Доки пишемо писанки, доти існуватиме світ: Як святкували Великдень наші пращури

Чи знаєте ви, що таке кукуци та як їх робити? Може, куштували цвіклі чи готували «чорну сіль» на Чистий четвер? Що означає «сукати» свічку та навіщо наші пращури крали в шинкаря стару бочку в ніч на Великдень? Як грати в «довгу березу» та проводити «Волочільний понеділок»? Навіщо незаміжній дівчині куштувати 12 пасок у 12 господинь? Усе це автентичні українські традиції на Великдень! Тож насолоджуймось новими знаннями та забираймо традиції, які припали до серця, у свою родину.

Сучасний Великдень — не винятково церковне свято. Нині навіть той, хто зазвичай не живе за літургійним календарем, святить паску, розговляється ковбасою, проводить Великдень за родинним столом. А чи замислювались ви, яких автентичних великодніх традицій дотримувались наші пращури? Освіторія.Медіа публікує цікавезні факти про це тепле свято, занурившись у дослідження цілої плеяди фольклористів із «Путівника українськими звичаями. Великдень» від Zagoriy Foundation.

— Великдень — багатовимірне свято. Як у минулому, так і зараз, Великдень проявляється в різних сферах життя людини та спільноти. Іноді може здатися, що, якщо в родині не було певного звичаю чи обряду, про який чуємо з лекцій чи літератури, то в нас якесь неповне чи не зовсім правильне свято. Це не так. Традиції змінюються з плином часу або ж і зовсім зникають, — розповідає кандидатка історичних наук Олена Брайченко. — Циклічність, повторюваність дій і ритуалів давали й дають змогу унормувати простір навколо себе, відчувати себе частиною суспільної структури, а не хаосу.

Чи ви готові разом з нами подивитись на Великдень через призму народних обрядів, звичаїв і практики?

Вербиця, Вербич, «Баськова» або «Бечкова» неділя

— Шостий тиждень Великого посту в українців називається вербним або квітним (повʼязано з розквітом природи). Апогей тижня — неділя. За біблійними віруваннями, цього дня Ісус Христос увійшов у Єрусалим. Люди урочисто зустрічали Його, розкидаючи на шляху пальмове листя, звідси ще одна назва — Пальмова неділя. Віряни Західного обряду й сьогодні освячують гілочки пальм. Для українських теренів пальма не характерна. У нас заведено освячувати вербу, а неділя називається Вербною, — розповідає Ярина Закальська, провідна фахівчиня з фольклористики Центру фольклору та етнографії ННІ філології КНУ імені Тараса Шевченка.

Пращури називали Вербну неділю по-різному: Вербиця, Вербич, Шуткова, Бечкова, Баськова, Квітна. «Шуткова» від дієслова schützen (нім.) — захистити. «Баськова» від слова баська (вівця), адже вербові бруньки мʼякі й пухнасті, наче ягнятка. «Бечкова», імовірно від звуків овець «бе». Інколи ще називали «Вербич» і «Вербниця».

Напередодні свята, у суботу, господиня дому виготовляла вербовий букет. На Заході зазвичай брали нерозквітлу вербу, у Центральному і Східному регіонах України любили пишні «котики». Окрім гілочок верби, там могли опинитися і сезонні квіти, і раніше освячена зелень (свято Маковія чи Спаса) — тоді цілющість множилася в рази.

Ілюстрація Маргарити Якименко

Після освячення верби люди вдаряють один одного гілочками з побажанням сили та здоровʼя. Бʼються і діти, і дорослі прямо на подвірʼї церкви, примовляючи:

«Не я б’ю — верба б’є, за тиждень Великдень, будь здоровий як вода, а великий як верба, а багатий як земля»

«Баська б’є — не заб’є. За тиждень Великдень прийде»

«Не я б’ю — бечка б’є. Віднині за тиждень — Великдень»

«Не я б’ю — лоза б’є. Не вмирай — червоної крашанки дожидай!»

