Коли твоя дитина в (не)безпеці, або (не)мовні аспекти виховання

Автор: Володимир Онацький, кандидат педагогічних наук, заступник директора з навчально-виховної роботи Центру творчості дітей та юнацтва Оболонського району м. Києва. Раніше - заступник директора спеціалізованої школи №23 м. Києва

Коли батьки приводять свою дитину до дитячого садочка, або школи, вони мають бути впевненими, що їхня дитина буде захищена від будь-якого «виховного впливу» з боку інших батьків. Саме за це відповідає заклад освіти. Саме тому ми довіряємо садочку та школі найцінніше — наших дітей. Але реальність не завжди така, якою має бути в цивілізованій країні.

Приводом для цього допису стала історія, у якій одна мама публічно розповіла, як вона «виховувала» чужу трирічну дитину у комунальному дитсадку. Після втручання мовного омбудсмена історія з локального інциденту переросла у загальнонаціональну дискусію. А якщо питання вже винесене на державний рівень — суспільство має отримати чесний і повний юридичний аналіз.

Трилітня дитина з родини ВПО говорить російською. Вихователька спілкується українською. Освітній процес ведеться державною мовою — як того вимагає закон. І раптом «активна мама» вирішує виправити чужу дитину. На очах інших дітей вона робить малечі зауваження: «ти неправильно говориш», «тебе не розуміють», «треба говорити так, як я сказала». Далі — більше. Мама вимагає від виховательки «публічно виправляти» дитину при всій групі. А директорка, зі слів цієї мами, таку поведінку підтримує. Це не про «мовний патріотизм». Це про дорослу людину, яка реалізує свої принципи на чужій трирічній дитині.

Юридичний аналіз у цій історії теж максимально чіткий. Мама, яка повчала чужу дитину, порушила низку законів України: Конституцію (ст. 28, 52) щодо заборони приниження та психологічного тиску; Закон «Про охорону дитинства» щодо права дитини на захист від психологічного насильства; Закон «Про освіту» (ст. 7, 53), який забороняє батькам втручатися у виховний процес; та КУпАП, ст. 173-4 (булінг), оскільки публічні зауваження й оцінювання дитини — це елементи психологічного булінгу. Це не емоції. Це — норми права.

Якщо директорка справді не втрутилася та не захистила дитину, це — порушення службових обов’язків: Закон «Про освіту» (ст. 53 і 54) зобов’язує забезпечувати безпечне середовище та дотримання педагогічної етики. Вихователька мовного закону не порушувала — це підтверджено мовним омбудсменом. Але вона мала обов’язок зупинити втручання сторонньої мами у виховний процес. Це не юридичне порушення, але порушення професійних стандартів.

Заклад освіти не порушив мовного законодавства, проте міг порушити принципи безпечного освітнього середовища, недискримінації та обов’язку захищати дитину від психологічного тиску. До мови в цій історії справді немає претензій — садок дотримався закону. Але мовний омбудсмен не має повноважень оцінювати булінг, психологічний тиск, поведінку сторонніх батьків, етичні порушення чи роботу директора. Вона відповідає лише за мову. А суспільство бачить інше: дитина залишилася без захисту.

Оскільки історія набула державного масштабу, обов’язково мають відреагувати: Державна служба якості освіти (перевірка роботи садочка та дій директора), служба у справах дітей (оцінка психологічної шкоди), ювенальна поліція (ознаки булінгу), управління освіти (службове розслідування), Уповноважений ВРУ з прав людини (порушення прав дитини та можлива дискримінація).

Захист української мови — наш обов’язок. Але захищаючи мову, не можна порушувати інші закони. Особливо коли йдеться про трирічну дитину, яка лише починає свій шлях до української. У цій історії дорослі програли там, де мали захистити найвразливішого. І сьогодні суспільство очікує не мовних розбірок, а реакції тих органів, які зобов’язані захищати дитину, а не чиюсь уявну «правильність». Бо мову можна вивчити. Але втрату довіри до дорослого світу дитині відновити набагато складніше.

Комусь може здатися, що так можна: прийти й почати виховувати чужих дітей. Ні. Так не можна. Ніколи. І в жодному випадку. Сьогодні тобі не сподобалося, якою мовою говорить трирічна дитина. Завтра іншому татові не сподобається, як одягнений твій хлопчик. Післязавтра хтось вирішить, що твоя донька «не так сидить» чи «не так сміється». Історія нас нічому не вчить. Ми вже бачили, до чого приводить бажання дорослих контролювати навіть тих дітей, які їм не належать. Не треба знову танцювати на тих самих граблях.