Про марну працю («дурну роботу») в освіті

Автор: Віктор Громовий, український педагог, освітній експерт, публіцист, шеф-редактор порталу "Освітня політика"

На Заході активно досліджують феномен «дурної роботи» (Bullshit Jobs). Наприклад, антрополог Девід Гребер із Лондонської школи економіки написав книгу про “дурну роботу, про яку ніхто не хоче говорити”.

“Дурну (безглузду) роботу” Девід Гребер називає “лайновою роботою” і дає їй наступне визначення: «це форма оплачуваної зайнятості, яка настільки безглузда, непотрібна або згубна, що навіть працівник не може виправдати її існування».

Звісно, значна частина тих, хто виконує “дурну (безглузду) роботу”, й самі не впевнені у доцільності, але визнання цього було б визнанням їхньої власної непотрібності.

Девід Гребер згадує анекдотичний випадок про те, як іспанський державний службовець перестав з’являтися в офісі, але це помітили лише через шість років, коли хтось намагався вручити йому медаль за багаторічну службу…

Звісно, на низовому рівні закладу освіти “лайнову роботу” добровільно ніхто виконувати не буде, тому в освіті створено паразитичну надбудову, представники якої переконують підневільних людей внизу, що непотріб(зокрема, паперово-електронне сміття) є потрібним.

Зайве доводити, що бюрократично-маразматична система для самозбереження «постійно потребує людей на галерах, які пливуть в нікуди».

Мій колега Володимир Бєлий вважає, що наша освітня ієрархія є близькою до феодалізму(багато хто пише про "ректорський феодалізм"), але це не справжній феодалізм, бо, цитую статтю Натана Геллера: «Різниця між справжнім феодалізмом і всім, що відбувається зараз («менеджерський феодалізм») полягає в тому, що за справжнього феодалізму професіонали відповідали за свої власні розклади та методи».

https://www.newyorker.com/books/under-review/the-bullshit-job-boom

Ті феодали епохи середньовіччя не просто користувались якимись привілеями й тупо сиділи у своїх замках, а були відповідальними людьми, які виконували певні обов'язки.

Нинішні ж є абсолютно безвідповідальними особинами, які просто заробляють на реформах, пиляють гранти, гарно проводять час у 5-зіркових готелях замаскувавши відпочинок під якесь агентозмінське дійство з новомодною назвою...

Ще один висновок Девіда Гребера з яким я згоден на всі 100%: так, люди з бюрократично-паразитичної надбудови отримують хорошу винагороду та мають багато часу, але вони нещасні. Адже глибинне «почуття непотрібності гризе все, що робить їх людьми».

Ми справді створили в освіті систему в якій нещасні всі. І чим вище людина підіймається тими бюрократичними сходинками, тим нижче вона опускається за показником простого людського щастя.

Ну яке може бути задоволення, якщо ти сам знаєш, що все чим ти займаєшся є чистою "фігнею, що деморалізує", яка не має жодної мети, окрім позначення галочок у якомусь нікому не потрібному звіті?! Є ж здорове людське бажання робити позитивний внесок у суспільство.

Це вже треба бути зовсім схибленим садомазохістом, щоб отримувати задоволення від роботи, яка не має продуктивного результату…

Тож, про щастя на робочому місці (workplace happiness) вони можуть лише мріяти.

Але таке вимушене безсилля та страждання вони обрали самі, коли погодились обміняти свій час на гроші та відмовились від права голосу щодо того, яку роботу слід виконувати, чому і як вона організована.

Звісно, такий бюрократ чи «агент змін» зобов’язаний «прикидатися, що це не так», але себе ж не обдуриш.

Я особисто як директор гімназії (справжньої) багато разів казав своїм недолугим начальникам: я цю дурню точно робити не буду.

Звісно, любити за це мене було неможливо, але навіщо мені їхня любофф?! «Він поважати себе змусив» на роботі, а люблять мене в іншому місці.

Нормальна людина хоче не просто отримувати дохід від роботи, а й підстави для самоповаги. Ми хочемо відчуття власної гідності, яка походить від нашої суспільно корисної праці. “Дурна (безглузда) робота” продукує лише зловживання, нудьгу та загрози душевному здоров'ю.

У Девіда Гребера дві категорії носіїв «дурної роботи» (Bullshit Jobs) описані так:

• непотрібне начальство, яке керує людьми, яким не потрібне керівництво;

• генератори дурниці, робота яких полягає в тому, щоб створювати та призначати більше дурниці для інших.

Перелік точно не потрібної ні дітям, ні вчителям безглуздої роботи у наших школах може візуалізувати хіба що математично-філософським символом, що представляє концепцію нескінченності - ♾

Але слід пам'ятати: «Лайно, яке нас руйнує, — це лайно, яке терпимо»(The bullshit that destroys us is the bullshit that endures).

Чому в освітній сфері зберігся примус до праці, який утвердився тут ще за часів соціалізму?

Бо ніхто з тих, хто має "по горло" реальної роботи, робити «дурну роботу» добровільно не буде.

Щоб змусити марнувати свій час і енергію на очевидну дурню, потрібна система тотального контролю, агресивне середовище навколо школи та вчителя, напрацьована звичка робити «шо скажуть»…

Саме заради цього під акомпанемент демагогічних мантр «Учителі – важливі!» у них дбайливо плекають навчену безпорадність та зберігають мізерну винагороду, яка зводить їхні потреби до необхідного Системі мінімуму.

Будь-які суперпрогресивні(інноваційні тощо) ідеї в умовах бюрократично-маразматичної системи впроваджуються в особливо спотвореній формі. Як наслідок, відбувається профанація цих ідей, які стають лише засобом посилення «дурної роботи».

P.S. На жаль, ось такі коментарі моїх читачів підтверджують викладене в цьому пості:

• 6 звітів за останній місяць... Генератор дурниць працює без упину. Svitlana Kuz'mina

• Як точно... Дуже багато "гнилої" роботи, без мети та результату. Вікторія Горбатюк

• Спостерігаю постійно, як учителі пишуть за учнів манівські роботи, есе на творчі конкурси й таке інше, бо це, бачте, рейтинг школи. Olena Grinberg