Про «Tesla», українську освітню політику і читання з розумінням

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Суботні роздуми

А як вам така думка: «У Європі багато людей їздять на електромобілях. Отже, щоб вступити до ЄС, усі українці мають купити «Tesla»?

Особисто мені вона навіть подобається. Хоч я і не великий прихильник «електричок». Та й подібне придбання для мене, як і для переважної більшості співвітчизників, - мрія майже недосяжна. Із відомих причин.

Але це красиво. Переконливо. Привабливо.

І дуже схоже на іншу, не менш красиву й переконливу формулу: щоб увійти до Європи, ми повинні змінити школу. А саме: перейти на 12-річну освіту, запровадити профільне навчання, створити академічні ліцеї… І додається ще один «аргумент», який зазвичай ставить крапку в будь-якій дискусії: «інакше не буде європейських грошей на реформи».

Звучить так, ніби все це - прямі вимоги Європейського Союзу.

А для наших людей «так у Європі» чомусь давно стало синонімом «так має бути».

І тут зроблю ремарку.

Я обома руками підтримую вступ України до Європейського Союзу. Українці - історично європейська нація. І членами ЄС ми обов’язково станемо.

Якщо, звичайно, навчимося читати європейські документи не так, як колись читали рішення з’їздів компартії - з примусу, поверхово і тому, що «так треба». А із розумінням.

Як це роблять цивілізовані люди, котрі володіють однією дуже важливою компетентністю - читанням із розумінням.

Тому укотре вирішив подивитися на «європейські вимоги» до української освіти саме так - із розумінням. А не сприймаючи слова наших освітніх чиновників, як істину в останній інстанції.

Розпочнімо з базового.

В українському публічному просторі давно гуторять про так звані «європейські освітні стандарти» шкільної освіти.

Щоправда, знайти їх у європейських документах поки що нікому не вдалося. Бо єдиних освітніх стандартів у Європі просто не існує.Європейський Союз не диктує: якою має бути тривалість навчання у школі, якою має бути модель профілізації, які типи закладів освіти повинні існувати.

Натомість Євросоюз говорить про інше: рівні освіти в різних країнах мають бути зіставними; принципове значення мають результати навчання; освіта має бути доступною - без штучно створених бар’єрів; заклади - автономними і самостійно визначати свою політику; системи оцінювання - зрозумілими і чесними.

Якщо сказати простіше, Європа не питає: скільки років триває навчання і чи є у вас профільна школа. Європу цікавить інше: чи співставні результати навчання в українських школах із європейськими. Модель освіти, а саме: тривалість навчання, типи закладів, спосіб організації профілізації - визначає сама країна.

І ось тут починається найцікавіше.

Тобто, наша модель реформи освіти, що називається НУШ, включаючи ідею здобування профільної освіти лише у відокремлених закладах, дванадцятирічне навчання із «додаванням» одного року «згори» та багато чого іншого - це не вимога Європи. Це рішення українського освітнього чиновництва останніх десяти років, закріплене в законах і підзаконних актах. Сформоване без реальної синергії з суспільством. Чи не тому і реакція суспільства на ці реформи негативна?

Стверджую так, бо не міг знайти, навіть з допомогою ШІ, результати валідних соціологічних досліджень, які б свідчили про 84% підтримки населенням цієї реформи. І особливо – підтримки ідеї створення відокремлених академічних ліцеїв.

Але, мабуть, помиляюся. Мабуть, така підтримка все-таки є. Щоправда, лише серед чиновництва та усіляких організацій, що утримуються за кошти європейських грантів. І серед них показник підтримки буде не 84%, а навіть 184%. Бо гроші та посади для таких – набагато важливіше, ніж доля тисяч українських дітей.

Іще одна тема в цьому ж контексті.

Про професійні ліцеї, як один із напрямів здобуття профільної освіти, в Україні згадують набагато менше ніж про академічні ліцеї. Але також не забувають при цьому зауважити про Європу.

Мовляв, у Європі існує поділ на академічний і професійний напрями у старшій школі. І тому Україні потрібно розвести ці траєкторії, створити відповідну мережу, визначити, хто куди піде. Усе виглядає логічно. Бо ж Європа.

Щоправда мені, як людині, котра у профтехосвіті працювала більше 15 років, здається, що це швидше нагадує не Європу, а ту школяризацію профтехосвіти, яка за рішенням комуністичної влади в СРСР розпочалася наприкінці 70-х років минулого століття. І яка, образно кажучи, стала ложкою дьогтю, що зіпсував діжку меду традиційної сутності профтехосвіти, як системи підготовки робітничих кадрів. А крім того, пімля обєднання із системою народної освіти профтехосвіта в ній стала… Попелюшкою у системі народної освіти. Такою вона є і зараз.

Лише один приклад. Всі чули про мільярди на так званий «пілот» у відібраних за таємничою методикою майбутніх академічних ліцеях? А про кошти на «пілот» у професійних ліцеях щось чули? Думаю, що не чули Бо Попелюшка…

Але є одна деталь, яку чомусь не поспішають пояснювати. У Європі професійна освіта не Попелюшка в системі освіти. Не запасний варіант. Не місце для тих, хто «не потягнув» у базовій школі. І точно не реалізація знайомої формули: «Погано вчишся — підеш у ПТУ».

У європейських країнах професійна освіта: сучасна, ресурсно забезпечена, тісно пов’язана з роботодавцями, дає реальні кар’єрні можливості.

