Профільна освіта… Чи можна стати милим силоміць?

Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор

Згадайте народну приказку «Силоміць милим не станеш». Вона прийшла мені на думку після учорашньої розмови з батьком учня, який у 2027 році закінчить 9-й клас.

Дитині вже сьогодні в  ліцеї, де він навчається, кажуть: «Ми будемо академічним ліцеєм. Але ти в нього не потрапиш. Бо не тягнеш…» 

У батька дилема: в академічний ліцей – зась, тож єдина дорога – у професійний. Але ні син, ні батько такої освітньої траєкторії не бачать. Тому він і запитав мене: «Силоміць відправлятимуть до ПТУ, чи як? Не підемо і крапка». І отут я згадав приказку про силоміць милим не будеш. 

Відразу відповім тим, хто почне писати щось подібне: «потрібно було вчитися краще», «нехай би батько раніше думав» і тому подібне. Майже згоден. Крім одного – бажання гарно вчитися залежить не лише від учня чи батьків. Але і від закладу, в якому учень навчається. 

Тож хто винуватий в тому, що в дитини немає мотивації до навчання – тема вічна і актуальна. Особливо – в нашій країні, де рівень освіти і освіченості мало впливає на можливість стати багатим, успішним і «уважаємим». Але наразі – не про це. 

Я сьогодні про те, чи не будуть порушені права дітей на рівний доступ до освіти, якщо реформатори із МОН та амбасадори від різноманітних грантових організацій дотиснуть громади і суспільство, щоб існуючу доступну мережу закладів повної загальної середньої освіти знищити, створивши натомість щось «європейське» за назвою і формою, але совкове за можливістю реалізувати елементарне людське право на рівний доступ до якісної освіти. 

Якщо ретельно аналізувати все те, що кажуть реформатори і амбасадори про профільну школу, то мимоволі напрошується висновок,  що після її утвердження в Україні фактично створиться ситуація, коли значну частину дітей почнуть «відсікати» від академічної освіти ще у 14–15 років.

І це «відсікання» відбудеться НЕ за вибором дітей чи їхніх батьків.  А за рішенням закладу або системи.

Фактично ми повертаємося до старої, добре забутої моделі:

«Не хочеш добре вчитися – підеш у ПТУ». Цю модель я добре вивчив іще у середині 80-х років минулого століття, коли, працюючи директором профтехучилища, образно кажучи, жорстко воював із керівниками шкіл, які у профтехосвіті бачили своєрідний відстійник чи виправний заклад для «поганих» учнів. І бачу, що це  повертається… Тільки наразі воно називається красиво — «профілізація», «освітні траєкторії», «європейський досвід».

Але суть не змінюється.

І тут виникає ключове запитання.

Хто і на якій підставі у 9-му класі визначатиме «тягне» дитина чи «не тягне» академічний рівень? Вчитель? Директор? Тобто, той самий заклад, який роками не зміг цю дитину навчити? У такому випадку – це буде  не просто управлінське рішення. Це  буде вирок.

Чи це буде теперішній НМТ  із чиновницькою технологією визначення порогу «склав-не склав»? Тоді це буде абсурд. І сила-силенна роботи для репетиторів

Міносвіти і амбасадори про систему відбору до академічних ліцеїв, створення яких потужно стимулюють, використовуючи і  бюджетні заманухи, уперто мовчать. Хоч в управлінських колах давно гуляють цифри про орієнтовний розподіл потоків випускників на етапі переходу до профільної школи: у академічні ліцеї – 20%, а у професійні – 80%. Мовчать тому, що розуміють - це буде «бомба» для українського суспільства. 

Натомість нам розповідають про «європейські моделі», забуваючи сказати головне: у більшості європейських країн профілізація - це вибір. Реальний вибір. З альтернативами. З переходами. З можливістю змінити траєкторію. У Європі немає ситуації, яку планують у нас:  «сюди - можна, а туди - ні».

Бо це вже не про вибір. Це про відбір. Профілізація без вибору - це не освіта. Це сортування дітей.

І от тут ми повертаємося до тієї самої приказки. Про силоміць милим не станеш.

Можна силоміць назвати заклад «академічним ліцеєм». Уже робимо. Можна силоміць намалювати мережу. Уже малюємо. Думаю, що впроваджувальники НУШ за солідні грантові зарплати вже думають, як  «перерозподілити» дітей.  Щоправда - не своїх, а чужих. Нехай думають і навіть працюють. Дурна справа – не хитра. 

Чому вона дурна?  Тому, що сьогодні чи завтра переконати батьків, що їхній дитині «сюди - можна, а туди - ні» силоміць буде практично неможливо.  Батьки про це вже відверто  кажуть сьогодні. Люди в Україні змінилися. Вони стали іншими, ніж були в радянській системі. 

І останнє.

Досвід свідчить, коли освітня  реформа не акцентується  на вчителю, на якості навчання, на мотивації дитини, а спрямовується на  зміну вивісок, мережі, типів закладів і розподілу потоків – її шлях  завжди завершується на кладовищі освітніх реформ. Яке в Україні розростається і, як бачу, ніколи не буде закритим для поховань. Бо реформи, які починаються з примусу чи заманух, інакше не закінчуються.