Перездача у грудні. Людяність чи авторизація безвідповідальності?

Три місяці вчителі нагадують учням:

«Оленко, ти не здала практичну роботу»

«Сашку, надішли, будь ласка, роботи на перевірку - я не можу тебе оцінити»

«Марійко, у тебе є борги по проєктній роботі»

А у відповідь - тиша.

У кращому випадку: «Так-так, усе здам» - і знову без результату.

І ось уже грудень. Наближається оцінювання за семестр.

Ті самі учні, які три місяці ігнорували повідомлення вчителя, раптом активізуються.

І до них активно підключаються батьки - бо хочеться потішити самооцінку гарними успіхами.

Меседжі сиплються пачками, голоси стають м’якшими, аргументи - багатшими за фантазію Марвел.

Є ті, кому байдуже, але є й інші - ті, хто твердо хоче одного: перездати.

Хтось - контрольну.

Хтось - проєкт.

Хтось - те, чого навіть не починав.

І от тут починається найважче - не для дітей.

Для вчителя.

Чи має вчитель жертвувати власним часом, нервами і вечорами, щоб латати те, що мало бути зроблено два місяці тому?

Чи справедливо це щодо тих учнів, які працювали вчасно - без нагадувань, драм і торгів?

Чи не перетворюється перездача на підтвердження того, що «можна не робити сьогодні - дороблю колись»?

Бо друга спроба - це завжди додаткова робота.

Нове пояснення.

Нова перевірка.

Новий шматок ресурсу вчителя, якого й так майже не лишилось.

Перездача - це не про милосердя. Це про межі.

Про цінність першої спроби.

Про те, що відповідальність - це навичка, яку не можна відкласти до грудня.

Другий шанс потрібен.

Але він має бути винятком, а не грудневою традицією.

Бо коли дитина знає, що перездати можна будь-коли - вона перестає робити будь-що вчасно.

І тоді вчитель уже не навчає - він «рятує».

Не розвиває - а наздоганяє.

Не оцінює знання - а намагається врятувати ситуацію в останній момент.

Другий шанс - це не нагорода за мовчання весь семестр.

Це відповідальність, яку треба довести зусиллям, а не проханням.

Бо життя рідко дає «перездати».

І школа - саме те місце, де це варто зрозуміти.