І головне — вона не є глухим кутом.

Після неї можна продовжити навчання, змінити освітню траєкторію, здобути вищу освіту. І головне: у тамтешніх суспільствах робітничі професії – високопрестижні та високооплачувані.

Тому там абсолютно нормально, коли певна частина учнів обирає професійний шлях. У деяких країнах — це близько 15–25% і більше. І це не про інший, але рівноцінний з академічним вибір.

А тепер повернімося до української реальності. У нас професійна освіта роками фінансувалася за залишковим принципом, втрачала престиж, втрачала зв’язок із сучасною економікою. Так, сьогодні деякі заклади професійної освіти отримують нове обладнання, на їхній базі створюються навчально-практичні центри. Однак, щоб замінити старе обладнання на нове, то з такими темпами буде потрібно іще років тридцять. А крім того, мене завжди дивувала наївність тих, хто вважає: з’явилося нове обладнання – заклади профосвіти вже стали сучасними. Тож трішки охолоджу гарячі голови. Обладнання – добре, але на ньому учнів хтось повинен навчати. Який кваліфікований фахівець піде на ставну майстра виробничого навчання навчати ремеслу 20-25 юнаків? Якщо він, працюючи руками рна виробництві, отримає в в рази більше. Без планів роботи, тяжковиховуваних підлітків, ролі няньки та наглядача для них. Хтось колись про це думав?

І при цьому нам пропонують «копіювати європейську модель» професійного шляху.

Щоправда, копіювання виглядає дивно. Бо в європейській моделі академічний і професійний шляхи — рівноцінні, між ними існують переходи, обидва мають перспективу.

А в нашій інтерпретації один шлях — «правильний», інший — «на всяк випадок». Між іншим, про це не соромлячись відверто кажуть директори тих ліцеїв, які уже уявили свій заклад першим курсом бакалаврату вищих закладів освіти… У мене вже назбиралося чимало таких звернень від батьків. Які не хочуть, щоб їхні діти йшли в систему «про всяк випадок». Щоправда, не знаю як їм відповідати. І не являю реальних механізмів, як їх можна буде туди загнати. Чому не уявляю? Та тому, що десять років , як директор профтехучилища, особисто займався набором учнів на будівельні спеціальності. Тож добре уявляю, що таке «набрати».

Тобто, як не кажи, але професійні ліцеї на сьогодні – кульгава нога майбутньої профільної школи.

Утверджуюся в такому висновку, аналізуючи опубліковані рішення обласних рад про затвердження мережі закладів профільної освіти. У багатьох із них про професійні ліцеї – жодного слова. Лише - про академічну ні. Або – існуючі заклади професійної (професійно-технічної) освіти чи професійні коледжі автоматично називаються закладами, які будуть надавати профільну середню освіту професійного спрямування.

Щоправда, на питання, а чим такий «новий» заклад відрізнятиметься від «старого» – немає. Очевидно - лише зміною назви? Що-що, а змінювати назви ми вміємо.

Тому й виникає просте запитання: чи можна побудувати європейську модель освіти, ігноруючи одну з її ключових складових?

Поки що відповідь очевидна. Ми знову робимо те саме: посилаємося на Європу, але не бачимо головного. І в українській конструкції профільної освіти професійна освіта залишається тією ж Попелюшкою. Про яку інколи згадують. Але яку на бал так і не запросили. Танцюють із мільярдами без неї.

І нарешті – про останнє, але дуже важливе. Про гроші. Про аргумент: «Не буде реформи – не буде європейських грошей». Тут уже складніше. Бо частина правди у такому твердженні чиновників є.

Існують міжнародні програми фінансової підтримки реформ в Україні. Вони жорсткі, вони конкретні, вони цільові. Фінансування за цими програми завжди буде прив’язане до змін.

Але ці програми фінансують реформи, ефективність системи, стійкість і здатність до змін. А не конкретну модель чи тип закладів освіти, тривалість навчання у старшій школі, форми вибору профільності, конкретну адміністративну конструкцію. Очевидно, що для продовження європейського фінансування важливим є інше: ефективність моделі, розробленої в країні.

І тому є дуже серйозне питання: чи ефективна та модель, яка у нас вже працює дев’ятий рік, і чи може бути ефективною, та, яка вибудовується. Свою думку стосовно цього я висловлював уже не раз. Як і те, що потрібний глибокий грунтовний незалежний аудит того, що зроблено в релізації концептів НУШ.

Аудит – не на основі звітів чиновників, а за результатами вивчення реального стану справ. Для відвертої та грунтовної розмови із суспільством про результати НУШ, перспективи і шляхи. Для об’єктивного звіту перед тими, хто фінансує наші реформи.

На початку цього есе я вже згадував, що одним із ключових європейських індикаторів якості освіти є вміння читати текст із розумінням.

Судячи з усього, саме ця компетентність залишається недосяжною для частини чиновників, які формують освітню політику. Бо читати європейські документи і «прочитувати» в них те, чого там немає - це різні речі. Але тоді це вже не про Європу. Це про звичку вигадувати вимоги замість того, щоб їх розуміти.

Перепрошую, але поки ми прикриваємо власні, не дуже вдалі та оптимальні рішення Європою, - до Європи ми не рухаємося. Ми від неї віддаляємося.

P.s. ШІ згенерував ілюстрацію, як то є у Європі. Дуже сподіваюся, що так буде у нас. Щоправда, contra spem spero