«Верба б’є — не я б’ю, за тиждень — Великдень, недалечко червоне яєчко»

Освячені вербові котики вважалися помічними для здоров’я: якщо з’їсти вербового «котика», то цілий рік не буде горло боліти. Фольклористка Д. Анцибор зазначає, що освячені гілочки верби також клали до купелі немовлят для захисту.

Страсний тиждень: останні великодні приготування

Ілюстрація Маргарити Якименко

У сьомий, останній, тиждень перед Великоднем, як і в перший, дотримуються дуже строгого посту. Цей час називають Страсним тижнем, а ще трапляються назви — Білий, Страшний, Чистий, Живний. Саме тоді тривають останні приготування до Великодня. У понеділок, наприклад, білили хату, мили вікна, мазали глиною підлогу. Батько й сини прибирали в господарських будівлях.

У Страсний четвер правиться особлива служба в церкві — Страсті Христові. Цього дня освячують свічку в церкві. Її готували вручну — сукали.

«Гріємо, гріємо, даємо!»

І до сьогодні у деяких селах Гуцульщини зберігся цікавий звичай — кукуцування. «Діти відвідують родичів і сусідів у межах своїх кутків та отримують від дорослих писанку та кукуц (булочку) або писанку та зозульку (печену) за Царство небесне, при цьому дякують та кажуть «простибі», тобто бажають прощення та відпущення гріхів померлим родичам тих, хто дає «за простибі».

Кукуци. Ілюстрація Маргарити Якименко

Діти ходять поодинці або невеликими групами зранку і до початку церковної служби. Примовляють під вікнами: «Грійте діда! Грійте діда! Грійте діда! Дайте хліба! Аби вам овечки, аби вам ягнички, аби вам телички!» Кличуть доти, доки з хати не обізветься голос і не промовить: «Гріємо, гріємо, даємо!»

Страсна п’ятниця — день, коли Ісуса розіп’яли на хресті. До винесення з церкви Плащаниці нічого не їдять, упродовж дня не виконують жодних робіт. Цього дня навіть дзвони в церкві не дзвонять. Під час винесення із церкви Плащаниці малі хлопці стукають у дерев’яне калатало, нагадуючи про те, як Христа розпинали на хресті.

Чистий четвер

У цей день купалися, готували «чорну» сіль, випікали паску, робили крашанки й писанки. Етнографи розповідають, що, за повір’ям, «цього дня до сходу сонця ворон носить із гнізда своїх дітей купати в річці. Вірили, що ті, хто скупається раніше від воронячих дітей, будуть упродовж року здоровими та щасливими. Хворі люди також купалися вдосвіта, щоби позбутися хвороби». До води могли кидати освячені напередодні гілочки верби. Воду, у якій купалися хворі люди, виливали на перехресті.

Цього дня також готували сіль (Четвергову) для освячення на Великдень. «Господині брали грудку солі, загортали її в ганчірку та клали в піч. Коли ганчірка обгорить, сіль збирали. Від тривалої дії високої температури сіль ставала темного кольору, тому її ще називають «чорною».

Таємниці випікання пасок

Саме в Чистий четвер (або ж іще в суботу) господині випікали великодній хліб, який мав різні назви відповідно до регіональних особливостей. Здебільшого пекли паску. У деяких регіонах готували баби, бабки або сирні паски. Рецепт обрядового хліба передавався в родині з покоління в покоління жіночою лінією.

Щоби паска гарно вдалася, господині:

❊ одягають чистий одяг;

❊ всіх інших просять вийти — тісто добре сходить тоді, коли в кухні тепло, немає протягів, ніхто не метушиться;

❊ мають помолитися, запалити свічку: це вербальне вираження прохання про заступництво вищих сил;

Пасківник. Фото зі спільного проєкту Zagoriy Foundation та Мрії Марії

Раніше тісто вимішували в ночвах, іноді протягом години. Вершечок паски прикрашають залежно від регіону: виробами з тіста — пташками, шишками, колосками, косичками, хрестиками, геометрично-рослинними орнаментами. У деяких регіонах випечену паску змащують білою мастикою.

