Fata morgana української профільної школи

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Кілька днів тому я отримав відеозапис зібрання батьків в одному з ліцеїв міста Бровари на Київщині. Йшлося про те, що в межах формування мережі профільних закладів освіти їхній ліцей буде реорганізовано.

Місцева керівниця освітньої галузі, образно кажучи, «із шкіри вилазила», перетворившись на чарівницю з легенд про короля Артура — фею Моргана. Вона намагалася створити перед батьками фантастичний міраж нового й небувалого щастя української освіти — профільної школи.

Але батьки, очевидно, вже давно вийшли з того віку, коли вірять у казки чиновників, які беруть на себе роль чарівників. Вони їй не вірили. І робили це цілком обґрунтовано. Батьки інтуїтивно відчули те, що освітні чиновники або соромляться, або не наважуються сказати вголос: ідея профільної школи в Україні сьогодні виглядає водночас привабливою здалеку і дедалі примарнішою щоразу, коли намагаєшся зрозуміти, як вона реально працюватиме  на завершальному етапі Нової української школи.

Перш ніж заглиблюватися в проблему далі — щоб уникнути будь-яких інсинуацій — одразу зазначу: ідею профільної школи я підтримую. Хоча б тому, що немає жодної потреби двом третинам українських старшокласників, образно кажучи, протирати штани в школі, здобуваючи повну загальну середню освіту, якої вони не хочуть і сенсу якої не бачать. До школи вони часто ходять лише тому, що «так потрібно», або щоб просто «потусуватися». І саме в цьому є одна із найбільших проблем сучасної української освіти, коріння якої в радянських часах. 

Отже, 1 вересня 2027 року в Україні має стартувати профільна школа. 

За задумом ідеологів реформи, схема найбільш узагальнено виглядатиме так. Учні, які завершили 9 клас Нової української школи, поділятимуться на два потоки. Перший — значно менший — прямуватиме до академічних ліцеїв, де готуватимуть до вступу в університети. Другий — значно більший — до професійних ліцеїв, основним завданням яких стане здобуття професійної освіти.

Міністерство освіти і науки розгорнуло доволі активну кампанію з просування ідеї профільної школи. Вебінари, пресконференції, поїздки його керівників регіонами з метою «роз’яснення сутності», численні презентації й публічні монологи з обіцянками раю і кисельних берегів. Затверджено Державний стандарт профільної середньої освіти. Більше того — запущено апробацію змісту профільної освіти майже у сотні закладів загальної середньої освіти.

І все це могло б виглядати переконливо, якби не одне «але». Саме ця апробація сьогодні нагадує не що інше, як спробу в старенькі «Жигулі» радянського автопрому встановити сучасний двигун від «Мерседеса».

Чому саме «Жигулі»? Тому що в межах старої — по суті радянської — моделі закладу освіти вирішили експериментальним способом «перевірити» новий зміст. Який і є, образно кажучи, тим новим двигуном…

На чому базується такий висновок?  В Україні й досі ніхто чітко не знає, що таке академічний чи професійний ліцей як заклад освіти,   як організаційно-педагогічна форма здобуття повної загальної середньої освіти. У нас досі немає Типового положення про профільний заклад освіти, не визначено, що це за інституція, як вона має функціонувати, якою є її управлінська й педагогічна логіка. Фактично, в межах старої — по суті радянської — моделі закладу освіти вирішили експериментальним способом «перевірити» новий зміст. 

Немає сумніву: новий зміст – важливо. Але сутність профільної школи полягає далеко не лише в переліку предметів та обсягах знань. 

Набагато важливішим є те, як буде організовано освітній процес, які вчителі працюватимуть у профільній школі, які педагогічні технології там застосовуватимуться. Й до сьогодні немає принципового рішення: чи буде профільний заклад освіти окремою юридичною особою, чи в одних стінах і надалі співіснуватимуть початкова школа, гімназія й академічний ліцей. А в окремих випадках — ще й дитячий садок. 

