Показовість стала новою освітньою «валютою», яка не девальвується

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Кілька днів тому в соцмережах з’явилися світлини, на яких бачимо директорів закладів загальної середньої освіти обласного центру, котрі після маршу містом випускників 11-х класів танцюють щось схоже на вальс. Світлини супроводжувалися анотацією: «Директори шкіл танцюють перед випускниками».

Думаю, що якби керівники танцювали РАЗОМ із випускниками, то це можна було б зрозуміти і розділити з ними радість цієї події. А от танцювати ПЕРЕД випускниками – це вже, на мою думку, дещо інше. Це тривожна ознака системного зсуву в освіті: від предметності до ілюзії змісту.

На жаль, ця тенденція в останні роки поширюється такими потужними темпами, що стає реальною загрозою існування освіти як суспільного інституту. У системі освіти результативність замінюється показовістю, а остання стає тієї освітньою «валютою», за яку в системі, образно кажучи, продається і купується все: починаючи від педагогічної гідності й закінчуючи сутністю освітньої діяльності чи / та / або посадами.

Освітня діяльність дедалі частіше оцінюється через «видимість активності», а не результативністю. Головними стали процес, папери, фотозвіти. Такого за всю історію української освіти, яку я досліджую за сторічний період її існування, ще ніколи не було.

Масові шоу із світлошумовими ефектами, яскраві презентації із сумнівною доречністю, звіти світлинами в соцмережах, потужні PR-компанії невідомо ким розроблених стратегій, пустопорожні фестивалі, онлайн-акції, квести та гучні звіти майже замінили реальну змістову роботу.

І це не дивує, адже: форму легше оцінити, ніж результат; показати «успіх» та гарно відзвітуватися про нього – гарантовано отримати прихильність начальства; отримання швидкого ефекту – набагато спокусливіше, ніж системна робота роками; «видимість діяльності» зазвичай винагороджується більше і частіше, ніж реальний результат.

Наслідок засилля нової освітньої «валюти» – різке скорочення кількості керівників закладів освіти і педагогічних працівників, власне закладів і освітніх програм, які тримаються на глибокій предметності, педагогічній етиці та здоровому глузді. Вони не витримують системи, яка винагороджує «форму», а не сутність, і залишають цю систему.

Виникає закономірне запитання: «Чому українська освіта дійшла до подібного стану?»

Є кілька причин цього.

1. В українській освіті нікуди не зник, а продовжує буяти розкішним квітом адміністративно-бюрократичний стиль управління нею. Один із його проявів – відсутність дієвих механізмів та індикаторів визначення результативності роботи закладів освіти. І бажання їх розробляти також відсутнє через інституційну неспроможність та надто велику складність цієї справи. Але бюрократія вимагає звітності, бо у цьому одна із складових її сутності. Як наслідок, звітування результатами підмінилося звітуванням «картинками». У цьому контексті про державну чи галузеву звітність мова не йде. Вона у переважній більшості випадків ніякої інформаційної цінності для аналізу чи прийняття рішень не несе.

2. Суспільство і держава перестали довіряти вчителю як фахівцю. Це виявляється як у низькому рівні його заробітної плати, так і у відсутності державної політики мотивації до вчителювання, свідоме нищення сутності педагогічної гідності. Натомість, вектор довіри держави за останні десятиліття змістився:

• до самозваних «агентів змін», які у більшості випадків далекі від реальної педагогічної справи;

• до принизливого схиляння перед фрагментарним зарубіжним досвідом, котрий, як африканську пальму, роками безуспішно намагаються пересадити в український ґрунт;

• до повного ігнорування вітчизняного досвіду розбудови національної системи освіти;

• до насадження шаблонів в оцінці роботи закладу освіти, їхніх керівників та педагогів, насамперед шляхом широкого залучення до такої оціночної діяльності самозванних чи нашвидкуруч підготовлених «експертів»;

• до повного знецінення та публічного ігнорування педагогічної науки;

• до потужної управлінської підтримки поширення т. з. «гібридної» педагогіки;

• до фактичної відмови від запровадження академічної свободи педагога і нав’язування йому технологій і методик здійснення освітньої діяльності.

Система від педагога продовжує вимагати лояльності, покори та «єдності у виконанні». І тому ніхто не досліджує, чи вчитель навчив. А якщо не навчив, то чому.

Натомість перевіряють та оцінюють процес. Згадайте вітчизняні інституційні аудити, ліцензування, акредитацію, сертифікацію...

Усе задля картинки. Так комфортніше і швидше. І начальству картинки краще доходять...

Між іншим, одному зарубіжному президенту також замість аналітики почали показувати картинки...

3. Освітня діяльність дедалі більше відходить від розуміння того, що освіта – напружена і тривала праця. Натомість дедалі більше вона (освітня діяльність) набуває характеру системної розважальності. До цього стимулюють:

• виданням неякісних за змістом підручників;

• насаджуванням примітивних методик і технологій організації освітнього процесу;

• пропагуванням онлайн-ресурсів, які приваблюють, але не формують мислення;

• примітивізацією зовнішнього незалежного оцінювання;

• надмірною акцентуацією закладів на забезпеченні соціальних запитів здобувачів освіти (харчування, організація їхнього дозвілля тощо);

• відсутністю реальної відповідальності здобувачів освіти та їхніх батьків за нехтування освітніми обов’язками;

• негласною, але обов’язковою вимогою до педагогів – подобатися здобувачам освіти та їхнім батькам.

Тому педагоги й вимушені танцювати перед останніми у прямому та переносному розумінні цього слова, влаштовуючи шоу, працюючи над «емоційним фоном», «активністю», «участю у заходах». Адже вчительству також потрібно виживати у системі, котра винагороджує «вигляд» і «форму», а не сутність.

Тому показовість і стала новою освітньою «валютою». І не лише стала, але і утвердилася. На жаль, порівнюючи із українською гривнею, вона не девальвується. А навпаки – зміцнюється чи не щодня.

Існуючій системі управління освітою це вигідно. Але страшенно не вигідно державі та її національній безпеці. Та про це ніхто не хоче думати. Тому фестивалимо далі...