Є цікаві прикмети, пов’язані з пасками:

• поки паска печеться, господиня не має права сісти, щоби паска «не сіла». Якщо спечена паска вийшла високою, великою, рівною, то рік для членів родини обіцяв бути добрим.

• якщо паска тріскає, западає, то це погана прикмета. Вірили, що впродовж року хтось із членів родини занедужає чи, не дай Боже, помре.

• якщо незаміжня дівчина хотіла вийти заміж упродовж року, то їй треба було скуштувати 12 пасок у 12 різних господинь.

•  Навіть після того, як паска засохне чи скибки впадуть на підлогу, хліб не викидають. Дають худобі або висушують на сухарі.

До речі, паску наші предки часто їли з крашанками, вершковим маслом чи печеною підчеревиною — вона не завжди була солодкою, як ми до того звикли.

Як фарбували великодні яйця в давнину

День перед Великоднем присвячували останнім приготуванням до свята. Дівчата пишуть писанки (у деяких регіонах — у Страсний четвер). Існує повір’я, що «допоки ми пишемо писанки, до того часу існуватиме світ».

Писанка — сире яйце видувають і розписують за допомогою писачка, воску та фарб.

Крашанка — яйце варять і зафарбовують в один колір. Найчастіше — у червоний — як символ Воскресіння Христа.

Крапанка — яйце цяткують воском і занурюють у барвник.

Дряпанка — яйце фарбують у темний колір і голкою видряпують орнамент.

Сучасне фарбування крашанок натуральними барвниками. Фото зі спільного проєкту НЕЗАЙМАНА та QDRO

Для фарбування використовували природні барвники: лушпиння цибулі, буряковий квас, відвар із зеленого листя, ягід. Сьогодні вони знову набирають популярності. Воду, у якій варилися яйця на крашанки, дівчата використовували для вмивання, аби личко було гарним. На сам Великдень діти бавилися крашанками в різні ігри: «Відгадки», «У котка», «Навбитки», «У кидка».

Розговіння

— Перед тим, як почати розговини господар казав: «Дай, Боже, і на той рік дочекатися цього світлого Христового Воскресіння в щасті та здоров’ї!» Присутні відповідали: «Дай, Боже!». Потім наливали в череп’яну миску води, клали принесену із церкви крашанку і вмивалися, терли крашанкою щоки, щоб завжди були рум’яні. Бувало, що освяченим салом мастили щоки, ніс та губи, щоб влітку сонце і вітер не тріскали шкіри. Також зі святим хлібом заходили до корови, вітались: «Христос Воскрес!» — розповідає фольклористка Ірина Барамба. — Починали святкову трапезу з розрізання свяченої крашанки на стільки частин, скільки було членів сім’ї. Кожен мовчки з’їдав свій окраєць, а потім брався до інших страв.

Великодні гостини та наїдки

Крашанками та паскою починали недільний сніданок і обід — ритуал розговіння. На стіл також ставлять вершкове масло, сирну плесканку і коники (Гуцульщина). Аби виробити сирних коників з вершниками потрібно мати неабияке вміння та досвід, а ще потрібну консистенцію сиру. В Україні досі збережена традиція «христосуватись» — вигукувати «Христос Воскрес» і обмінюватися крашанками.

У минулому обовʼязковою стравою до Великодня було ціле печене молочне порося, начинене гречаною кашею, а заможніші господарі використовували рис, що підкреслювало їхній соціальний статус. Ті ж, хто не міг дозволити собі таку розкіш, запікали цілу щуку чи іншу рибину в маслі. Серед Великодніх страв зустрінемо пироги з м’ясною начинкою, кільце печеної ковбаси, сальцесон, киші чи кров’яні ковбаси, ковбаси, начинені пшоном чи картоплею, драглі або ж холодець, печену ягнятину, локшину з гускою, вуджене м’ясо, сало, печену підчеревину. На Слобожанщині готували смажених ягнят, індичок та гостили копченими окістами.