Іншими словами, елементарного уявлення про те, що таке профільний заклад освіти, сьогодні не має ніхто. І це, насправді, ще гірша ситуація, ніж із «Жигулями». Бо що таке «Жигулі» радянського автопрому — знають усі. Й жоден екстремал-механік не здогадається засунути туди двигун «Мерседеса». На відміну від профільної школи. Коли в стару модель закладу освіти хочуть засунути новий зміст і вже це пробують робити. Нехай навіть і в сотні закладів… 

Але відсутність чіткого уявлення про організаційно-педагогічну модель профільної школи — лише одна з проблем.

Наступна, не менш принципова: хто навчатиме випускників гімназій у профільній школі?

Нещодавно у Facebook директор одного з відомих в Україні ліцеїв поділилася враженнями від обговорення з педагогічним колективом питання, хто готовий працювати у профільних класах. Її здивувала майже повна відсутність піднятих рук — попри те, що половина колективу має сертифікацію, а майже всі вчителі — високі категорії й педагогічні звання.

Очевидно, що в цій ситуації радянський підхід «гарна обгортка означає якісний продукт» не спрацьовує. Формальні ознаки професійності не гарантують готовності працювати в зовсім іншій освітній реальності.

Тим часом минуло вже п’ять років, відколи ідею профільної школи очільники освіти різних рівнів носять, образно кажучи, як собака кістку. Але чи з’явилися за цей час в українських університетах освітні програми з підготовки вчителя профільної школи? Ні. Чи з’явився професійний стандарт учителя профільної школи? Його немає. Чи створено зрозумілі й гарантовані механізми мотивації педагогів до глибокої фахової самоосвіти? Також ні. Між іншим, хочу нагадати, що в радянській освіті, коли розпочався масовий перехід до середньої школи, випускники педагогічних інститутів отримували диплом, а якому зазначалося: «вчитель старших класів…» В українській освіті про це навіть не подумали. 

Вчителі, котрі працюють у школах зараз й гіпотетично будуть працювати у профільній,  не знають, якими будуть до них вимоги, яким буде тижневе навантаження, за якими критеріями оплачуватиметься їхня робота - за тими ж нормами, що й у гімназії, чи за іншими?  

То хто ж працюватиме у профільній школі? 

У чиновників на це запитання зазвичай є стандартна відповідь: кращі. І справді, в Україні є величезна кількість сильних, відповідальних і самовідданих учителів. Те, що сьогодні витримує український учитель, здатні витримати лише кращі й найкращі.

Але викладання у профільній школі — це інше. Принципово інше. Це не підготовка старшокласників до НМТ. Це освіта вищого технологічного й змістового рівня, яка вимагає іншого світогляду, глибших знань, іншої професійної підготовки.

Чи хтось про це серйозно думав? Ні. 

Бо вважають, що у профільній школі зможуть працювати всі. Як ті, хто погодиться стати черговою феєю Морганою — переконувати в існуванні того, чого насправді ще не створено. Або ж ті, хто скористається 1500 гривнями за програмою «Гроші ходять за вчителем», щоб отримати ще один сертифікат — без жодних реальних змін у змісті, статусі й відповідальності педагогічної роботи.

Між іншим. На підготовку вчителів до роботи в НУШ затрачені, образно кажучи, скажені гроші… А результат? Якщо те саме МОН, котре давало ці гроші, звинувачує вчителів у гальмуванні НУШ… 

Наступна велика проблема профільної школи — учні та їхні батьки. Якщо чесно, то ситуація в ліцеї, з якої я почав сьогоднішні роздуми, — це навіть не квіти. І навіть не пуп’янки. Це лише малесенькі бруньки, які з часом перетворяться і на пуп’янки, і на квіти, і, зрештою, на вовчі ягоди.

Це станеться тоді, коли до більшості батьків, образно кажучи, «дійде», що профільна школа — це не косметична зміна, а плюс три роки навчання. Коли стане очевидним, що профільна школа неминуче спричинить масштабну міграцію учнів між закладами освіти. Коли з’ясується, що так званою «комфортною» послугою українського шкільного автобуса змушені будуть користуватися до 80 відсотків старшокласників.

