Гра компетентностей. Вчимося чи імітуємо?

Приходить запрошення. Гарна назва, трохи англомовної пудри в описі - і ти вже майже відчуваєш, як твоя професійна компетентність ось-ось перейде на новий рівень.

Скасовуєш справи, відкладаєш усе. Бо йдеш навчатись. З мотивацією. З повагою. З очікуванням чогось, що справді стане в пригоді.

І тут починається.

Об’єднання в групи. Робота в командах. Колективне планування. Групова динаміка. Обмін думками. Ще групова динаміка. Потім фасилітація, модерація, іноді - легка імітація.

Роздають ватмани, маркери, завдання. Малюємо моделі. Рефлексуємо. Малюємо ще. Потім кожна група презентує. Всі слухають. Всі чемні. Всі в темі.

І от вже здається: наче все активне, енергійне. Але ти дивишся на свій блокнот - порожньо. Нових ідей - нуль. Практичних інструментів - нуль. Хіба що трохи втрати енергії.

А далі - спікери.

Теми, які звучать як наукова фантастика в стилі грантової заявки:

«Компетентнісна діджиталізація як інструмент формування освітніх траєкторій у трансформованому суспільстві».

Або  «Екосистема самореалізації педагога через гнучкі освітні хаби як точка зростання».

І ти десять хвилин намагаєшся зрозуміти, про що це буде.

А потім слухаєш - і виявляється, що спікер просто розказує, як проводити виховну годину. Без прикладів. Без досвіду.

І все це - під соусом слів типу «шейрінг», «менторинг», «хакатон», «нейминг сесій», «амбітний фреймворк», «пітчинг ідей» і, звісно ж, «освітній хаб».

А головне - невже хтось справді вірить, що чим більше англомовних слів у назві і в доповіді - тим розумнішим здається виступ? Тим сучасніше виглядає захід?

Тобто замість «корисна методична сесія» - ліпше «інтенсивна воркшоп-майстерня прокачки скіллів». І звучить вже так, наче NASA має прилетіти перевірити.

А в кінці - знайомий фінал.

- «Поділіться враженнями!»

І всі діляться. Бо треба. Бо незручно. Бо ми так виховані.

І ніхто не скаже: «Мені шкода витраченого часу». Бо це ж буде некрасиво.

А потім знову лист на пошті. Знову запрошення. І знову внутрішній конфлікт: «А може, цього разу буде інакше?». А потім - знову все те саме.

І от я думаю. Це тільки мені не щастить?

Чи, може, ми всі просто мовчимо?

Бо вже алергія. На ватмани. На «командну динаміку». На презентації груп.

На спікерів, які плутають досвід з теорією. І на те, як за складними словами ховається порожнеча.

Ця гра компетентностей - не просто про нас чи про тренінги. Це дзеркало всієї системи, в якій часто за зовнішньою обгорткою ховається відсутність справжнього змісту. І поки ми не почнемо ставити гострі питання - навіщо це все, кому це потрібно і як це реально змінює наше життя і роботу - нічого не зміниться.

Навчання має бути справжнім. 

Компетентність - не показухою. 

А ми - не актори у чужій грі.