Автор: Володимир Онацький
Останні тижні ми спостерігаємо дуже знайому для української політики схему. Спочатку в інформаційний простір вкидають ідею, яка гарантовано викличе бурю: зміна умов праці для педагогів, строкові контракти, збільшення навантаження, перегляд соціальних гарантій. Усе це подається як «реформа», хоча насправді є тестом - чи готові вчителі промовчати.
Педагоги вибухнули. І це нормально. Бо мова йшла про професійне виживання.
І коли суспільний опір став очевидним, комітет ВРУ раптом оголошує: «Ми нічого не змінюємо. Ми за вчителів. Ми вас почули». Тобто, пожежу, яку створили самі, — самі ж і “погасили”. І виглядають рятівниками і захисниками освітян.
А тепер — по суті й на пальцях.
1. Влада не дуже й хотіла ламати систему — але якби ми промовчали, зробила б це. Адже, не було жодної глибокої реформи, не було концепції, не було аналізу.
Була звичайна «проба пера»:
якщо суспільство не реагує - запускаємо. Якщо реагує - робимо вигляд, що це був лише «проєкт для обговорення».
2. Реакція освітян зламала сценарій — але не принесла жодного покращення.
Педагоги миттєво мобілізувалися: звернення, пости, петиції. І комітет відступив — але так, щоб отримати оплески.
Результат цієї бурі:
- умови праці не покращено;
- система гарантій не посилена;
- зарплати не підвищені;
- стаття 61 Закону “Про освіту” (три мінімальні зарплати) як була невиконаною, так і залишилася.
Ми просто відбили атаку — але нічого не здобули.
3. А найважливіше — ми загубили корупційний скандал.
Усі ці штучні «освітні бурі» накрили країну саме в той момент, коли суспільство було зосереджене на темі, яка мала би стати політичною кризою — плівки Міндіча, корупційні зв’язки, впливи, рішення, масштаби.
Скандал, який за нормальних умов валить уряди, у нас тихо розчинився між:
- «контрактами, яких не буде»;
- «ініціативами, які скасували»;
- «обговоренням, яке виявилося фейком».
Ми перестали говорити про те, хто і за що відповідає, хто мав би піти, які висновки мали би зробити державні інституції. Штучна хвиля в освіті перекрила реальний шторм корупції. Це - не випадковість. Це - технологія.
4. Тим часом стаття 61 “раптом” з’явилася в риториці лише зараз - перед виборами.
Усю каденцію комітет нічого не робив для її виконання:
- жодного дієвого законопроєкту;
- жодних бюджетних рішень;
- жодного тиску на уряд.
Стаття 61 лежала мертвою нормою — доки не настав передвиборчий рік.
І ось тепер комітет позиціонується як «головний захисник учителя» і «борець за справедливість».
Це не про педагогів.
Це про електоральну арифметику.
5. І тут - найболючіше. Педагоги виснажені до межі.
Стан спільноти зараз - втома, шалена втома, виснаження.
Настільки, що вже не хочеться чути нічого:
- ні про контракти;
- ні про зарплати;
- ні про майбутні «реформи»;
- ні навіть про корупційний скандал.
Бо нервова система не витримує.
Бо кожна нова хвиля вибиває сили.
Бо війна, тривоги, перевантаження, бюрократія — усе перемішано.
А в такому стані педагогічну спільноту можна заглушити будь-яким штучним шумом.
Саме так і роблять.
6. То для чого розхитують освіту?
Щоб:
- знизити очікування;
- перевести гнів у виснаження;
- відволікти від корупції;
- зібрати репутаційні бонуси перед виборами;
- показати красиву картинку замість реальних дій;
- створити ілюзію “перемоги освітян” там, де перемоги не було.
І головне - щоб ніхто не питав:
«А де відповідальність за корупцію? А де наші три мінімальні зарплати?»
Освіту розхитують не тому, що хочуть її покращити. А тому, що вона — найзручніший полігон для маніпуляцій. І найвтомленіша спільнота, якій простіше вкинути страх і потім “героїчно” його прибрати.
Але ми маємо право не на “фух, пронесло”, а на чесні правила,
стабільність, і зарплату, гарантовану законом. І на країну, де корупційні скандали не губляться, а приводять до наслідків.
P.S.
А, може, не треба так про нашу владу?
Вона ж старається…
Коментарі
Додати коментар