Іншими словами, для учнів старших класів школа в пішій або зручній доступності до місця проживання перестане бути нормою. Старшокласник більше не зможе провести до школи молодшу сестричку чи братика — бо навчатиметься зовсім в іншому закладі, часто в іншій частині громади або навіть за її межами.

І це лише побутовий бік проблеми.

А хто сьогодні знає про механізми визначення учнів, яких рекомендуватимуть для навчання в академічних або професійних ліцеях? 

ЦЕ буде ДПА, ЗНО чи НМТ? Які критерії та показники будуть використовуватися, вибачте, панове, у процесі сортування дітей? 

Що буде першочерговим для сортування : знання, уміння чи компетентності? Іншими словами: знання фізіономій історичних осіб (як того вимагає НМТ) чи розуміння сутності та закономірностей історичного процесу (як то має бути після завершення  навчання в гімназії). 

Якими будуть запобіжники від того, щоб академічні ліцеї не перетворилися на елітарні заклади — не за рівнем знань, а за соціальним статусом і фінансовими можливостями батьків? Чи доведеться батькам наймати репетиторів, щоб дотягнули дитину до цього відбору? І найголовніше – як примусити чи умовити випускників гімназій йти навчатися у професійні ліцеї. Чи освітні стратеги вважають, що сила-силенна картинок і оптимістичних репортажів про щасливе навчання і майбутнє тих, хто здобуває професійну  освіту, примусять батьків та їхніх дітей повірити у це марево? Знову Fata morgana? 

Відповідей на ці питання наразі також немає.

Але чому так наполегливо взялися за апробацію нового змісту тоді, коли немає ані моделі профільного закладу, ані підготовленого вчителя?

І одна з відповідей — очевидна, хоч і незручна: новий зміст → нові програми → нові підручники → нові бюджетні кошти. У цій логіці зміст освіти перестає бути педагогічною необхідністю і перетворюється на пусковий механізм бюджетного процесу. Для профільної школи це особливо небезпечно, адже відбувається підміна причин і наслідків. Підручник мав би бути результатом чітко визначеної моделі школи, зрозумілого освітнього процесу й підготовленого вчителя. Натомість він стає стартом реформи. А коли реформа починається з підручника, вона неминуче починає пахнути бюджетом, а не дитиною і вчителем.

Таке в історії української освіти вже було. І не раз. Реформи, що починалися зі змісту та фінансів, закінчувалися імітацією змін і розчаруванням. Не хочу бути злим пророком, але історичний досвід переконливо свідчить: ми знову рухаємося цим шляхом.

Між іншим, аналізуючи слова чиновників на батьківському зібранні, з якого я почав ці роздуми, легко помітити: найбільше керманичів місцевої освіти турбує не якість профільної школи і не інтереси дітей, а ризик втрати державної освітньої субвенції у разі невиконання вимог щодо реорганізації мережі. Тож виникає просте запитання: про чиї інтереси в цій ситуації йдеться насправді — батьків і учнів чи бюджетних рядків?

Сьогодні ми бачимо лише перші бруньки батьківського спротиву. Батьків ставлять перед фактом. Тому квіти розквітнуть незабаром. А ягоди дозріють ближче до 2027 року — коли міраж профільної школи доведеться перевіряти не на презентаціях, а в реальному житті.

P.S.

Є ще одна деталь, яка чомусь залишається поза публічними презентаціями. Мережа майбутніх профільних закладів освіти сьогодні фактично не є відкритою для суспільного обговорення. Її контури відомі не батькам і не громадам, а вузькому колу тих, хто координує процес «згори».

Офіційно звучить пояснення: мовляв, саме громади формують мережу і саме вони затягують ухвалення рішень. Але на практиці дедалі частіше складається інше враження: свобода вибору тут має чітко окреслені межі.

Обирати можна. Але лише в межах запропонованої моделі.

Вийти за ці межі — означає взяти на себе відповідальність за наслідки.

Зокрема — фінансові.

Бо в українській освітній реформі автономія громади дуже часто закінчується там, де починається питання державної освітньої субвенції.