 тижнів);

• “цифрова карта освітніх втрат”, індикатори, моніторинг, вертикальна передача показників;

• план “інтервенцій” (консультації, “тижні надолуження”, СЕН, робота з батьками);

• тьюторство, але як “роль”, бо посади/ставки немає;

• декларація про “відкритість даних” (ключові індикатори у відкритому форматі);

• для громад — стратегія з бюджетом, щоб простіше заходити в донорські/грантові програми.

Тобто: вам дадуть чеклісти, таблиці, ролі, протоколи, “цикл управління” — щоб усе виглядало як керований процес. Діти в укриттях, зате показники в дашбордах — стабільність.

А тепер — про справжні мотиви (і чому це небезпечно)

1) «ПЕРЕКЛАСТИ ВИКОНАННЯ ВНИЗ»: ШКОЛА І ВЧИТЕЛЬ ЯК УНІВЕРСАЛЬНИЙ ВИКОНАВЕЦЬ

Логіка проста: держава пише методичку, а вчитель:

діагностує, заповнює карти, веде індикатори, складає звіти, “надолужує” — і все це в умовах дефіциту кадрів, тривог і вигорання.

Проблема не в діагностиці. Проблема в тому, що діагностика без ресурсу перетворюється на менеджмент-театр:

ми не додали ставок, не розвантажили клас, не дали час і підтримку — зате додали “регулярне оновлення даних”.

Це як лікувати перелом вимірюванням температури: термометрів більше, кістка та сама.

2) «ІНДУСТРІЯ РОЛЕЙ/КУРСІВ/СЕРТИФІКАЦІЙ»: РИНОК НАВКОЛО ШКОЛИ, А НЕ ДОПОМОГА ШКОЛІ

Окрема “краса” — тьюторство, яке посібник просуває, але одразу визнає: посади немає.

Переклад на людську мову: “Ми хочемо тьютора. Грошей на тьютора немає. Тому тьютор у вас буде. Як роль.”

Це бюрократична алхімія: перетворюємо повітря на обов’язки, а потім урочисто продаємо школі “рішення” у вигляді курсів, тренерів і сертифікацій.

І ТУТ КЛЮЧОВЕ: ТЬЮТОР — ЦЕ СИМПТОМ, А НЕ РІШЕННЯ

Потреба в тьюторі часто виникає тому, що система підкинула школі задачі, не давши інструментів:

• асистент учителя/спеціальний педагог/психолог — “якось буде”;

• класи великі, час на індивідуальну роботу — нуль;

• інклюзію впроваджують як універсальний прапор, але частині дітей потрібні інші форми (спеціалізовані програми, окремі умови, інша організація навчання).

У посібнику багато “правильних слів” про підтримку, але майже немає конкретики, що робити там, де інклюзія без реального ресурсу стає або демагогією, або знущанням:

хто і за які години працює з дитиною? яка норма навантаження? хто відповідає за результат? де ставки? де фінансування? де протоколи?

3) «ПІДШТОВХНУТИ ДО ЦИФРОВІЗАЦІЇ ТА ЦЕНТРАЛІЗОВАНОГО КОНТУРУ ДАНИХ»: ЦИФРОВЕ ПРОФІЛЮВАННЯ З ДИТИНСТВА

Найнебезпечніше — це не “цифрова карта” як така. Найнебезпечніше — централізований контур даних про дітей.

Посібник фактично нормалізує ідею:

• регулярно збирати про учня не лише навчальні результати, а й психоемоційні, соціальні та інші маркери;

• передавати їх “угору” як систему індикаторів;

• частину показників робити “відкритими”.

А тепер питання без істерики, чисто інженерно:

Хто гарантує, що ці дані не підуть у профілювання особистості?

Сьогодні — “освітні втрати”. Завтра — “ризиковий профіль”. Післязавтра — “рекомендована траєкторія” і “обмеження доступу”.

Коли держава привчає школу збирати й централізувати дані про дитину змалечку, ми добровільно будуємо те, що потім дуже важко демонтувати - паноптикум під виглядом "турботи". Цифровий концтабір не починається з колючого дроту — він починається з “чекліста” і “дашборду”.

ЧОМУ “ЦИФРОВІ КАБІНЕТИ” ТА ПЛАТФОРМИ ВИГЛЯДАЮТЬ СУМНІВНО САМЕ ЗАРАЗ

Бо за останні роки ми вже бачили достатньо “цифрових нововведень”, які:

• від’їдають час учителя на заповнення полів;

• живуть власним життям і змінюються частіше, ніж навчальні програми;

• не додають ані вчителя в клас, ані години, ані тиші без тривог.

Коли немає світла й стабільного навчального режиму, ставка на “ще одну платформу” — це як латати дах презентацією. Посібник як “план робіт без ресурсу” — це ризик:

1. ще один шар бюрократії замість реальної підтримки;

2. легалізація “ролей без ставок”;

3. нормалізація централізованого збору даних про дітей — прямий шлях до профілювання.