Багато родин, які не могли собі дозволити широкий асортимент м’ясних страв на Великдень, тримали у діжечках кільце ковбаси чи шматок солонини ще з Різдва. Досить довгий час в Україні зберігалась давня практика збереження м’ясних продуктів у смальці. Для цього кільця ковбаси вкладали у макітру/глиняний горщик та заливали розтопленим смальцем. Без доступу кисню такі продукти легко зберігались кілька місяців.

Святковий стіл. Ілюстрація Маргарити Якименко

Обов’язковим до м’ясних страв подавали хрін чи цвіклі — буряк з хроном. Вважалось, що на Великдень неодмінно потрібно скуштувати пекучого кореня: зʼїси невеликий шматочок і хрін допоможе, коли заблукаєш у лісі.

Цвіклі. Ілюстрація Маргарити Якименко

Вогнища, віра та великодні обряди.

Як єдналась спільнота?

— Важливим дійством було розпалювання вогню у ніч із суботи на неділю. Вважалося, що «вогнище під Великдень — то так, як Ісусові присвічували, коли він мав воскреснути». Великодні вогні творили залежно від регіону України, — розповідає Ірина Барамба, провідна фахівчиня із фольклористики Центру фольклору та етнографії ННІ філології КНУ імені Тараса Шевченка. — На Київщині брали суху вербу чи дуб — «бо в сухому дереві нечиста сила ховається». Розпалювали на горбі чи майдані під церквою, та так, щоб полумʼя виднілося на все село, і навіть на сусідні. Або ж треба було вкрасти в шинкаря стару бочку, діжу або колесо від старого воза, щоби цим розпалити вогнище. А на Поділлі парубкам треба було випросити або вкрасти дерев’яну річ у попа — «бо то святий вогонь».

— Великдень святкують три дні, не лише на рівні родини, але і громади, — продовжує фольклористка Олена Брайченко. — Перший день заведено проводити більше з родиною. Традиція збиратись на Великдень усією родиною в батьківській хаті, розділяти між усіма членами освячену в церкві паску та яйце — звичай, який зберегли до сьогодні. Другий і третій день — гуляння молоді біля церкви. У минулому колективні святкування молоді після Великодня мали ритуалізований характер. Після Великоднього сніданку, парубочі й дівочі громади збирались разом, водили хороводи, гойдались на великих гойдалках.

По обіді молодь та одружені пари сходилися на цвинтар. Підлітки вчилися дзвонити в дзвони, а парубки грали в «довгу березу»:

Кілька хлопців, розмістившись шеренгою один від одного на 10 кроків, схилялись на коліно і пригинали голову. Той, що позаду перестрибував передніх і також займав подібну позу. Гра закінчувалася тоді, коли «довга береза» обійшла довкіл церкви.

Ілюстрація Маргарити Якименко

Увечері хлопці йшли до дівчат по писанки. Якщо дівчина давала парубкові пару розмальованих яєць, то хлопець зобов’язувався на третій день Великодня «відгуляти писанки», тобто найняти музик і запросити її в танок.

Обряди після Великодня: «Волочільний» та «Обливальний» понеділок

Розподіляються на два окремих дійства — христосувальні обходи з назвами: «Волочільний понеділок» та «Обливальний понеділок».

У «Волочільний понеділок» («Волочебний понеділок», «Волочінник») українці ходять один до одного, христосуються та обмінюються писанками. Залежно від того, до кого йдуть у гості, такий несуть гостинець. Жінка йде до баби-повитухи, що в неї приймала пологи. Бере гостинець: горілку, три калачі, три яблука або крашанки. Усе це залишається бабі, а горілку разом випивають. Кум до кума, а кума до куми. На гостинець беруть: три калачі, три яблука або крашанки. Горілку господар дає свою, один калач повертає назад, а все решту залишає собі.

А в «Поливальний», «Водяний» або «Обливальний» понеділок ще до сходу сонця дівчата йшли вмиватися до криниць. Хлопці тим часом уже підстерігали їх. Як тільки відерце з водою з’являлося на криниці, парубок, що уподобав дівчину і хотів дружити з нею, зненацька обливав її. Це вважалося природною витівкою. Могли обливати й біля потічків та річок. Дівчина, котру хлопець облив водою, мала подарувати йому писанку.